Українські народні казки

Про вовчика-братика і лисичку-сестричку

Українська народна казка про тварин

Як був собі дід та баба, а в них не було дітей; так і постарілись — удвох собі.

Раз у неділю баба напекла пиріжків з маком, поставила їх на віконці та й каже: «Оце тобі, дідусю, а се — мені; се тобі, дідусю, а се — мені». А лисичка підкралась та й ухватила пиріжок з вікна — була така та й нема. Вибігла на поле, зараз сіла, виїла мачок із пиріжка, а в пиріжок наклала поганого... Стулила його і вп’ять пішла. Недалеко пастухи пасли телята. Вона прибігла до тих пастухів.

— Здорові, хлопці!

— Здорова!

— Проміняйте мені бичка на маковий пиріжок!

Ті довго не хотіли; далі таки вона одурила найдурнішого: проміняв їй бичка.

— Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду за гору.

От загнала вже того бичка за гору, догнала до лісу, прив’язала до дубка, а сама пішла в ліс рубати дерева на саночки.

— Рубайся, деревце, криве і праве! Рубайся, деревце, криве і праве!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сидить і поганя: «Гей-гей, бичок-третячок, вимінятий за маковий пиріжок!» Се де не взявся їй назустріч вовчик-братик.

— Здоров була, лисичка-сестричка!

— Здоров, вовчику-братику!

— Де ти була, лисичко-сестричко?

— У лісі, саночки робила.

— Гарні саночки! Підвези ж мене, лисичко-сестричко!

— Так саночки поламаєш.

— Ні, не поламаю: я тільки одну лапку положу.

— Та положи вже, ніде тебе діти. Вовк положив лапку, а саночки — трісь!

— Вовчику-братику, саночки ламаються.

— Та ні, лисичко-сестричко, — то я орішки кусаю.

— Дай же і мені.

— Та то в мене тільки один і був, лисичко-сестричко. Положу я і другу лапку?

— Саночки поламаєш.

— Ні, не поламаю.

Положив і другу лапку, а саночки — трісь!

— Ой, лишечко, саночки тріщать!

— Та то я, лисичко-сестричко, орішок розкусив.

— Дай же й мені.

— Так нема більше. Положу бо я, лисичко, й задні лапки?

— Саночки поламаєш.

— Та ні, лисичко!

— Та положи вже!

Положив він, а саночки вп’ять — трісь!

— Ой, вовчику, саночки тріщать!

— То я, лисичко-сестричко, орішки кусаю.

— Дай же й мені!

— Так оце бо останній розкусив. Лисичко-сестричко, положу бо я і хвостик?

— Та положи вже, хай тобі сі та ті.

Убрався зовсім у саночки, а саночки — трісь-трісь-трісь!.. Так і розпались.

— А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюган! Що се ти мені наробив? Іди ж тепер у ліс та рубай дерево!

— Як же його рубати, лисичко-сестричко? Я не вмію.

— Кажи: «Рубайсь, деревце, криве й праве! Рубайсь, деревце, криве й праве!»

От він увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме праве! Рубайсь, деревце, праве!»

Нарубав самого правого деревця та й волоче до лисички.

— Чого се ти нарубав? Я ж тебе вчила, як казати.

— Та я ж і казав: «Рубайсь, деревце, саме праве!»

— Я тобі веліла казати: «Рубайсь, деревце, праве й криве!» Піди ж уп’ять та так і кажи.

От він уп’ять увійшов у ліс та: «Рубайсь, деревце, саме криве! Рубайсь, деревце, саме криве!» Нарубав самого кривого і волоче до лисички.

— Нащо ж ти самого кривого нарубав?

— Та ти ж мені так веліла.

— Тьфу, противний же який! Постій же, коли так, тут погляди бичка, я сама піду по дерево.

Побігла, нарубала дерева і живо вернулась. Гляне — вовка немає, а бичок стоїть під тином. Лисичка до його, а в його під пузом солом’яний віхоть заткнутий. Лисичка хап за той віхоть, а відти горобці — кшшш!!! Що за знак? Коло бичка паличка стоїть. Вона взяла ту паличку, а бичок і впав. «Ну, — дума лисичка, — постривай же ти, проклятий вовцюган! Прийдеться і тобі». Подивилась, подивилась на бичка та й побігла скрізь шляхом.

