Українські народні казки

Про двох братів і золоте перо

Українська народна казка Покуття

Мав чоловік два сини, Юрка й Володимира. Юрко був дуже облесний, балакучий, але потайний. А Володимир був плохий, пантрував роботи, а багато балакати не любив. Каже тато до мами:

— Цей наш Юрко добрий хлопець, він буде файно в світі жити. А Володимир плохий дуже, не знати, що з него буде за людина.

Одного разу той ґазда заслаб. Молодший син, Володимир, наївся та й пантрує роботи, навіть не дивиться до тата, а старший підходить та й каже:

— Тату, що з вами? Ви слабі? Каже тато:

— Слабий. Був би здоровий, не лежав би. Трохи не можу.

— Та я, тату, йду за ксьондзом, — каже Юрко. — Та най вас висповідає, бо ви будете вмирати.

— Нє, — каже тато, — не треба за ксьондзом іти, я ще не вмираю. Як бог дасть, мені полегшає.

А син за ксьондзом не пішов, лиш усе до тата забігає. Тато не встає, бо слабий. Юрко видить, що тато не встає, та й знов підступає до него:

— Тату, я ходив до столяра, згодив вам трунву. Як не ниньки, то завтра привезу її вам.

Тато напудився. Він ще живий, а привезуть трунву. Що ж, живцем лягати в неї? Каже він жінці:

— Йди до канцелярії та заклич мені віта й радних. Жінка пішла закликала, ті прийшли, а тато каже:

— Мій син Юрко най забирається і йде від мене геть. Я його нагоню. Дуже він любив свого старшого сина, а тепер виявилося, що він для тата й для мами фальшивий. Юрко не хоче йти, просить тата, аби йому простив.

— Не, не буду прощати, збирайся і йди в світ за очі, би-м ті не видів. Сей збирається, бо не жарт, — йому й з канцелярії кажуть іти.

— Най він іде, — каже тато, — бо він мені небезпечний коло хати. Іде він у світ, бо нема балакання. А молодший син, Володимир, збирається і йде з ним. Каже тато:

— А ти де йдеш? Я лиш його нагоню, а тебе нє.

— Нє, тату, я не лишуся. Він таки мій брат і мені за ним гірко. Куди він іде, туди й я.

І не міг тато його впросити, і зібралися обидва й пішли. А тато з мамою лишилися. Сиротами лишилися.

Ідуть брати, йдуть, прийшли до одного села і згодилися на службу в одного багача. Обидва разом в одного ґазди. А в того ґазди була дуже файна дівчина. Юрко внесе до хати води, внесе дров.

— Це, — каже ґазда, — файний хлопець. Мудрий, чемний. Може, — каже, — буде нашим зятем.

Випроважає їх ґазда рано в поле. Дає одному плуг і борони і другому плуг і борони — все, що потрібно в полі. Виїхали вони обидва. Володимир запряг коні, батіг у руки і роби цілий день, лиш в обід дав коням їсти. А Юрко ліг спати. І спить цілий день, ніц не хоче робити. Ввечері пішов Володимир, збудив Юрка. Збираються йти додому. Юрко обмастив трохи руки до персти, щоб виглядало, ніби він робив у полі.

Приїхали додому до ґазди. Питає ґазда:

— Ну, як, хлопці, робота вам ішла? Багато зорали?

Сей, що робив, нічого не обзивається. Не каже, чи зле, чи добре. А Юрко каже:

— Вуйку, як ми ся наробили! Аж повпрівали. Та й каже він до дівчини:

— Дай води, най умию руки.

Дівчина дала води, він миє руки.

На другий день то саме. Ґазда послав їх знов обидвох у поле. Молодший запряг коні та й знов роби, а Юрко ляг спати. Каже:

— Я не буду на багачів робити. Понад вечір каже ґазда:

— Іду я в поле, подивлюся, як вони там роблять.

Виходить ґазда в поле, дивиться — одні коні ходять від кінця до кінця, а других не видно. Підходить він до Володимира і каже:

— Боже помагай!

Той відповів. А ґазда питає:

— Володимире, а Юрко де?

