Українські народні казки

Про двох братів близнюків

Українська народна казка Гуцульщини

В одного царя була дочка. І вона, як це буває в молодих людей, завагітніла. Проте приховувала це від батька, матері та усіх людей.

Коли прийшов той час, вродилися в неї два хлопці. Вони були дуже гарні, мали золоте волосся. Вродила вона їх у такому місці, що ніхто про то не знав. І пожалувала вона їх нищити, і подумала: «Най вони жиють». Сказала зробити скляний ящик для дітей, поклала кожному в голови грошей і так заклала їх, що як будуть вони чесатися, то падатимуть їм з голів гроші. І пустила той ящик на річку.

Пливуть вони по річці, а один бідний рибак ловить рибу. Уздрів він, що пливе якийсь ящик. Притягнув його гаком т’ собі, подивився, а там живі діти. Він подумав собі: «Шкода, аби ці діти вмирали. Дав бог діти, дасть і на діти». А про гроші він нічого не знав. «...У мене жінка має малу дитину, то буде й ці два помежи того плекати. Будуть вони мої. Я буду їм тато, а моя жінка — мама».

Несе він ці діти додому, а жінка подумала, що він так багато риби несе і будуть вони мати що їсти. Розкрив він ящик, а там два хлопчики маленьких, таких самих, як у неї в колисці. Жінка починає ся з ним сварити:

— Ти не приніс риби, а приніс мені якісь потопленики!

А чоловік каже, що треба плекати ці діти, бо це є живі люде.

Але коли він уже приніс ці хлопці, то треба було їх скупати. У той час акушерок не було, а була баба, що пупці в’язала. Приходить ця баба найдені діти купати, поклала їх у воду, а паперові гроші почали розпливатися по воді. Баба нічого нікому не каже, лиш хапає гроші й ховає в пазуху. Рибак додивився, що баба бере щось відти й ховає в пазуху, і сказав їй:

— Е, бабко, як мої діти, то мої й гроші. А за роботу я вам заплачу. Відобрав він у неї ті гроші, що вона поховала, і позбирав решту.

І заплатив бабі так, що вона й за рік не заробляла стілько.

Жінка дуже подобріла до чоловіка, бо гроші є. Плекає ці діти, як і свого. І дуже ці люде збагатіли, бо скілько вона їх чесала, то все сипалися гроші. Він уже не рибакує, а зробив собі фільварок. Він уже дідич.

Хлопці поступають усі три разом у школу в першу клясу. Але ці два найдені так добре вчаться, що за рік кінчають дві кляси. А його хлопець пустий: не учиться, б’ється, курить, краде, хоч і має все. Тато й мама притискають, б’ють його. І з мами вихватилося:

— Тоти потопленики можуть ся вчити, а ти не можеш, та як вони? Її хлопець це запам’ятав і тих двох зненавидів, незлюбив їх. І в школі таким самим, як він пустим, розказав, що це «потопленики». Ці два хлопці тим ся спротивили і оба порадилися піти від них геть, як скінчать четверту клясу.

Одного разу збираються вони і кажуть, що йдуть геть. Тато й мама плачуть, питають їх, чого вони йдуть. А вони кажуть:

— Ми не знаємо, хто наш тато й мама. Ваш син називає нас потоплениками, і ми йдемо геть.

Ніякими просьбами не могли спинити їх рибак і його жінка. Зібралися вони і пішли в дорогу.

Вийшли вони з села і довго йшли, аж поки не вибралися на пущі. Пішли вони лісами. Вони мали гроші і купували собі їжу. Але як зайшли в ліс, то не могли купити, хоч би скілько грошей мали.

І стрічає їх у лісі дуже старий дідо. Питається:

— Куди ви, хлопчики, йдете? А хлопці кажуть:

— Сами не знаємо, куди йдемо.

І розказали тому дідови, де вони були і чого вони йдуть геть. Дідо питає:

— Що би ви найліпше хотіли мати? Хлопці подумали й сказали:

— Ми би хотіли мати їсти. Що би ми сказали, аби нам то було. Дідо дає їм столичок маленький і каже:

— Дарую вам оцей столик. Як скажете: «Столику, розстелися», буде на нім їсти й пити, що ваша душа прагнутиме.

