Українські народні казки

Про двох братів і їхніх звірів

Українська народна казка Гуцульщини

Мала жінка два хлопчики. Їх тато помер. І підходить до неї другий, хоче з нею женитися. І каже: — Я би тебе взяв, але би ти ці діти геть стратила. А кожній мамі жаль за дітьми. Вона не хоче страчувати хлопчиків. І каже вона тому, що хоче з нею женитися:

— Тут у сусіди буде весілля. То, може би, ще діти перебули через весілля дома.

А він каже:

— Най буде.

А одному циганови залетів до стодоли золотий голуб. І була в него присилена до шиї золота картка. А на тій картці писалося: «Хто заріже цего голуба, аби вибрав з него серце і, як має діти, кожній дитині дав по кавалочкови. І будуть діти мати велике щастя». А циган неписьменний, читати не вміє. Та й радиться він з циганкою:

— Аби ми його цему ґазді понесли, що весілля робить. А він би нам дав, що з весілля полишається.

Був той циган бідний, мав семеро дітей. Думає: «Що нам з того, що ми цего голуба заріжемо? Ми цим не наживимося. А цей ґазда нам таки більше дасть. Полишаються ж у него всякі їди з весілля». Циганка каже:

— Най буде, неси голуба до того ґазди.

Приносить циган золотого голуба до того ґазди, показує. Питається ґазда:

— Де ти його взяв? А чи ти десь украв?

— Я, — каже, — рано йшов корові їсти давати, а він залетів до стодоли. І я зловив.

Узяв ґазда, прочитав ту картку на голубі і думає: «Якурат то серце для наших молодих буде».

— Що ти хоч’ за цего голуба? — питає ґазда в цигана. А циган, звикле, як циган. Каже:

— Та дай зо два хліби і кусок сала. А решту потому, по весіллю. Ґазда довго не думав, пішов приніс два хліба, кусок сала і подав циганови. І циган пішов т’хаті.

А на третій день у того ґазди весілля. Поварили студенці. Та й каже ґазда кухарці:

— Ще один меш варити маленький студенець. Для молодих. Кухарка питає:

— Та з чого?

— Хочу, — каже, — кугутика зарізати. Кухарка зварила того голуба. Та й сказав ґазда:

— Як меш той студенець розсипати, аби закликала мене. Кухарка закликала його, висипали той студенець у тарілку, а з голуба серце розділили надвоє і одну половину поклали на один бік тарілки, а другу на другий. І каже ґазда кухарці:

— Аби ти це так сховала, щоб ніхто не знав, де воно. А як прийдуть із шлюбу, я тобі скажу, що робити.

Вона взяла ту тарілку і сховала у сінях у шафці. А через якийсь час щось їй стрілило в голову, та й пішла вона подивитися, як цей студенець ся ймив. Подивилася — студенцю нема. І думає: «Що тепер буде? Що скаже ґазда?»

А студенець з’їли ті два хлопчики, що їх мама мала стратити. Кухарка нічого не думає, лиш іде до свої товаришки та й каже:

— Врятуй мене, бо я в погане діло попала. Ріж мені кугутика, і то махом аби було.

Приносить товаришка кугутика та борше в баняк. Кухарка скоро зварила його та в таріль, бо треба перед молодих класти. Поставила кухарка ту тарілку в шафку. Молоді зараз із шлюбу виходять.

Кличуть гостей за столи. Та й розносять студенець, бо завше на весіллю перша става — студенець. А ґазда каже:

— А де та тарілочка зі студенцем?

— Та, — каже, — є, але, йой, ще не ймився.

А це не щоби ймилося, воно ще й тепле. Приносить кухарка ту тарілочку, подає ґазді, і каже ґазда:

— Прошу. Одну половину серця має їсти молода, а другу молодий. Уже по весіллю. Молоді полягали спати. А як повставали, старий подивився в постіль, чи нема ґрошей. Подивився один день, другий — нічого нема. І не знає він, що студенець з голуба з’їли хлопці.

