Про вечорниці
Українська народна казка Закарпаття
Давно було так. Сходилися до одної хати дівчата і там вечорничили. У тій хижці хтось вивмирав, то вони її вирихтовували й там збиралися. У кожної дівочки був хлопець. А єдна дівочка хлопця не мала. Вийшла вона вон і каже:
— Боже, дай мені хоч чорта! І зайшла до хати.
А через малий час заходить у хату леґінь. Файний такий. І сів коло неї. Поговорили, познайомилися. Туй дивляться, розумієте, а в нього копита кінські. Отаке діло. Поговорила вона тихо з дівчатами, і дали напрясти кільком дівкам клубок ниток. Як він прийшов другий раз, дівка утикнула йому голку. І він пішов. А в голці була нитка, і вона за тою ниткою пішла за ним аж на кладвище. І там його увиділа.
Напудилася вона й прийшла додому. І каже:
— Я вмру. Аби-сте ня не несли в двері, не несли дорогою та на краю кладвища би-сте ня похоронили.
І не виходить вона з хати, щоб той з кінськими копитами її не взяв. А той виліз на церкву, на саму турлю, і її сокотить, доки вона не вийде з хати.
А там прийшов єден хлопець, котрий її полюбив.
— Ти подь за мене. А дівка відповідає:
— Я би пішла, айбо я не можу вон вийти. Коли я вийду, то я не твоя.
— Не треба, — каже, — виходити вон. Ти сиди в хаті. І віддалася вона.
Раз чоловік її пішов з цімборами пити. А цімбори з жонами. Кажуть:
— Ти ся вженив, а ми твою жінку не виділи. Ану за нею! Він до неї, а жона каже:
— Слухай, я прожила з тобою ще тилько єден рік і хочу жити далі. А як я вийду, то вже буду не твоя.
— Нє, ти ходи.
Вона лише з хати вийшла, а той, що сокотив її, сплескав у долоні. Він скочив з турлі, вхопив її — і лиш вітер завіяв за ними. Поніс він її.
Іще би чоловік почекав мало, і все би було добре. А так вона не його була, а того, що з кінськими копитами. І наша казочка кончилася.