— Спить, вуйку, генди під грушкою в холоді.

Пішов ґазда до Юрка та й’го будить. А Юрко гадає, що то його брат будить, аби вже додому на вечір їхати. Та й каже:

— Я не буду на багача робити. Я його так... я так... А ти дурний, що робиш.

Відказує всіляко на того ґазду. А ґазда постояв, то все вислухав і тоді його добре торкнув:

— Вставай!

Він устав. Розжмурив очі, подивився, а то — ґазда. Він і завстидався, і напудився, що таке намолов. Приїхали додому, а то вже вечір. Каже ґазда так:

— Мені, Юрку, такого наймита, як ти, не треба, аби спав по цілій днині. Мені треба робити. Забирайся від мене.

Сей збирається йти. І другий збирається йти з ним, Володимир. Каже ґазда:

— Я тебе не нагоню, Володимире, я лиш Юрка нагоню. А ти будеш у мене далі, бо ти роботящий.

А Володимир каже:

— Вуйку, я не можу це зробити. Як іде Юрко, то і я йду. Мені за ним жаль, бо він мій рідний брат. Я не можу його з очей пустити. Ідемо обидва.

Та й подякував вуйкови, та й пішли обидва, Юрко й Володимир. Що ся просив, що ся молив вуйка Юрко, а він його не хотів.

Ходили вони так обидва, ходили. І містами, і селами, і полями — куди випадала дорога, туди обидва йшли. І зайшли вони в ліс. І такий той ліс безконечний, що ходять вони, ходять по нім і не можуть вийти на дорогу. Дивляться, посеред лісу озеро велике. В нім тепла, файна вода. Каже Юрко до Володимира:

— Знаєш що, скупаймося в цім озері.

— Та най буде, — каже Володимир.

Порозбиралися вони, позалазили в воду та й купаються. Купаються вони, аж надлетів лебідь. І сів на ту воду, також купається. І пірне вдолину до дна і знов випливає наверх. Та й знов пірнає. Володимир мовчить, а Юрко каже:

— Лебедю, що ти шукаєш тут, що ти все пірнаєш у воду? А лебідь каже Юркови:

— Я не лебідь, я — лебідка, царева донька. Вночі у нас були злодії, украли в царя всі гроші. А я вчора купалася з дівчатами в цій воді і загубила дорогоцінне намисто. Але не знаю точно, чи в воді його загубила, як купалася, чи вкрали злодії. Якби мені хто то намисто найшов і віддав, я би дала йому половину свого маєтку.

Подивилася царівна на хлопців, добре пообзирала їх. І Володимира вона собі сподобала більше. А він глипнув на ню та й собі сподобав її. Але вона не дівчина, а птаха, лебідка. Він хотів її зачепити та й сіпнув за крило і вирвав з того крила одно перо. А то перо було золоте. Вона скричала, бо заболіло крило. А тоді сказала:

— Нічого, Володимире, я в другім крилі маю ще одно таке перо. А це перо ти сховай. Ми ще обоє здибаємося. І тоді ти покажеш мені це перо, а я тобі своє покажу. І ти будеш мій, а я — твоя.

А Юрко вже злосний: «Він молодший та й з царівною ожениться, а я лишуся». А лебідка намиста свого не найшла в тому озері і полетіла. Хлопці лишилися в воді і шукають його. Пірнають і шукають. І сей хоче, і той хоче — обидва хочуть, аби найти то намисто, бо половину маєтку дасть царівна.

Шукали вони, шукали і не найшли намиста, бо там його не було. Повилазили на берег, повбиралися і ходять по лісі. Та й не можуть вийти з лісу на дорогу.

А то золоте перо Володимир сховав у пазуху. Ідуть вони, ідуть, дивляться — біжить лісом заєць. Юрко багато не думає, лишень уклякнув і зайцеви уклонився. А заєць став, видивився на хлопців та й здивувався: що це має значити, що вклоняється йому хлопець? Та й питає заєць:

— Що це має, хлопче, значити? Я в лісі вродився, в лісі виріс і постарівся, і ніхто мені не вклонявся. Аж ти, хлопче, мені вклонився.