Хлопці беруть той столик, дякують дідови і хочуть іти далі. А дідо їм сказав:

— Це ще не все. Ви подумайте, що би ви ще хотіли мати. Хлопці подумали, порадилися й кажуть:

— Ми б хотіли мати такі шаблі, що якби надбігла звірина, щоби раз махнути і втяти голову.

І дідо дав їм по такій шабли. І ще дав їм дідо ножик. І сказав:

— Вам прийде в дорозі розлучатися. Оден піде в одну дорогу, а другий у другу. Як ся будете розлучати, цей ножик заб’єте в смереку. І за три роки котрийсь повинен цей ножик провірити, як буде живий. Якщо буде вістря чисте, а колодка заіржавлена, то це буде знак того, що другий брат мертвий, але ще є можливість його воскресити. А якщо будуть заіржавлені вістря й колодка, то це знак того, що воскресити брата вже не можна. Він уже вмер навіки.

Розпрощалися вони, подякували дідови за все і подалися в дорогу. Дідо лишився, а вони пішли. Ідуть вони лісом, надходить медвідь. Хлопці повитягали шаблі, хотять медведєви стяти голову. А медвідь попросився в них і сказав:

— Не рубайте мені голову. Я вам дам щонаймиліше.

Хлопці подумали собі: «Що то може бути наймиліше в світі?» Та й кажуть:

— Давай, що хочеш.

А медвідь приносить їм двох маленьких медведят. І зрозуміли хлопці: наймиліші в світі для родичів є діти.

Ідуть вони далі тим лісом, а назустріч їм вовк іде. Повитягали вони шаблі і хотіли стяти йому голову. А він їм каже:

— Не рубайте мені голову. Я вам дам, що в мене наймиліше.

— Добре, давай, — кажуть хлопці.

І приносить їм вовк двох маленьких вовченят. Забрали вони їх і пішли далі. Ідуть вони тим лісом, а назустріч — лисиця. Повитягали вони шаблі, щоб стяти їй голову, а вона каже:

— Не рубайте мені голову. Я вам дам, що в мене наймиліше.

— Добре, давай, — кажуть хлопці.

І приносить їм лисиця двох маленьких лисенят. Забрали вони їх та й пішли далі.

Ідуть вони, а назустріч — заєць. Підняли вони шаблі, щоб стяти йому голову, а заєць каже:

— Не рубайте мені голову. Я вам дам, що в мене наймиліше.

— Добре, давай, — кажуть хлопці.

І приніс їм заєць двоє маленьких зайченят. Взяли вони їх і пішли далі.

їсти вони мали, бо в них був той столик. Як хотіли їсти, то казали:

«Столику, розстелися», і мали все, що душа прагне. Для себе і для своїх звірів.

Ішли вони так роками і вже зробилися дорослими хлопцями. І вся звір зробилася вже велика. Прийшли вони на роздоріжжя і порадилися.

— Тут нам пора розходитися, як дідо сказав.

Забивають вони у смереку той ножик, діляться звір’ю. Кожен бере собі одного медведя, одного вовка, одного лиса і одного зайця. І договорилися вони, що за три роки повинні провірити цей ножик, чи живі вони оба, чи хтось мертвий. Розпрощалися і розійшлися. Оден пішов одною дорогою, а другий — другою.

Оден з них зайшов у велике місто, що там була відьма. Хто туди йшов, то всі закаменіли. І ніхто не годен був воскресити. Він зайшов у те закаменіле місто. Як входив туди, на краю міста побачив аптеку. Коло аптеки стояв чоловік, живий, але по коліна закаменілий. Він ніде не ходив, а стояв там на варті. Коли хлопець зі звір’ю входив, той чоловік йому сказав:

— Хлопче, тут є баба, відьма, що все місто умертвила. І тебе вмертвить. Вона буде підходити опівночі. Та баба в дванадцятеро зігнена. Вона буде злізати з дуба і просити: «Хлопче, озми цей прутик та нажени свою звір, бо я ся бою, аби мене не покусала». Аби ти не брав той прутик, бо як озмеш, то закаменієш зі своєю звір’ю, як це ціле місто.

Хлопець думав усе виконати так, як йому коло аптеки вартовий сказав. Приходить він до дуба, де та баба сидить, наклав ватру і з своєю звір’ю гріється. О дванадцятій годині ночі злазить баба з дуба. Удванадцятеро зігнена. Приступає д’ватрі й каже:

— Я би ся, хлопче, не нагріла коло тебе?

