Про вужа і про Мар’ю

Українська народна казка Чернігівщини

Було це давно. Як казав мій дід Панас, що його діда ще на світі не було. І це було в лісах так далеко від села, що наші чоловіки туди ні на зайця, ні на іншого звіра не ходили. І баби ягоди не брали.

Дак жили в тих лісах чоловік з жінкою. У них було три сини та дочка Мар’я (звали її так, як і мене). Добре їм там було. І пана не було, тільки Бог над головою. А що вже поживності всякої в лісах було, а грибів, а ягід, а риби в озері, а трав на лузі — тільки руки прикладати до роботи. Отак і жили.

Та постаріли батьки. Погомоніли між собою та й вирішили після жнив послати своїх хлопців по селах, щоб ті понаходили собі дівок. Та щоб до Пилипівки (до посту) одним разом та весілля зробити їм всім разом.

До цього треба сказати, що всі три брати хоч були й роботящі, але некрасиві. От поїхали вони по селах. Та ні одна дівка на них не позарилася. Так і вернулися ні з чим і з люті вирішили ніколи не женитися.

Вернулися додому, а тут новина — до Мар’ї свати приїхали. Дарма, що в лісі жили, слава про Мар’їну красу розійшлася по селах. А батьки не дозволяли їй заміж виходити, бо молода ще була. От і казали одним сватам, що її хотіли посватати, щоб весною приїхали. Але казали, аби казати, аби людей не ображати.

Брати спочатку підсміювалися над Мар’єю. А тоді задумалися: мама стара, жінок нема. А як Мар’я вийде заміж, то хто буде в домі жіночу роботу робити? От і договорилися брати так зробити, щоб всіх женихів від Мар’ї віднадити.

Одним казали, що Мар’я уже засватана, деяким могоричі клали як відкупне. Нерідко і до кулаків доходило, ще й пльотками шмагали. Так і віднадили всіх парубків. А їй стало цікаво: то їздили кожного дня свататися, то нема нікого. А того ж не знає, що хлопці її братів бояться.

Поїхали якось брати весною на нивку, далеко за ліс. А Мар’я худобу вигонила на поляну, поприв’язувала там. Тут чує — собака гавкає. Думає: може, заблудив хто? Пішла на той голос, аж дивиться: іде охотник, молодий та красивий. Як побачила його дівчина, стрепенулося серце в грудях. Не може придумати, що йому сказати і про що запитати. Та якось розговорилися. Та не тільки розговорилися, а й договорилися. Дуже вже охотникові дівка сподобалася. Сказав, щоб ждала його через місяць. В перший день молодніка приїде він з сватами.

А їхня зустріч також була в перший день молодніка. Побігла Мар’я додому, рада-радісінька. Робота з рук валиться, нічого в голову не йде. Та й не витримала, розказала батькам.

Брати приїхали ввечері, а вона й до них з своєю радістю. А їм це не на руку. Договорилися, що зустрінуть через місяць того хлопця і віднадять від своєї сестри.

А Мар’я поралася у дворі і побачила якусь палицю. Вона хотіла підняти її і кинути у дрова. Коли глянула, аж там вуж на сонці гріється. І знає Мар’я, що вужі не кусають, і забоялася наче. Обійшла його і стала свою роботу роботу. А як сонце зайшло, так вуж і зник. З того часу він кожного дня виповзав на теплу стежечку погрітися під сонцем. Звикла до нього дівчина, говорила до нього, як до людини. Розповідала, що брати роблять в полі чи лісі та про хворих батьків, які в хаті лежали.

Так місяць і пролетів. Настав перший день молодніка. Принарядилася Мар’я, в хаті все блистить, їда наварена. В дворі кожна травинка причесана та обметена. Ждала, ждала сватів, а їх все нема. Вже обід, уже й сонце поплило вниз, а їх нема. Хвилюється дівчина. Хотіла з вужем погомоніти, та й того цілий день не було.

Ввечері вернулися брати та й питають про жениха. Плаче Мар’я, обманули її. Та навіть не знає, хто обманув і звідки. З плачем лягла спати.

Спала чи не спала вона, а пора вставати до худоби. Поки корови подоїла, поки всю худобу нагодувала, сонце вже зійшло. А Мар’я іде і плаче, світа Божого не бачить. Трохи не наступила на вужа. А як побачила того вужа, всього в ранах та в болоті, то ще дужче заголосила. Побігла Мар’я трави заварювати (її цього мама навчила). Заварила вона те зілля і почала рани змивати та тряпочки прикладати.

Так день у турботах і пройшов. А на вечір вуж тільки й зміг, що відповзти з доріжки. На другий день він виповз з кущів ще до сходу сонця. Знову Мар’я його цілий день лікувала. Так пройшов місяць. Знов молодик наступає. Мар’я ще більше журиться. Та все вужу розказує про охотника, про свою турботу і печаль. Треба сказати, що за місяць вона вужа вилікувала. Злізла з нього побита шкіра. А такий на ньому гарний узор був, що Мар’я задивившись, почала його гладити, наче не вужа, а котика пухнастого.

Знов прийшов перший день молодика. Подоїла Мар’я корів, поклала мисочку з молоком на стежечку вужеві як завжди. Та щось не видно було вужа. Так молоко і простояло цілий день. А ввечері брати вернулися. Тільки заїхали у двір, чують: аж за ними ще хтось їде. Дивляться, а то бричка з шістьма запряженими конями летить по дорозі. Зупиняється коло їхнього двору і виходить пан — молодий, красивий, багато одягнений.

Бачить Мар’я, а то охотник. Аж в очах їй потемніло з радості, трохи не впала. А брати як побачили його, в ноги попадали та просять простити їх. А Мар’я дивується цьому, нічого не розуміє.

І розповідає охотник, що їхав місяць назад до Мар’ї свататися. А брати його перестріли його, побили та ще й в болото кинули. І каже до Мар’ї:

— Спасибі тобі, Мар’єчко, за те, що від смерті врятувала. Бо той вуж був я.

Та й розказує далі, що рід їхній з відунів, а лікують вони травами. Хто вибирає з дитинства дорогу відуна, той на вісімнадцять років стає вужем, щоб всі трави вивчити. І так цілий рік повзає по землі, а зимою — в землі. Людиною стає раз у місяць — в перший день молодніка. Тоді він зустрів Мар’ю і полюбив її.

Пішли дівчина з охотником до батьків, щоб ті благословили їх. А батьки, як побачили, яка Мар’я щаслива, а жених пригожий, то й погодилися. Домовилися восени зіграти весілля.

А охотник з радості пробачив братам своєї жінки та ще й поженив їх. А тещу з тестем вилікував травами. І жили вони ще довго-довго, за дітей своїх радуючись.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

1 (4074). Про вужа і про Мар’ю. СУС —. Записав Микола Зінчук 13 грудня 2007 року. Мельник Тамара Григорівна (1945). Чернігівська область, Ріпкинський район, Любеч