Оба хлопчики спали на печі. Рано встали, мама пішла на піч порядок робити і находить два червоних. І дивується: «Де ж це діти взяли?» Бо це ж великі ґроші. Але не каже їм нічого. Таке було й другого ранку: поставали хлопці — знов на печі два червоних. І тоді мама питає хлопців:

— Відки у вас ґроші?

А діти кленуться, що вони не мали ніяких ґрошей. Приходить увечері мамин жених, та й каже вона йому:

— Щось чудного в мене.

— А що таке? — питає він.

— Я вчора й нині по два червоних найшла на печі.

— А ти їх питала, відки в них ґроші? Каже мати:

— Я питала. Кажуть, що ніяких ґрошей не виділи та й ніде не брали.

— Ти, — каже, — озми бук та буком їх. І вони скажуть, відки ґроші.

Послухала вона його, взяла прут і б’є ба одного, ба другого. А вони плачуть та й кажуть:

— Не брали ми і не виділи!

Бо вони й справді не виділи. Каже той жених:

— Геть це від хати, бо це навчиться красти, і не будеш мати супокою.

А мама й собі плаче. А він каже:

— Ти не плач. Як хоч’ зо мною жити, то рано збери їх і поведи геть далеко в ліси.

Встає мама рано, годує цих дітей і веде в ліс. Завела їх далеко під один берег і каже:

— Діти, ви йдіть сюди за грибами, на берег, а я піду попри потік. Та й пішла т’хаті, а дітей лишила. Діти ходять лісом, ходять, зробилася ніч, а спати нема де. Діти плачуть, кричать:

— Мама, мамо! Де ви?!

І похопила їх темна ніч. Плакали вони, плакали та й заснули в лісі під смерекою.

Зробилося рано, діти далі кричать: «Мамо! Мамо!» А лісом іде лісник та й чує крики та плачі. Іде він на той крик. Приходить д’тим хлопцям, а вони так втішилися. Та й питаються вони:

— Ви не виділи нашої мами? Лісник питає:

— Яка ваша мама? Як ся називає?

— Та Марися Гандзина.

— А ви як тут ся зробили?

— Та, — кажуть, — мама сказала, що йдемо за грибами, та й пішла від нас.

А лісник собі думає: «Беру цих хлопців до себе». У него дітей не було, лиш жінка й він. Приходить він і каже до жінки:

— Я найшов ці хлопці там і там у лісі.

А цей лісник жив дуже далеко від села. Іде він у місто і дає до газети: «У кого діти пропали? Найшлися два хлопчики в лісі». Та й вертається назад додому. А жінка каже до него:

— Ти знаєш що, чоловіче? Я найшла на печи два червоних.

Та бо це так і на другий день — знов два червоних. Бере лісник тоти

ґроші і йде в місто. Покупив хлопцям файне вбрання. Та й іде в редакцію спитати, чи не обізвався хто, в кого діти пропали — нема нікого. Приходить він т’хаті, старе вбрання з хлопців здоймив і попалив і сказав жінці їх файно помити. І вбрав їх у то, що для них купив.

І так у тих хлопців щодоби з’являлося по два червоних. Лісник з жінкою їх красно годують, бавлять. І за рік великі ґроші вони від хлопців мали. І думають вони з жінкою, що ж це сталося, що такі ґроші внеслися їм до хати.

А хата в лісника була невелика. Бере лісник будує нову. Вилагодив двоповерхові хати. А діти підростають. І оба на один образ, бо близнюки. Не пізнати, котрий Іван, а котрий Василь.

Пішов лісник знов у місто, спитати, чи нема чутки про хлопців — ніхто не обізвався. Накупив усячини для хлопців, для себе, бо ґрошей є доста. Та й находиться він з одним учителем. І каже:

— Я би хотів наймити вчителя до своїх хлопців. А вчитель питає:

— Де ви мешкаєте?

— Там і там. Під такою й такою полониною.

— Ви маєте зможність тримати вчителя дома?

— А кілко це має коштувати на місяць?

— Десять червоних.