— Грійся, я тебе не спираю.

— Нажени цю звірку, — каже, — бо я ся бою, аби не покусала мене.

А він сказав:

— Хоч грітися — грійся, а не хоч — іди геть.

Але баба так вговорила його, що він узяв той прутик і махнув на звір. Як він це зробив, так він сам закаменів і вся його звір закаменіла. І він лишився мертвий, та як ціле то місто.

А другий брат зайшов у велике столичне місто, а там всюди вивішені чорні прапори. Заходить він разом зі своєю звір’ю в ресторацію

і замовляє собі найкращу їжу. Для себе і для звірі, що хто любить: медведєви — воловини, вовкови — баранини, лисиці — курку, а зайцеви — капусти й моркви. Панів і генералів, що там були, здивувало, що він такі дорогі їди замовив. І звірям, і собі. Приступають до него два чи три та й питають;

— Хто ти є? Якогось графа син чи що? А він відповідає:

— Я ніякий не багач, ні графів син. Я — простий чоловік. Викохав собі звір і мандрую з нею. Ви мене питалися — я вам відповів. А тепер я вас запитаю: чого в цім місті вивішені чорні прапори? Що тут за жалоба є?

Та й приказують йому пани:

— У це місто зайшов великий змій з дванадцятьма головами. Він сидить у лозах і запер у всіх керницях воду. Люде без води сидять. Хто хоче води взяти, мусить дати одну душу з хати. Аби змій пожер. А цісар єдину дочку має нині дати змійови, бо хоче взяти води. Нині царська дочка йде на смерть і через те прапори вивішені.

А цей каже:

— Що буде, як я цісареву дочку обрятую від смерти?

— Цар помінив, що хто би його дочку обрятував, то буде його зятем.

— Я спробую обрятувати, — сказав хлопець.

А ті генерали взлилися на него, що він такий простий і хоче бути царським зятем. І оден генерал ударив його по лицю. А звір дуже обурилася на тих генералів і вже хоче їх розірвати. Хлопець свою звір утихомирює. Каже до медведя:

— Тихо, Гавриле, ще не пора нам розправлятися з ними. Ми з ними поговоримо, як обрятуємо царську дочку.

Генерали вже ся спудили, хотіли давати йому багато грошей. А він сказав:

— Я грошей у вас не буду брати, бо в мене їх є доста. Якщо я програю, то ви всі дванадцять дасте мені по дванадцять раз по лицю, а як виграю, то мій медвідь Гаврило вам дасть.

І пішов він у ті лози, де змій сидить. Чекає, що привезуть цісарську дочку.

За якийсь час відвозять цісарську дочку до тої керниці і лишають.

Вона лежить у трунві. А люди йдуть за нею, як на похороні, і плачуть. Лишають її там, а він зі своєю звір’ю сидить у лозах, і його ніхто не бачить. Ще нема тої години, а принцеса підоймилася, сіла та й сидить коло трунви. Бо їй нудно було в трунві лежати. А хлопець посилає до принцеси лиса, щоб подивився, що там ся діє. Лис приходить д’ ній, файно хвостом махає, ластиться. А вона дивиться та й думає: «Дуже файний лис. У мого тата в зоопарку є багато файних звірів, але такого я ще не виділа». Гладить вона його, а лис усе віддурює її т’ свому панови. Вона все підходила й підходила і вздріла цего хлопця і його звір. Вона хотіла відходити назад, а він каже:

— Не бійся, дівчино, нічого тобі ця звір не зробить.

І починає він принцесу питати, чого вона тут. А вона й каже, що має її змій пожерти, бо тато хоче дістати води. А він їй каже:

— А що би було, якби я тебе обрятував від смерти? Вона дуже зраділа, кинулася його цілувати. Але він сказав:

— Не можна ще нам цілуватися, бо ми не знаєм, що буде. Ти сідай тут, де я сидів, а я піду туди, де ти сиділа. Але скажи, чи маєш з дому якість знаки.

— Які?

— Ну, хустину, перстень.

Вона мала хустину й перстень. Він їй сказав:

— Давай мені той перстень та й хустинку.