А Юрко каже так:

— Ми в цім лісі блудимо кілька день і не можем вийти на дорогу. Виведи нас з цего лісу.

Заєць каже:

— Хлопці, з дорогої душі вас вивів би. Я знаю, де дорога і де стежки, але дуже старий і вже добре не вижу. І можу разом з вами заблудити. Але знаєте, що я вам скажу? Ходіть зо мною до мої печери. Переночуйте у нас. А моя жінка за мене молодша, і вона ще ліпше видить, як я. Вона вас завтра виведе з лісу на дорогу.

І хлопці пішли за зайцем. Заєць наперед, а вони за ним. Приходять вони під ту скалу, заєць заліз у свою дучу. Вони просунулися за ним. За тою дучею була друга дуча, більша. І там була зайчиха, зайцева жінка. Сидить собі і гризе капусту. Каже заєць:

— Жінко, дай щось хлопцям вечеряти. Вони блудять уже довгий час у лісі голодні.

— Що я їм дам вечеряти? — каже зайчиха. — Ще є дві головці капусти, що ти приніс з царевого городу. Там надворі казанок. Хлопці пасли худобу і лишили його тут. Най ці двоє беруть той казанок та й прижарять у нім капусту. Та ще є в нас мисчина горіхів. Та й будуть хлопці вечеряти.

Вони так і зробили. Повечеряли і лягли спати. Та й сплять вони і не сплять. А десь опівночі приходять у ту печеру дванадцять опришків. А хлопці сплять там далі, в другій дучі. Спереду ніби сіни, і опришки в тих сінях закопують гроші, золото. Бо ті дванадцять опришків обікрали цареву казну. Закопали вони то все і приклали великою плитою, поки перейде обшук. А скарбів відти ніхто не вкраде. А як обшук пройде, збуї мали прийти і той скарб забрати.

Закопали опришки золото та й пішли з-під тої скали, а хлопці рано повставали і питаються оден другого:

— Ти чув, що тут вночі діялося?

— Та, — каже, — чув, як опришки закопали гроші. Ходім, — каже,- та відкопаємо. То цареві гроші. Казала царівна, що обікрали царя.

Встали вони й відкопують гроші. Відкопали — і Юрко набирає золота собі в кишені, набирає в торбину, хоче все забрати. А то багато є тих грошей. Було там і намисто царівни. Юрко взяв то намисто, бо за него мають половину маєтку дати, набрав грошей доста, а ще таки трохи їх лишається.

— Бери, — каже Юрко, — Володимире, ти.

Володимир забрав решту тих грошей. Усе золото вони забрали, яке закопали опришки. Вийшли надвір і вже хотять іти. Але треба, щоб їх вивели на дорогу з того лісу. Каже Юрко молодшому братови:

— Володимире, зайчиха нас виведе на дорогу, і ми вже нікуди більш не йдім. Йдім просто додому. Маєм доста грошей, побудуємся, поженимся, купим поля і будем ґаздувати.

А молодший брат йому каже так:

— Додому ми з цими грішми не підем.

— А чому?

— Бо це гроші грабовані. Злодії вкрали в царя, а ми — відокрали. Старший каже:

— Ну, а що ж робити?

— Підем до царя і віддамо цареви гроші, а царівні — намисто. І дасть вона нам половину маєтку.

А старший таки хоче йти додому з тими грішми. Молодший каже:

— Я тебе додому не пущу, йдемо до царя.

А заєць із зайчихою слухають ту суперечку братів.

— Як же ви, хлопці, підете до царя? — кажуть заєць і зайчиха. — Туди ж не можна дійти, там дуже варта велика.

Зайчиха каже:

— Хлопці, котрий з вас уміє писати?

— Ми обидва вмієм.

— Беріть кавалок дощечки і напишіть таке й таке: «Ми найшли цареві гроші і хочем віддати».

— Я піду в город за капустою, — каже заєць. — Там є біла кицька, що все ходить по городі. Я ту табличку прив’яжу їй на шию. Вона піде до царя, і цар прочитає.