— Дам, — каже лісник. — І харчуватися мете в нас.

І вони ся договорили, коли лісник має прибути в місто. Бере лісник пару коней, приїхає в місто і бере вчителя до себе. І вчив він тих хлопців штири роки.

Підростають хлопці, ходять з лісником у ліс. Його кличуть татом, а його жінку мамою. І все попрошують, як то люблять хлопці:

— Дайте рушниці стрілити. А лісник говорить до них:

— Я вам не такі рушниці куплю. Є за що. І каже він жінці:

— Роки пройшли, і ніхто не обізвався за цих дітей. То беремо їх за своїх.

їде лісник з учителем у місто. І покупили хлопцям дорогі рушниці і дорогі шаблі. Для Івана та Василя. Хлопці файно подякували та й кажуть:

— Ми вже мемо йти в ліс, а ви мете дома сидіти.

— Ні, — каже лісник, — як мемо йти, то всі разом. Самих вас я пускати не буду.

А в учителя була донька, і хоче вчитель, аби котрий з них її брав. А хлопці кажуть:

— Ми ще женитися не будемо. Розрахувалися з вчителем і пішов він т’хаті.

Відколи лісник купив хлопцям зброю, відтоді вони зробилися інакші. Зачали не слухати ні лісника, ані його жінку. Лиш рано зберуться і йдуть лісами. І приходять аж ввечір. А лісник каже їм:

— Я би казав вам, Василю та й Іване, аби-сте ся женили. Але вони не хотять. А лісник каже їм:

— Як не хочете тут женитися, то я вам поставлю хати в місті. Василь ще погоджувався на це, а Іван ні. Та й каже Василь:

— Ми ліпше підемо в подорож на два тижні.

Лагодять їм хліба і всякого печива, як то давно було, і збираються вони в дорогу. Лісник і його жінка плачуть.

— Коли ви ся вернете? Іван каже:

— Може, ся вернем, а може, й ні. Буде видко. Каже лісник:

— Ми великі вам гроші винні. Відки ми віддамо?

— Ви нім цим не турбуйтеся. Що нам потрібно, ви дали.

Дали вони руки, подякували лісникови та його жінці і пішли. Пішли далеко лісами, та й каже Івана Василеви:

— От коби яка тепер звірка. То би ковтнув з рушниці.

Не встиг він це сказати, вже й коза підходить. Іван справив напроти неї рушницю, а вона каже:

— Не бий мене. Стану в помочі.

І він не стріляв. Ідуть далі, а медвідь ссе сік з явора. Василь каже:

— Я цего зараз з явора зсаджу. А медвідь каже:

— Аби-с мні не бив! Бо ті в короткім часі стану в помочі.

І не стріляв Василь. Ідуть далі оба та й радяться. Та й каже Іван до Василя:

— Кілко ми ходили з лісником і сами ходили, до нас звір ще не говорила. Лишім бити звір.

Ідуть вони далі. А лисиця почерез дорогу перед них перебігла. А Іван каже:

— Цю таки мушу вбити. Лисиця йому відповідає:

— Не бийте мене, в короткім часі стану вам у помочі. Івана каже:

— Що ти мені годна помочи, така мала?

Але не стріляв. Ідуть вони далі, а дорогою напроти них іде вовк. Каже Василь:

— Я вже буду стріляти цего діда. А вовк каже:

— Не бий мене. За короткий час прийду д’тобі на поміч. Плюнув Іван собі, а Василь собі. Що з цими звірями? Але не стріляли. Звечоріло. Наклали вони ватру та й хотять ночувати. І каже Василь до Івана:

— Треба було таки вбити того діда вовка. Повечеряли вони, та й зачав Іван з Василем сваритися.

— Ти мені не дав убити вовка. Треба було його таки вбити.

Та й прогнівалися, мало що один до другого говорять. Переночували, рано встали, та й Іван на Василя все злосний. Перейшли вони ліс, сходять до міста. Іван не дуже хоче до Василя говорити. Василь каже:

— Ходім у місто. А Іван:

— Ходім попри ліс.