Вона то дала. Він перстень перерубав надвоє. Половину дав їй, а половину взяв собі. Так само й хустинку перервав, половину дав їй, а половину взяв собі. І вна лишилася там, де він сидів, а він пішов чекати змія коло тої керниці. І звір з ним.

Нараз показується з води змій. Каже йому:

— Що ти, Іване хороший, хочеш? А цей відповідає:

— Хочу тобі життя кінчати. Доста людей задурно пожирати.

Змій запудився і втік до води. А тоді з’явився і спитав його другий раз. І знов те саме сказав йому хлопець. І знов утік змій до води. А третій раз виходить і каже:

— Як будемо воювати — огнем чи мечем?

— Мечем.

І почали вони воювати. І не тільки хлопець вступив у бій, а й уся звір. Хлопець рубає голови, медвідь душить змія, вовк і лис кусають і рвуть, а заєць за хвіст тримає зубами. І відрубав хлопець змійови всі дванадцять голів. І всі язики з тих голів повідрубував і завив собі в хустину та й поклав до кишені. Дуже був змучений і сказав свої звірі:

— Я лягаю трохи спати. А ви щоб вартували, бо мене можуть убити. Звір лишилася вартувати, а медвідь зачав казати:

— Я змучився дуже і хочу спати. Лишаю вартування на вовка.

Та ліг спати й заснув. Ну а вовк лишив на лиса та й теж заснув. А лис лишив на зайця та й заснув. А заєць повартував трохи та й сам заснув. І всі сплять.

А там недалеко було шатро циганське. І цигани довідалися, що хлопець убив змія і має бути царевим зятем. І прийшли цигани подивитися, чи їм би з того щось не вийшло. Прийшли, а там все спить. Вони тому сонному хлопцеви відтяли голову, принцесу забрали і забрали всі дванадцять голів — як доказ того, що вони вбили змія і обрятували цісарську дочку.

І налякали вони принцесу:

— Як не скажеш цареви, що то ми тебе обрятували, то зараз тебе вбиваємо. Присягай, що так скажеш.

І вона, бідна, присягла.

Прийшли цигани до цісаря із дочкою його, принесли голови зміїв. А цісар подумав і сказав:

— Олів мою дочку змій пожерти, як має бути циган мій зять.

Але помінив він, що дасть дочку за того, хто обрятує її, і вся держава це знала. І він не міг зломити свого слова.

Цигани рядять усім, скачуть коло цісаря. Грають, гуляють. Весілля ще немає, але рихтується.

А медвідь пробудився, уздрів, що в його пана голова відрубана, і зачинає бити вовка, бо на вовка він усе лишив. І всю звір б’є. Чого вони не вартували?! Потому подумав медвідь: «То нічого не дасть, що їх бити. Треба бити самого лиса. Він найрозумніший, хай думає, як оживити пана». Лис подумав та й каже:

— Я чув, що є в світі вода цілюща й живуща. Як покропиш цілющою, то чоловік стане цілий, а живущою як покропиш, то чоловік ожиє. Але ніхто не годен тої води дістати, хіба лиш птахи.

Лис радить медведєви:

— Іди в степ, убий одного коня, розпори його, залізь усередину і будеш чатувати на птахів. І не лови старого ворона, але молодих воронят.

Так медвідь і зробив. Убив коня, заліз у него й чатує на воронят. Злетілися ворони, довбуть м’ясо з коня. І медвідь одно вороня ймив. Всі ворони кричать, каркають:

— Пусти нашу дитину! А він каже:

— Я вам пущу, але принесіть мені води цілющої й живущої.

— Добре.

А медвідь вкрутив тому вороняті шию та й каже:

— Як оживе наш пан, то оживе й це вороня. Ти мене не здуриш. Полетів ворон за тою водою. Приносить на однім крилі живущу, на другім — цілющу. Взяв медвідь ту воду, змочив цілющою і приклав вороняті голову — вороня зробилося ціле. Змочив водою живущою — вороня ожило і закаркало. Пускає він то вороня, бере ту воду і йде до свого пана. Змочив його цілющою водою, крикнув на лиса, аби добре дивився, щоб голова рівно пристала, і приклав голову. Голова зцілилася. Тоді він змочив живущою водою, і чоловік заговорив. Та й каже:

— Ох, як я спав! А медвідь каже:

— Добре ти спав. Цигани тобі відтяли голову, забрали твою принцесу, і вже буде в них весілля.

