☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про великого грішника
Українська народна казка Закарпаття

Було це давно-давно, коли ще люди ходили на панщину. Іде чоловік полем, журиться: «Великий я грішник: «Що мені робити? А скоро й помирати треба. Мушу очистити свою душу».

І додумався чоловік, що піде до попа на сповідь: «Коли висповідаюся, на серці мені буде легше. Може, святий бог і відпустить мої гріхи на цьому світі».

Як думав, так і вчинив. Зайшов до церкви, перехрестився, став навколішки і молиться.

Закінчилася відправа, люди розійшлися по домівках. А чоловік все ще перед іконостасом молиться.

Побачив чоловіка піп, підійшов до нього й питає:

— Що ти за один? Які маєш гріхи?

— Я пане превелебний, великий грішник. Відколи живу на сім світі, я погубив дев’ятдесят дев’ять душ.

Піп зацікавився чоловіком, підійшов до нього ще ближче і почав розпитувати далі:

— Так, так. Ти забив дев’яносто дев’ять людей. Та які то були — бідні, багаті, чесні, нечесні?

— Я чесних і бідних людей не рушав, бо їх досить бог побив. Я спорядив на той світ багатих, котрі позабували про біду і сміялися над народом.

Коли пан превелебний почув ці слова, так розсердився, що аж почервонів:

— Ти страшний розбійник! Ти великий грішник! Я таких не сповідаю. Най тебе бог скарає на цьому світі за те, що ти чесних людей погубив.

— Пане превелебний! Я забив дев’яносто дев’ять чоловік, а тепер заб’ю ще й сотого! І хай мене пан бог карає, як хоче! Бо і ви такий, як ті були!..

Піп так налякався, що аж зблід:

— Та... та... бог милостивий... Він відпустить тобі гріхи... Заріжеш вола, знімеш з нього шкуру, з неї вчиниш собі мішок. До нього поклади стільки цеглин, скільки душ ти погубив. І будеш носити їх доти, доки міх сам не розпадеться.

Опришок послухав попа. Зшив собі з шкури мішок, поклав до цього дев’яносто дев’ять цеглин, узяв ношу на плечі й пішов по світу.

Немало літ з ношею ходив, а мішок не розпадався.

Одного разу грішний чоловік ішов полем зажурений і здалека помітив людей, що на панщині робили.

Підійшов грішник ближче, дивиться, а під дичкою — колиска. Колиска велика, не дитинська, а люди по черзі підходять і колиску колишуть. Панський гайдук стоїть коло самої колиски і періщить людей батожищем, бо люди не можуть панові догодити. Коли один колише помалу, пан кричить, а гайдук б’є батогом! Другий колише швидко, пан кричить, щоб колисав помалу, а гайдук і тут б’є батогом.

Дивиться опришок на людську муку, дивується і хитає головою. «Боже праведний! — подумав опришок. — Яке нещастя впало на людей! Люди голодні, босі, цураві, а він лежить без роботи і жури, а його ще й колишуть. Нема правди на землі! Господи, як терпиш таку несправедливість?»

І розпалилося серце опришка лютим гнівом: «Хоч як тяжко буде мені носити сто цеглин, але мушу визволити цих людей від муки».

Став біля колиски і сказав:

— Люди чесні! Дайте мені, аби я його мало поколисав! Заколисав розбійник паном, аж той вилетів на землю.

Тут опришок ступив панові ногою на черевище й палицею так бахнув по голові, що надвоє розколовся. І нараз шкіряний мішок розпався...

Про великого грішника. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 756С. Подається за: «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 24 — 27. Варіанти: Ревть — Архів П. В. Лінтура.; Плешинець — Архів П. В. Лінтура.; Королович — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Про великого грішника
Українська народна казка Покуття

Був заможний ґазда, мав одного сина. І він ходив у школу повшехну, закінчив чотири класи, потому пішов в інститут. І в інституті дуже погано поводився. Директор та інспектори казали:

— Якщо він не буде ліпший, то ми його проженем.

Тато просив його, би він ліпше поводився, а його нічого не брало, він далі ходив з батярами, щоби десь когось обрабувати, щось у когось украсти — отакий він був.

