Про вівчаря й повітрулю
Українська народна казка Закарпаття
Був у полонині вівчар, старщук, котрий старший був над іншими. І пішов він дивитися, як вівці підуть пасти. А там дванадцять дівок танцьовало, дванадцять повітруль. А дідо їм пищалав. Ходив вівчар та й дивився, і дуже йому то полюбилося. Каже дідик, той, що пищалає:
— Принеси нам дванадцять будзків сиру — дістанеш дівку, котру хочеш.
Він приніс дванадцять будзків. І май красну дівочку йому подарував дідо. І дав йому дідо ширіночку й наказав:
— Аби сю ширіночку їй не дав. Бо вона втече.
Прийшов вівчар з нею додому і пібралися вони. І красно вони жили. У них була дитина, хлопчик такий файний. І все просить вона його:
— Дай мені ту ширіночку, дай.
А він не дає. Раз провертів вівчар дванадцять раз ковбицю й спрятав ширінку в ту ковбицю. А малий хлопчик то видів. Чоловік пішов на дрова в ліс. А вона почала просити:
— Дай мені то, синку. Я не піду, не бійся нич.
І так вона допросила хлопчика, що сказав їй, де та ширіночка. Що в тій ковбиці. Поколола вона ту ковбицю й найшла ширінку. Та напаровала йому їсти, напаровала всього й оповіла сусідам:
— Їсти йому є, все, що треба, є.
І махнула й пішла. Пішла там, де той дідо й де тоти повітрулі. Приходить вівчар.
— А де жінка?
— Пішла.
Дивиться, поколола ту ковбицю геть. Став він, подумав і йде її глядати. Прийшов у єден звір, треба йти горі, на грунь. А там два хлопчаки б’ються. Не можуть поділитися тою скалою.
— Гей, чоловічку, як би ви нас поділили?!
— Я дуже легко можу вас поділити.
— Ми вам дамо, що хочете.
— Дайте ми такі чоботи, що як обуюся, то куди хочу, туди й пішов. Дайте ми се, дайте ми то...
І дали вони йому то. І вийшов він з ними горі.
— Но, тепер збігайте долі й вертайтеся до мене. Котрий перший прибіжить, той дістане то, що хоче.
І вони побігли долі, а він сів обув тоти чоботи, тоти скороходи, і пішов там, де його жінка була.
Іде він, іде полями, а там така хижка маленька. З хижки вибігає хлопець. А то той малий дітвак, його синок.
— Мамко! Нянько йде! Вибігла вона.
— Із твого вітця туй ворона кістку не занесе.
— Айбо йде.
Дивиться вона — йде. І-і-і, що буде? І стали проти нього п’ятьсот чоловік, щоб убити його. А в нього був від тих хлопців чарівний кербач. Махнув він тим кербачом — все збив. Ідуть другі п’ятьсот — збив. Ідуть треті — збив. Прийшов додому, до тої хижки. Малий обціловав його, він жінку обціловав.
— Но видиш. Я тобі не дозволяв, а ти що зробила?
— Туй маєш ширіночку. Аби-сь мені більше не дав. І така челядина з неї була!
Взяв він ширіночку, обувся в свої чоботи, приїхали додому. Ширіночку спалив і порохом розвіяв. І файно вони жили, весело. І хлопець у них був файний, підучили його. І наша казочка кончається, а в них красноє та веселоє життя.