Він встає і знов іде в той ресторан, де вони їли:

— Ми голодні, змучені. Треба поїсти, а потому будемо думати за весілля.

А в місті весело, оркестри грають. Чорних фанів уже нема. В ресторані тоже грають. Знов там багато панів. Він їх питає:

— Чого це раніше чорні фани були вивішені, а тепер так весело? А вни йому відповідають:

— Тут був такий змій, що запер воду і мав пожерти цісарську дочку. Але цигани змія вбили, царську дочку обрятували, і через те так весело. Має цар видавати за цигана свою дочку.

А він каже:

— А чого ж ви, такі великі пани, не йдете на царське весілля, а тут сидите?

— Не запросили нас.

— А що ви мені даєте, як я буду їсти всю ту їду, що в цісаря їдять на весіллі?

Заложилися вони на якість там гроші, на якісь тисячі. Він купує файний кошик, вішає лисові на шию і переказує царівні, щоби дала в той кошик усякої їди, яка там є на весіллі. А за якийсь час він прийде туди сам. І їв він у тім ресторані царські їди, ті пани програли. Але він не брав з них ніяких грошей, бо він грошей мав доста. Він квапився на’ весілля.

Прийшов він на весілля до цісаря. Принцеса обчепила його і сказала, що не циган її обрятував, а цей молодий пан. Всі цигани почали кричати, що це неправда.

— Вздріла такого файного та й уже хочеш за него? Наробили вони великого шуму та й показують голови із змія.

А хлопець сказав:

— Чекайте, зараз будемо знати, хто обрятував — циган чи я. Цигани показують голови. А чи виділи ви десь голови без язика?

Всі кажуть, що таких голів не виділи. Дістав він з кишені язики, починають припасовувати ті язики до голів — все штимує, язики від цих голів.

Каже він цісарській дочці:

— В тебе є половина персня і половина хустинки?

— Є.

Витягає він свої половини персня і хустинки. Примірюють — усе підходить. Були ясні докази, що не циган обрятував принцесу, а цей пан. І продовжується весілля з цим паном, а цигана засудили на смерть за обман. Вивели коня, який довго не був надворі, прив’язали його коневи до хвоста, і кінь з ним бігав і бив його копитами, аж поки не повривалися йому руки і він не загинув.

Жив той хлопець зі своєю жінкою-принцесою якийсь час. Одної ночі вийшов він опівночі надвір. І чує великий шум у тім закаменілім місті. І пізнає він серед того шуму свого брата голос. Входить він до хати та й питається свої жінки:

— Що там за плачі? А вона каже:

— Тобі не треба знати, бо ти не можеш туди піти. Як підеш, то ся відти не вернеш.

Зачинає він її всяко просити, а вона не хоче казати. Довго просив її, і нарешті вона йому розказала, що там є відьма, яка закляла ціле місто, і хто туди піде, то відти ся не вертає.

Коли вона йому це сказала, він не чекав рання, а взяв свою звір і зразу пішов на то роздоріжжя, де вони забили ножика. Приходить туди — колодка заіржавлена, а вістря чисте. Подається він у то місто, йде попри того закаменілого по коліна чоловіка, того вартового. А вартовий йому каже:

— Як вона буде давати тобі прутик, аби ти не брав, бо закаменієш, і вся твоя звір закаменіє. Лиш би брав бабу і бив фест, щоби вона оживила всі ті люде, все то місто.

Пішов він до того міста. Наклав ватру і з своєю звір’ю гріється. А баба, у дванадцятеро зігнена, злазить з дуба.

— Я би ся не нагріла, хлопче, коло тебе? — каже йому баба. А він каже:

— Грійся, як хочеш, а як не хочеш, то йди геть. Баба на те:

— На, хлопчику, цей прутик та нажени цю звір, бо я ся бою, аби мене не покусала.

Він той прутик не взяв у руки. І сказав свої звірі:

— Пуц, пси, бабу спереду та й ззаду.

Як узяли вони бабу, рвуть її до смерти. Баба проситься, а вони рвуть. Тоді сказала баба:

— Що ти з мене хочеш? А він каже:

— Нічого не хочу. Тільки хочу, щоб це місто ожило. Та й мій брат із своєю звір’ю ожив...