А потому він наробив у тому інституті великих збитків, поломив щось там, вікна побив. І тато то все поповнив. Але нарешті дійшло до того, що його виключили, і він пішов у банду. І ходили вони, вбивали людей, грабували, забирали гроші — отака банда була.

А тато й мама його були ще молоді, вони ще довго жили. Син їх убивав і грабував, аж поки не прийшла хвиля, коли він уже трохи постарівся, і його молоді товариші сказали:

— Ти для нас уже непридатний. Можеш іти шукати іншого життя, а з нами вже ходити не будеш.

І він пішов від них і ходив-блукав. А його старенькі родичі вже силенно бідили. Маєток у них був, але не було кому на нім робити, і поле стало погано родити, бо ніхто добре не доглядав його. І каже старий тато:

— Що будем робити, жінко? Ходім шукати сина свого.

Та й пішли вони шукати. Довго ходили, довго шукали. А син їхній іде лісом з гори в долину, дивиться, ідуть дід і баба. Він їх пізнав зразу, а вони його не пізнали. Він уже постарів, борода в него. Та й питає він їх:

— Куди ви йдете? А вони кажуть:

— Та йдем шукати свого сина.

— Ага. А де ваш син?

— Та така й така справа...

І розказують вони йому, як то було. Що він ходив у сільську школу, потому в гімназію, потому в інститут. Потому вигнали його з інституту.

—...І він пішов, і ми не знаєм, де ся дів. Може, би-м де найшли його, може, би-м щось трохи поміг нам у життю, бо ми дуже бідуєм.

А він їм сказав так:

— Я ваш син. Ходіть сюди. Ану пригинайте сего дубчака. Почали гнути того дубчака — пригнули.

— Ану того десятилітнього пригинайте. Гнуть вони, гнуть і не можуть.

— Не можете? — каже.

— Не можем.

— Видите, якби ви були мене вчили, як я був малий, якби пригинали, та як сего дубчака, з мене були би люди, я би нікого не вбивав, а був би господарем. І ви би не дивились на мене такого, але ви мене не виховували, то тепер я вас повішу, повішу на сім дубі.

І він їх повісив та й пішов. Вийшов з поляни на дорогу, дивиться, їде бричка. Над’їхав священик. Але ще не висвячений, лише гиби вже закінчив теологію. Розбійник спинив його.

— Хто ви? — каже.

— Священик.

— Я хочу, би мене висповідали.

— Та я вас висповідаю, але причастя...

— То нічого, але висповідайте.

— Добре.

Висповідав його священик і дає йому покуту.

— Ось маєш таку малесеньку ябліночку. Неси її на гору, посади і будеш поливати. Але ротом носити воду, на колінах і на руках повзати до яблінки. І як ся яблінка виросте і зародить овоч, тоді ти будеш спасенний. Тоді я буду їхати і тебе запричащу.

І він все так робить. Повзав на колінах, носив ротом воду і поливав ту яблінку. І яблінка виросла, і вродили дуже файні яблука, червоні, запашні. І над’їхав той священик. То не так скоро було, він уже таки пристарівся, той грішник, що покуту мав. Каже священик фірманови:

— Щось яблуками запахло. Ану подивися, що там.

Він пішов подивитися, побачив такі файні яблука та й хотів дві штуки зірвати. А під яблінкою сидів старий-старий дідо з довгою бородою, той покутник. І сказав:

— Нє, не руш.

Старий грішник сидів і пильнував ту яблінку. Фірман вернувся і сказав ксьондзу. А ксьондз пригадав собі, що давав йому покуту. Зліз священик з брички і йде від’нему. Прийшов від’нему та й каже:

— Ну що, жиєте ще?

— Та ще жию, отче.

— То лізьте на сю яблінку. А він каже:

— Я не можу, отче.

— Мусите. Хоть трошки, а мусите. Він трошки підліз.

— Ану потрясіть.

Він потряс — упало дуже багато яблук. Потряс, другий раз — упали всі, лиш два яблука лишилися нагорі. Каже ксьондз:

— Видиш, чоловіче, за всіх людей бог тобі простив, а за тата й за маму нє.

І звіялася сильна буря, і вхопило того старого розбійника й понесло, і на тім ся закінчило.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Грушка, Тлумацького району, Івано-Франківської області 14 липня 1992 року Атаманюк Дмитро Петрович (1905)