А зайчиха каже:

— Він піде з тою табличкою в город. А я вас виведу на дорогу і покажу, як ви маєте йти до царя.

Заєць пішов з табличкою до царя в капусту, а зайчиха повела хлопців. І вивела на стежку до царської брами. Заєць почепив кицьці ту табличку. І цар прочитав, і кицька прочитала, бо та кицька — то була царева дочка. Вона перекидалася, в що хотіла. Хлопці прийшли до царевої брами. А цар виходить проти них.

— Хлопці, ви найшли мої гроші?

— Найшли.

Тоді він закликав їх з собою до покою з тими грішми. І висипають вони ті гроші, віддають цареви. Висипають, висипають, а там ще й намисто є. Гроші висипали, а намисто Юрко бере собі. Цар каже:

— Де ти намисто береш? Це ж намисто мої доньки, давай сюди. А Юрко каже:

— Нє, я не даю.

— А чому ти не даєш?

— Бо я, — каже, — маю дати тій, чиє то намисто є. Маю дати ваші доньці.

Цар каже:

— Моя донька тут не мешкає. Я їй віддам.

А Юрко не хоче дати. Та й перечаться цар з Юрком. Вони перечаться, а царівна вже все знає. Все вона чує, що вони тут сваряться за намисто. І приходять від неї два післанці.

— Казала царівна, щоби ці хлопці з намистом ішли до неї. Хлопці лишили золото цареви, а з намистом ідуть за тими післанцями до царівни. Прийшли вони і дають царівні то намисто. Юрко дає. А вона подивилася на них, та й більше їй подобається молодший. Каже вона:

— Хлопці, я казала, що дам половину маєтку за намисто, і даю вам половину маєтку. Та як-им казала, так даю.

Юрко каже:

— Мені маєтку не треба.

— Ну а що ж тобі треба?

— Хочу в тебе служити і хоч раз на рік на тебе подивитися. І більше нічого не хочу.

А Володимир нічого не обзивається. Царівна каже:

— Та най буде. Най служать обидва хлопці. Каже вона своїм прислужникам:

— Ведіть їх на фільварок до тата, най тато їм дасть роботу і най вони служать.

Привели їх прислужники до царя, і годяться вони на службу обидва. Цар приділяє їм роботу. Юрка кладе за старшого коло людей у поле. Має вигонити їх у поле на роботу. Були колись отамани коло людей, і таким отаманом зробили Юрка. Дали йому файного коня. Дали файну хату і золоту миску й лижку. І він буде за старшину у царя. А молодшому цар каже:

— Ти будеш у мене начальник двора.

Коло худоби, коло свиней, коло коней — коло всього він мав ходити. Що він має казати?

— Най буде, — каже хлопець.

Юрко ходить коло людей, такий злосний на них, не дає навіть, аби вони сіли з’їсти кришку хліба, свариться. Має нагайку і б’є людей, як худобу б’є. Так мучить, що нема гіршого.

А царівна має гадку за того хлопця молодшого, бо ж вона має за него віддаватися. А його ніде не видко, того молодшого. Дивиться вона, а той Юрко так людей знищив, що нема вже кому йти на роботу. Вже люди ослабли. А Володимира ніде не видко. Царівна каже:

— Піду я в поле межи ті люди. Може, Володимир там, і він його вже добиває.

Іде вона в поле, а на зарінку цигани шатрові. Приходить царівна до тих циганів і каже циганці:

— Подай мені свого вбрання на годину, на дві. Я тобі за него заплачу і потім верну.

Каже циганка:

— Та най буде.

І позичила царівні свого вбрання. Та дала їй гроші.

— Незадовго верну тобі вбрання. І пішла.

Зібралася вона по-циганськи і приходить там, де коло людей Юрко, ніби циганка звичайна. А Юрко десь пішов. Вона всюди зазирає за молодшим хлопцем, а його ніде не видко, того Володимира. Питається вона людей, як їм робота йде, а люди скаржаться:

— Такого маємо кальвина, що б’є нас, мучить. Ми вже не годні робити.

— Ну, — каже «циганка», — сідайте, люди, трошки.