Розказав він братови, що жонатий на цісарській дочці. І все розказав, як було.

— А тепер ходи, брате, до мене. А той каже:

— Як же я піду до тебе, як ти маєш жінку? А той відповідає:

— Ходімо. Побудеш у мене, а далі буде видно, що робити. Приходять вони обидва до цісарського двору. І звір їхня приходить з ними. І на парсону вони однакі оба. Вона видивилася — оба однакі.

Не знає, котрий її чоловік.

— Котрий мій чоловік? — питає.

А вони оба сміються.

— Пізнай собі, котрий твій чоловік. Як-ис мала чоловіка, то маєш пізнати його.

Так минуло кілька днів. Як один лягає спати з нею, то між собою й нею кладе шаблю, і другий кладе шаблю, як лягає. І зачала вона нарікати на свою долю. Їх є два і нічого з того нема. Волів би краще її змій пожерти.

А її товаришки порадили піти з цим до ворожки. Що ворожка скаже? І ворожка їй сказала:

— Заріж щось, так, аби в порожню кишку налляла свіжої крови, і ту кишку завісь собі на шию, аби ніхто не додивився. І тоді меш їх питати: «Котрий мій чоловік? Бо як не скажете, котрий мій чоловік, то я ся ріжу». — «То ріжся, — скажуть вони. — Але краще пізнай собі свого чоловіка». А ти себе ножем по шиї, і з кишки бризне кров. Твій чоловік скочить до тебе, а тому другому буде байдуже, він буде легковажити на то все.

Так і сталося.

— Котрий мій чоловік? Як не скажете, то я ріжуся.

— То ріжся, — кажуть вони.

А вона ножем по тій кишці. Бризнула кров, а чоловік її підбіг до неї, вхопив за голову та й каже:

— Що ж ти, жінко, робиш?! А вона й каже:

— Оце й є мій чоловік.

Та обняла його за шию. І він уже не відрікався. І вже чоловік помежи собою й жінкою шаблю не клав. А брат його із свою звір’ю пішов шукати свої долі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
20 листопада 1983 року
Оповідач: Негрич Степан Іванович (1927 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про двох братів близнюків

Українська народна казка Гуцульщини

Був чоловік, мав жінку й два сини. Хлопці були ще малі. Жінка померла, а він остався з хлопцями. Оженився він другий раз. Мачуха дуже ненавиділа цих хлопців. І враз сварилася з своїм мужем, аби він їх десь завів, щоби їх не було. І він нарешті взяв тих хлопців, завів у пущу, набрав торбу хліба, сухарів. І зложив у лісі ватру та й каже:

— Хлопці, грійтеся, а я йду шукати дров.

Та й сам утік. А хлопці плакали, підкладали в ватру і переночували коло неї.

Другої днини йшов лісник і найшов тих хлопців. І питається в них:

— Що ви за одні? Вони кажуть:

— Батько нас завів сюди та й утік. Та й ми не знаємо, куди йти. Лісник пожалів тих хлопців і забрав з собою. Хлопці з уроди були дуже гарні. І той лісник виховував тих хлопців до зрілого віку. Учив їх полювати. Коли вони виросли, він їм дав пушки і сказав:

— Ви тепер дорослі. Ідіть собі по світі і шукайте кусок хліба.

І пішли вони. Ідуть лісом і стрінули левицю. І намірились стріляти в неї, а вона сказала:

— Не стріляйте, стану вам в пригоді. І дала їм обом по одному левенятку.

Пішли вони далі і стрінули тигрицю. Намірились стріляти, а вона сказала:

— Не стріляйте, та стану вам у пригоді.

І дала їм по одному тигреняті. Та й пішли вони далі. Ішли, ішли і стрінули медведицю. Намірилися стріляти, а вона сказала:

— Не стріляйте, стану вам у пригоді.

І дала їм по одному медведикові. Пішли вони далі і стрінули рисицю. Намірилися стріляти, а вона сказала:

— Не стріляйте, я стануся в пригоді.

І дала їм по одному рисенятку. Пішли вони далі і стрінули пантеру. Намірилися стріляти, а вона сказала:

— Ні, не стріляйте, та стану вам у пригоді.