Та й посварилися. Василь пішов у місто, а Іван попри ліс.

Приходить Василь у місто, а там великі жалоби. Завтра мають царську доньку язі везти, аби з’їла. Бо язя не давала воду цілому містови. Питає стрілець людей, що то за жалоби такі. А люди кажуть, що завтра цар має давати язі доньку.

— А де та язя? — питає Василь.

Сказала йому, і йде він туди, де та язя. Прийшов туди живше, як царську доньку привезли. Жде він та й жде — нема її. Аж д’вечеру привозить її циган. Здоймив її з воза, а в неї очі в платку завиті. А язя зачула це із скали та й вилазить, щоб її цмоком потягнути. І говорить язя до стрільця:

— А ти чого тут?

— Як хоч’ видіти, то зараз будеш видіти.

— Ходи сюди.

Стрілець іде. Підходить вище, а вона ще більше з діри вилізла. Спершу було видко дві голови, а тепер п’ять. Цего вже й страх береться. Ловить шаблю в руки і — раз! Махнув — утяв одну голову. А голова збігається з шиєю і зцілюється. Махнув і відтяв другу голову. І тут коло него стали і медвідь, і вовк, і коза, і лисиця. Що цей голову зітне, а звірі хапають її і відносять геть. Вовк одну, медвідь другу, лисиця третю. Порозносили ті голови, помняцкали їх. І тоді каже медвідь до стрільця:

— А правду я тобі казав, що в короткім часі я тобі стану в помочі? Якби ти був нас вистріляв, то й ти нині був би не жив.

Приходять вони на дорогу, де царська донька. Стрілець розвиває її з хустини й питається:

— Ти що за одна?

(Хоче видіти, що вона йому скаже). А вона відповідає:

— Я царська донька. А ти?

— Я — стрілець.

— А ти кавалір чи жонатий? Він відповідає:

— Кавалір. А що такого?

— Як ти кавалір, то будеш моїм чоловіком. А як жонатий, то велику нагороду від мого тата дістанеш.

Тоді він дістав хустинку і розірвав надвоє, і половину їй дав, а половину собі лишив. А вона зняла з пальця золотий перстень. І вони той перстень теж переділили. Загорнули ті половини персня і половини хустини і заховали собі. Та й відправляє він її до царя т’хаті. Вна каже:

— Ні, їдьмо разом. А він на те:

— Я не годен. Я десь мушу відпочити, бо страшно змучений. А циган стояв там і на все це дивився. Та й каже циган:

— Хло’, я кімую тут недалеко хату. Підем туди та й переночуємо. Сідають на фіру, привіз їх циган до тої порожньої хати, позаходили вони, циган носить дров, розкладає ватру, аби не було холодно. Ці обоє заснули, а циганови не спиться. Бере він у стрільця шаблю і — раз! І відтяв стрільцеви голову. Царська донька вмліла. Циган несе води, відливає її, відшуровує. Відійшла вона трохи, а циган каже:

— Як скажеш, що я змію вбив, то їдем до твого тата, а як ні, то так підеш, як той стрілець.

І каже їй, аби падала на коліна і присягала. А вона хотіла жити і сягла. Каже вона:

— Їдьмо до тата, будете мати велику нагороду.

Ті поїхали, і зразу звір тут з’явилася. Каже медвідь до лисиці:

— Іди і аби-с нашла води цілющої й живущої. А як не найдеш, то ваша віра пропала і лисиць більше не буде.

Пішла лисиця, ходить лісом, дивиться. А там були великі вітри, і з дерева впало гніздо з пташенятами. А лисиця до тих пташенят, бо вона від цего. Пустилася д’гніздови. Прилітає мама тих пташенят і каже:

— Бійся бога, не їж мені дітей. Я ти стану в помочи. Каже лисиця:

— Іди найди мені води цілющої й живущої.