Бігла, бігла, дивиться — іде валка чумаків. Вона впала серед дороги, укачалась в пісок і лежить, мов нежива. Передній чумак зараз її побачив. «Дивіться, — каже, — хлопці, яка здорова лисиця лежить!» Усі її обступили, перевертають її. — «Та вона дохла, цур їй пек!..» Та й минають. А самий останній у валці чумак і каже:

«Вже ж я возьму, дарма, що дохла, пригодиться дітям на шапочки». Узяв та й укинув її у віз, аж на самий спід, під рибу.

Лисиця зараз прогризла дірку у возі і давай викидати рибу. Кида та й кида по одній, поки і викидала піввоза. Тоді і сама виплигнула. Позбирала ту рибку, сіла під копицею та й їсть. Се де не взявся вовчик-братик іде...

— Здоров була, лисичко-сестричко!

— Здоров!

— Що ти їси, лисичко-сестричко?

— Рибку.

— Дай же і мені покуштувати.

— Піди собі налови.

— А де ж її ловити?

— У річці.

— Так дай же я покуштую, хоч пірце дай, — тоді й я піду ловити.

Вона дала йому пірце. Покуштував він.

— А, добра! Поведи і мене, лисичко-сестричко, то й я собі наловлю.

— Ходімо.

Привела вона його до річки. Се було восени, і вода починала вже замерзати.

— Стромляй же, — каже, — хвіст у ополонку!

Він устромив хвіст, а лисичка бігає округи та приказує: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте, мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»

— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

— Та то я кажу: «Ловись, рибка, мала й велика». Як хвіст уже став замерзати, лисичка і каже: «Ану, потягни — чи важко?»

Вовк потяг хвіст:

— Та важко вже.

— Ото вже рибка почала чіпляться.

А сама все біга округи ополонки та: «Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!»

— Та що ти там, лисичко-сестричко, все кажеш?

— То я кажу: «Ловись, рибка, мала і велика!»

Як вода зовсім уже замерзла, тоді вона і каже: «Тягни, вже багато риби начіплялось».

Вовк тягне, тягне — не витягне хвоста.

— Що се ти мені наробила, лисичко-сестричко? А вона кричить:

— Ідіть, люди, вовка бити!

Як назбігалось людей!.. Хто з сокирою, хто з ціпом, хто з вилами, а жінки з кочергами та з рогачами. Давай локшити того вовка. А лисичка тим часом пробралась у село, забігла в хату. А в тій хаті стояла діжа немішана (хазяйки не було: побігла вовка бити). Вона взяла вивернула діжу, укачалась-укачалась у тісто, вибігла і прямо на поле. Коли дивиться — і вовк іде, та тільки-тільки тиняється: прилокшили добре його сердешного. Порівнявся з лисичкою та й каже:

_ Спасибі, лисичко-сестричко: наробила ти мені добра, оддячила!

_ Ох! Ох! Цур тобі! Хіба не бачиш, що й з мене мозок тече — се мене так побили і голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!

— Так я і сам нездужаю.

— Та все ж таки ти здоровіший від мене. От не дійду додому.

— Так сідай же. Нічого з тобою робити.

А вона стогне. Злізла йому на спину і умостилася та: «Битий небиту везе, битий небиту везе».

— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

— То я кажу: «Битий биту везе».

— Та воно, бач, і правда.

А вона вп’ять своє: «Битий небиту везе».

— Та що ти там усе балакаєш, лисичко-сестричко?

— То я кажу: «Битий биту везе».

От став вже діходити до лисиччиної хатки.

— Тепер же вставай, лисичко-сестричко! А вона тоді — плиг до дому та:

— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!

— Не ти катова і лисичка. Отак мене піддурила!

Та за нею. Хотів був її вдарити. А лисичка в хатку та й зачинилась. Дивиться в віконце та ще й дражне вовка: «Битий небиту привіз».

Потяг вовк додому — ледве-ледве лізе сердешний та проклина лисичку.

А вона собі живе — під’їда свою рибку та курей ловить.

Походження та примітки

Про вовчика-братика і лисичку-сестричку. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 1—4, 158. Час і місце запису не зазначені. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским, т. I, СПб., 1872; т. II, 1878., II, стор. 114—118.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

252 (4924). Про вовчика-братика і лисичку-сестричку. СУС порівн. 158+1+2+3+4. Записала Маслівець Тетяна 2008 року. Костирко Тетяна Іванівна (1926). Полтавська область, Шишацький район, Жоржівка