І дала їм по одному пантеренятку. Пішли вони далі, і стрінули вовчицю. Намірилися стріляти, а вона сказала:

— Не стріляйте, стану вам у пригоді.

Та й дала їм по одному вовченятку. Пішли вони далі і стрінули лисицю. Намірилися стріляти, а вона сказала:

— Не стріляйте, стану вам у пригоді.

І дала їм по одному лисенятку. Пішли далі і стрінули лісового кота великого. Намірилися стріляти, а він сказав:

— Не стріляйте, стану вам у пригоді.

І дав їм по одному кошеняті. Пішли далі і стрінули свиню дику. Намірилися стріляти, а вона сказала:

— Не стріляйте, стану вам у пригоді.

І дала їм по одному поросяті. І вже мали вони оба по дев’ять звірів.

Ішли вони далі і найшли роздоріжжя. Тоді вони порадилися і написали таблицю. І котрий мав перший прийти до тої таблиці, то мав підписатися, щоби другий знав, що він є на світі живий. І розійшлися вони. І йшли вони оба полями, лісами, селами.

Нарешті оден з них прийшов до одного столичного міста. В тім місті були повивішувані чорні прапори і великий смуток був. Він зачав розпитуватися в людей, і люди сказали йому:

— В нас тут є змій, що запирає людям воду. І на кожну добу йому треба давати одну особу. І він пожирає їх. І тепер уже прийшла черга на цареву дочку.

А звір, що він її мав, його розуміла, а він її розумів. І сказала йому його звір, що того змія знищить. Запевнила його. Він запитався в людей, де це здають змійови тих людей. Люди йому сказали. Він там приходить, а там донька царя сидить на лавочці засмучена. Він сказав «добрий день» і запитав, чого вона там сидить. Вона сказала:

— Я тут жду змія. Вилізе і має мене пожерти.

Він сказав, аби вона відти йшла геть, і найперше наставив там лева. Змій виставив свою найбільшу голову, а лев імив і від’їв ту голову. Тоді хлопець наставив тигра. Знова́ виставив змій голову, трошки меншу від тої — тигр від’їв. Тоді він наставив медведя. Змій виставив ще одну голову, ще трошки меншу. І медвідь від’їв ту голову. Тоді хлопець наставив рись. Змій виставив з діри ще одну голову, і рись від’їла її. Тоді змійови від’їла голову пантера. А хлопець уже наставляє вовка. Змій виставив з діри голову, трошки меншу, як ті були, а вовк від’їв йому ту голову. Тоді хлопець наставив лисицю. Змій виставив ще одну голову, а лисиця від’їла її. Тоді хлопець наставив лісового кота великого. Змій виставив голову, а лісовий кіт від’їв її. А останню голову від’їв змійови дикий кабан. Так що дев’ять звірів від’їли змійови дев’ять голів, і змій здох. Тоді скрізь по місті потекла вода. Народ увеселився, що вже є вода та й не будуть давати кожної доби по особі.

Хлопець вирубав з кожної змійової голови язик та й забрав собі у торбу. А царська донька пішла додому.

Але оден хитрий циган взяв тоти всі голови на фіру, привіз до царя і сказав:

— Я вашу доньку врятував, я з нею женюся. Дівчина почала ґвавтувати:

— Це не цей мене врятував! А цар сказав:

— Раз він привіз голови, то він урятував.

І почав цар робити весілля, віддавати за цигана заміж доньку. Коли той хлопець учув, що в царя весілля, він пішов із своєю звір’ю на то весілля. Прийшов він там, а дівчина вже за столом. Він звернувся до царської служби, щоби царська донька вийшла на вахту. Вийшов цар із донькою, а він сказав:

— Я врятував вашу дочку від смерти і знищив змія.

І донька сказала, що це правда. Цар не хотів вірити, думав: «Це дуже гарний парубок, то вона через це каже». І сказав:

— Циган привіз голови змія. Він урятував, я за него даю. Він тоді сказав цареви:

— Ви цар. Ви мені поясніть, чи голова може бути без язика, чи ні.

Цар відповів, що не може бути голови без язика. Тоді він сказав:

— Ви подивіться, чи є в тих головах язики, чи нема.

Цар і міністри провірили — язики вирубані, фактично нема язиків. Тоді хлопець витягнув з торби язики і показав їм.