Люди сіли, а Юрко над’їхав на кони. Має нагайку порядну. Зачав кричати, прискакує до людей з нагайкою, б’є. Люди повставали і роблять. А він приступає до «циганки».

— Ти мені нащо людей забавляєш?! Я тобі зараз як дам цею нагайкою по плечах!

І підоймив нагайку, хоче парнути «циганку». А нагайка випала йому з руки. Підоймив він її, ще раз хотів ударити — знов нагайка випала. Не може її вдарити. «Циганка» зачала плакати.

— Пане, не бий бідну циганку. Я тобі поворожу. Позолоти, пане, руку, дай копійку.

Він не хоче, би вона ворожила. А та зачинає припрошувати його, плаче. І дав він їй пару копійок та й каже:

— Ворожи.

Вона дивиться йому на долоню і ворожить, та «циганка»:

— Ти, пане, — каже, — молодий і щасливий. Дуже високо себе цінуєш. Але незадовго, через пару день, покотиться твоя голова від ката по земли. А як тебе це обмине, то підеш по світі з торбою жебрати, перейдеш на ніщо.

Так вона йому каже, «циганка».

— ...Тоді ти, пане, згадаєш бідну циганку.

— Ай, циганко дурна, таке ти мені наворожила.

Та й пішов від неї. А «циганка» пішла до циганів, віддала циганці вбрання і приходить додому. І думає: де ж той хлопець подівся? Ніде не видить Володимира. «Ще-м не була, — думає, — на чорнім дворі. Піду туди. Може, він там?» Приходить вона до стайні, до коней. А коні такі файні, випуцувані, нагодовані.

— Коні мої любі, — каже, — коні мої файні! Хто вас так файно випуцував і нагодував?

А коні кажуть:

— Дуже добру людину маєм коло себе. Все нам дає статком — і їсти, і води. І постелить нам, і чеше нас файно. Ми ще такої файної людини не мали, відколи ми тут є.

Та й пішла вона до другої стайні, туди, де худоба була. І там все в порядку — сита худоба. Так вона обійшла всі стайні, і все хвалить їй його, каже, що дуже файна коло них людина ходить. І обійшла царівна все, дійшла до послідньої стайні, а його не видко ніде, того хлопця. Та й питає вона в худоби:

— Де ж ваш ґазда, що його ніде не видко?

— Той, що коло нас ходить, має маленьку хатчину. В тій хатчині він і жиє.

Вона пішла туди, а перед тою хатчиною було дерево високе. Вона перекинулася на пташку і сіла собі на то дерево. Сидить на нім і дивиться в вікно до хатчини. А Володимир повечеряв, сидить собі коло стола і щось латає. Вона дивиться в вікно з того дерева. Володимир полатав та й ляг спати. «Ади, де мій Володимир опинився».

А Юрко зажурився, що йому циганка таке наворожила. І знає, що Володимир має то золоте перо, що буде з царівною женитися. Та й думає: «Іду відойму від него то перо та вженюся з царівною, та не піду по світі жебрати або голову тратити».

Володимир спить, а Юрко приходить до него вночі. Багато не думає, хапає його за горло і душить. Той збудився, глипнув, а Юрко душить його. Володимир хапає його за барки та як відти фурнув, то він полетів до порога і впав. Та й каже Володимир Юркови:

— Слухай, Юрку, задля чого ти хочеш мої смерти? Що я тобі винен?

— Ти мені, — каже, — нічого не винен, брате, але віддай те перо золоте, бо я хочу з царівною женитися.

А царівна сидить на тім дереві та й усе чує. А Володимир каже:

— Хочеш цего пера, то я тобі його дам. Але ти не думай, що це будь-яке перо. Це перо — честь, гонор, слава і правда людська. На перо, як хоч.

Кинув він то перо, Юрко підняв його, а воно зачало горіти, пече Юркови руки. В хаті зробилося полум’я, Юрко кричить:

— Озми це перо, бо пече в руки!

А той не хотів живо взяти, най добре руки обшмалить Юрко. А тоді встав з лужка, взяв то перо і сховав за пазуху. Володимирови нічого не шкодить, бо це його щастя, а не Юркове.

