Про віта-злодія і бідного Андрія
Українська народна казка Покуття

В однім селі був бідний чоловік Андрій. Не хотів він віта слухати. Віт післав, і підпалили його раз, підпалили другий раз, підпалили третій раз під зиму. Погорів він, лишився в зрубі. Їсти нема що. Каже він до жінки:

— Я йду на той кут до товариша, ми з ним разом по багачах служили, може, би він мені що дав.

Приходить до того товариша, а товариш якраз куми приймає. Він сів собі на столець коло порога та й сидить. Одна з кумів, жінка, вломила кавалок хліба, всипала порцію горівки.

— На, небоже, випий.

А один кум устає та до него:

— Ти ще не хочеш з нами пити! Та його бити.

—...Тікай! Не хочеш пити, то забирайся. А той його товариш:

— Та що ви, люди! Чоловік лиш тепер прийшов, а ви вже битися? Вийшов він за ворота, став на роздорожжу та й думає: «Піду до віта». Прийшов.

— Слава Ісусу Христу.

— Навіки слава богу.

А віт собі думає: Те, ти, небоже, вже давно повинен був до мене прийти».

— Та що, небоже, скажеш?

— Вуйку, бійтеся бога. Погорів я. Жінка, діти і я з голоду гинем. Поможіть щось.

— Поможу. Бігай туди на під, позмітай то, що відсіяно від муки тогідного року й передтогідного. Відваж йому півкорця.

Назмітали, відважили.

—...Маєш відробити, але на своїм харчі.

То ся довго не бавило, приходить придільний, та як тепер черговий у сільраді.

— Іди, мой, Андрію, щось ті вуйко віт кличуть.

Замісила жінка в макітрі того ґрису, спекла коржів, дала йому на дорогу та й пішов він до віта. Приходить. Вітиха вже встала, а віт ще лежить. Устав, умився, сказав «Отче наш». Витягає з шафи хліб і сало, кладе на стіл і їсть. Кроїть хліб, кроїть солонину, їсть, а йому не дає.

Гай наївся віт, бере в торбину хліба, солонини, якісь курмеї, мотузки.

— Гай підем на роботу.

Ідуть цілий день, ідуть півночі. Що це за робота має бути? Але вийшли за ліс, та як гейби у нас. А там полонина. Німецькі коні воєнні пасуться, трирічні, штирирічні.

— Бігай приведи мені троє коней.

— Вуйку, я би не пішов красти, хоть би що було.

Зачав його війт бити курмеєм — привів Андрій троє коней.

— Сідай на коня.

— Вуйку, я зроду на кони не їхав.

— Маєш їхати.

Висадив його на коня, коня кавулею, кінь почалапав, а віт коло него на другім кони їде, а третого веде. Приїхали, коней пустили до стайні. Андрій ліг на якусь там солому, лежить. Пробудився — в стайні троє коней, двоє чорних і один сивий, дивиться, уже встав віт.

— А що, вже відпочив?

— Та вже, вуйку.

— На тобі двадцять леїв, будеш мати за них півкорця кукурудзів. Узяв двадцять леїв — купив півкорця кукурудзів. Змолов тих кукурудзів, вже має кулешу, кашу.

Довго то не було. Посилає віт знов того придільного.

— Іди, чогось ті вуйко віт кличуть.

Приходить. За столом віт і вітиха. Снідають, йому не дають. Поснідав віт, бере хліба в торбину, бере курмеї. Пішли. Вийшли за село.

— Мой, ти вже дорогу знаєш? А він каже:

— Та знаю.

Вийшли за хащу. А Андрій мудрий, дивиться, що це вже не те. Тут уже вартують, уже військо є.

— Бігай! Щоб тут було троє коней.

— Я би не пішов, вуйку, хоть би що. Бійтеся бога, військо тут.

А коні ся сполошили. А то, пане, з рушниці бух, бух, бух! Крикнули:

— Стріляй, бий, тут не один є!

Андрій ходу, та до річки, переплив її, намочився та й бігом додому. По полудню приходить вітиха.

— Мой, Андрію, а вуйко віт де?

— Та як «де»? Ми ходили з вуйком вітом у полонину коні красти. Та там зробилася тривога, і я втік.

— Що, ти на вуйка таке кажеш? Вуйко брав тебе на ярмарок. Ти вуйка вбив.

Поскаржилася вітиха, і взяли Андрія до криміналу. Сидить Андрій оден місяць, другий місяць, уже штири місяці сидить. Переводять його до другої камери, а там надибає він чоловіка із свого села. Той каже:

— Прости мені, Андрійку, я тебе запалив. Мене віт післав. Але ти чоловіка вбив.

— Віта вбили на полонині, але я не знаю, як називається та місцевість.

І розказав про ту місцевість. А той каже:

— Андрію, то сто тридцять четверта німецька полонина.

Андрія допитали, все записали та й назад під ключ. Та й він сидів там ще три місяці. І прийшло, що віта вбито четвертого серпня у німецькій полонині. Беруть його до судиї. А він каже:

— Віт ходив коні красти на полонину, його вбито на сто тридцять четвертій полонині.

І його далі під ключ. І сидів він там ще місяць. І знов прийшло, що віта вбито четвертого серпня в сто тридцять четвертій німецькій полонині. І пустили Андрія.