— Ось язики!

І взяли його за стіл. Він сказав, щоб дали їсти звірятам. І він уже царевої доньки жених. А цигана засудили: присилити трирічному жеребцеві до хвоста і пустили в поле. За обманьство.

Вони з царською донькою взяли шлюб і жили собі. А коло того царя був зачарований ліс А цей молодий чоловік дуже любив ходити на польо́вання. Та й каже він свої жінці:

— Я іду в цей ліс на польовання. Вона йому каже:

— Ти там не йди, бо то зачарований ліс. Хто в той ліс пішов, ніхто не вернувся.

Він її не послухав і таки пішов. Приходить до лісу, а там така сарна гарна пасе. Він її стріляти, а вона в ліс А він за нею. Та й звір за ним. Коли він зайшов глибоко в ліс, у лісі стало темно, так, жеби очі застав. Він побачив під якоюсь деревиною ломаччя і запалив вогонь. Та й звір коло него сидить. А то щось у дереві каже:

— Ви-ви-ви-ви... Йой, як я змерзла! А він каже:

— Злази та й грійся.

А то була відьма. Вона злізла з дерева та й каже йому:

— Я боюся звірі. Аби ти узяв у мене прутчик та кожну три рази вдарив, аби вона мені нічого не казала.

А він узяв той прутчик та й ударив усю звір по три рази, і вся звір завмерла. А відьма злізла, ударила три рази його, і він завмер.

Жінка дома жде мужа, а його нема. Але в той час заблукав у то столичне місто його брат із своєю звір’ю. І він розпитався, а йому розказали:

— Такий і такий прийшов із звір’ю, убив змія і взяв царську дочку. І вони обоє жили, а він пішов десь на польовання і пропав.

А вони були оба однакі, що розпізнати їх було неможливо. Тоді він пішов до царя. А вона думала, що то її чоловік, бо вони були однакі на вроду. Та й каже вона йому:

— Видиш, я казала тобі, щоб ти не йшов у зачарований ліс, а ти як пішов, то вже й хати відстав.

Переночував він та й каже:

— Я хочу йти в той ліс назад, але ти мені покажи, де найкоротша дорога.

А вона каже:

— Та ти ж був. Ти ж знаєш. А він крутить. Каже:

— Я зайшов та й другим боком вийшов. Та й якось добре не впантрив.

А вона каже:

— Оцей ліс. Он найкоротша стежка.

А він мав на собі такі ґудзики, що якби тим ґудзиком набив пушку та стрілив, то якого хочеш чорта убив би. І пішов він визволяти брата.

Приходить він із звір’ю — знову сарна край лісу пасе. Він за нею, а вона в ліс. І завела його під дерево. І нараз потемніло. А там було ломаччя. Він наклав ватру, сидить та й думає. А то хлипає щось у дереві, плаче, що йому студінь. А він тоді каже:

— Злази та нагрійся.

А вона надлізла та й каже:

— Аби ти узяв цей прутчик та й ударив три рази цю звір, аби вона мене не з’їла.

А він узяв той пруток та й не б’є звір. А зарядив пушку своїм ґудзиком та як стрілив, то так і вбив ту лісову відьму. Коли він її вбив, у лісі провидло. Він подивився, а то коло другого дерева сидить його брат та й його звір.

Але він десь чув, що при такому чаруванні треба вдарити дев’ять раз. І він ударив тим прутчиком брата та й його звір дев’ять раз, і брат ожив та й його звір ожила.

Та й прийшли вони оба до царя. Вона вздріла їх двох і в них по дев’ять звірів. І не зрозуміла, котрий це її муж. І тоді вона надумала таке: взяла ніж і ніби хоче різатися. Думає: «Котрий муж, то він мене озме за руку». І коли він її взяв за руку, щоби не різалася, вона надкусила йому мізильний палець, аби знала, котрий її чоловік.

А брат відійшов і найшов собі жінку. І вони жили і, може, ще й тепер жиють. Не знаю, бо я давно з ними був. Як я до них приходив, вони мене дуже поважали, давали мені їсти й пити. Так, що по бороді текло, а в роті сухо було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Яворів, Косівського району, Івано-Франківської області
10 червня 1984 року
Оповідач: Копчук Микола Васильович (народж. 1908)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також