І пішов Юрко від брата з попеченими руками. А Володимир трохи подрімав та й взявся до роботи. Тоді царівна злетіла з того дерева і пішла до царя. Пішла скаржитися, нащо цар таке зробив: такого кальвина дав до людей, а доброго — до чорної роботи.

—... Та це такий брехун і крутар, такий злодій, — каже царівна про Юрка. — А цей добрий, і ви його дали на чорний двір.

А цар каже:

— Я не знав сеї справи. То що тепер будем робити?

— Як ви мені, тату, не вірите, то будем перевіряти, котрий з цих хлопців добрий, а котрий — невдалий. Вперед зачинаєм від Юрка. Скажіть йому, що він у вас був за старшого, а тепер ще вище піде. Дайте йому всі ключі від своїх покоїв. А оден ключик, маленький, золотий, буде лишень одні покої отворяти. Скажіть йому, що він буде правити замість царя, бо ви старі і не годні вже. І скажіть, що всі двері йому можна отворяти, а одні, золотим ключиком, би він не отворяв. Не можна двері отворяти в ту кімнату, де все дорогоцінне, де все золото. І будете видіти, тату, що буде.

Так цар і зробив. Закликав Юрка і каже йому:

— Ти був у мене за старшого. І ти мені сподобався, бо дуже файно все робиш. Будеш тепер ґаздувати замість мене. На тобі всі ключі і можеш розмикати всі двері, а сим маленьким, золотим, ключиком тобі одні двері невольно одмикати. Але я тобі даю сей ключик, бо я не можу носити його коло себе, аби не загубив, — каже цар. — Я запрягаю коні та їду в поле, хочу подивитися, як там люди працюють. А ти ґаздуй замість мене.

Цар ніби поїхав у поле. Але об’їхав навколо, коні лишив і вернувся додому. А Юрко жодні двері не розімкнув, лишень ті, що цар йому заборонив, ті, що не можна було. Він дивиться, а там — само золото. Бочки з золотом, дзиґарки золоті — так багато золота, що йому аж в очах ясно. Юрко бере ті золоті дзиґарки, ще якісь золоті речі забирає — повні кишені набирає. Набрав того золота і виходить відти, та, як борсук, не може крізь двері пролізти — так наладувався тим золотом.

А цар з донькою стоять за дверми. Він висувається, а вони обидвоє проти него з-за дверей, царівна й цар.

— Що ти, Юрку, робиш? Я ж тобі казав, що ці двері не можна розмикати.

Та й відбирають від него все золото, всі дорогоцінності. І закликають ката, би йому стяв за то голову.

Прийшов його молодший брат і зачав за него просити, аби йому не стинали голову. І цар послухав, голову йому не стинали. Але нагнали Юрка, аби йшов по світі з торбами — жебрати.

А тоді дав цар той золотий ключик другому братови. І каже йому:

— Будеш робити в ті кімнаті порядок, Володимире.

— Най буде, — каже хлопець.

Взяв він ключик і цілий тиждень там порядок робив. Але би він хотів там щось украсти, йому й гадки такої не було. Через пару день цар приходить і каже:

— Ну як, Володимире, зробив порядок? Він каже:

— Зробив. Питає цар:

— То скільки тобі заплатити, що ти в мене так натрудився? А хлопець каже:

— Я нічого не хочу, ніякої плати. Тут ще нема за що плату брати. Цар дивиться, коло него нема нічого, бо він не вкрав ніц. А царівна каже:

— Видите, тату? Видите, як сей хлопець по правді жиє, а той — злодюга який був. Володимире, ти маєш то перо? — питає вона. — Покажи його.

Він каже:

— Є перо.

І показав він то перо, а вона своє показала, з другого крила. Пера однакові. Каже царівна:

— Тату, я за цего хлопця віддаюся. Робіть весілля.

І цар зробив весілля, і віддав доньку за того хлопця. І став Володимир царевим зятем. І просив на весілля своїх тата й маму. І цар дав старим татови й мамі покої, і жили вони коло сина.

А Юрко пішов, блукаючи, з торбами по світі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
21 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.