Птаха полетіла і принесла води. Лисиця принесла її до вбитого стрільця, дає медведеви. Медвідь кропить голову цілющою водою і прикладає до плечей — голова приросла. Відтак всипав у рот мертвому живущої — стрілець устав. Пороззирався — нема ні царської доньки, ні цигана. Та й говорить Василь до медведя:

— Чи не виділи цигана й царської доньки? Та й моєї зброї. А медвідь каже:

— Ти вже на тім світі був. Ти вже був погинув, але ми прийшли і тебе врятували. Вас двох ішло, коли ви хотіли нас убити. Ми прийшли до тебе, а наші браття — до твого брата. А тепер видиш, як ми стали тобі на помочи? І ще далі станемо. А цигана і царської доньки ми не виділи.

Тоді сказав стрілець:

— Ви товариші мої, моя сім’я дорога. Ідемо всі до царя. Приходить він зі своїми звірями до корчми та й замовляє їм їсти.

А його питають:

— Ви маєте тілко ґрошей, щоб заплатити за все це?

— Маю. Давайте вина, котре найліпше, і меду медведеви. А козі молока солодкого. А лисиці свіжу гуску, а вовкови барана.

А в царя така забава, така парада! Бо вернулася царська донька і вже не треба давати її змії за воду. Вікна повтворювані, співають. Каже медвідь:

— Я йду подивитися.

Іде він під вікно. А циган сидить просто вікна за столом. Медвідь підлазить та й хоче цигана імити за волося. Циган уздрів медведя та й каже:

— Йой, медвідь! Убийте його! А царська донька каже:

— Не можна бити.

Вона так каже, бо вона вже тих звірів виділа.

Ждуть вони, а медведя нема. Іде й вовк подивитися на забаву. Приходить під вікно, а там так співають. А вовк став під вікном та й собі: «У-у-у!» А циган аж підскочив.

— Я ж казав звір побити. А царська донька каже:

— Не можна!

Та й заплакала дівчина.

А стрілець присилає записку до царя і просить, аби приїхала до корчми царська донька. Сідає в бричку донька з татом та й охрана. Вона їхала наперед, тато ззаду, а ті вояки ще ззаду. Як уздріла вона, що стрілець сидить, так упала й умліла. Покликали лікарів. Прийшли лікарі та й дали їй, що треба. Зробилося їй легше, і підійшла вона до стрільця. Та й каже:

— Оцей стрілець змію замордував.

Тоді каже цар воякам, щоб стрільця заарештували. Сідає цар з донькою та охрана в одну бричку, а стрільця з охраною садять у другу. Привозять їх до царських палат, і доньку окремо, а стрільця окремо. І тягнуть із стрільця протокол. А донька каже:

— Цей змію вбив, і я сказала, що буду його жінка. А циган уночі відтяв йому шаблею голову.

Беруть на протокол стрільця. Каже він:

— У мене була дорога шабля і дорога рушниця, і вони десь ділися. А що зо мною було, я не знаю.

їх двох докупи ще не зводять. І сказав стрілець за половину персня й половину хустинки.

— Оце, — каже, — є доказ.

Приходить цар ід’доньці та й питає, чи то правда. І вона сказала, що правда, і показала половину хустини і половину персня. І цар перебрав стрільця у царське вбрання і бере його на забаву, туди, де й циган. А циган не сподівається, що стрілець тут є, та ще й перебраний у царське.

По забаві питається один міністер людей:

— Що би такому чоловікови належало, що відрубав комусь голову задурно?

А циган каже:

— Я знаю, що такому належало би зробити. Взяти трирічного коня, такого, що ще надворі не був, і присилити його до того коня. Та ще й того коня три рази батогом ударити.

І циганови так зробили.

Повінчався стрілець Василь з царською донькою. Одного разу каже він жінці:

— Я йду брата шукати.

— А куди?

— У Чорний ліс.

А царська донька каже свому татови:

— Мій чоловік хоче в Чорнім лісі брата шукати. Каже цар:

— Не йди-ко ти там, зятю, бо я там мав війну та й програв, і багато війська мого там пропало. Там вітри, снігва. Але як ідеш, то даю тобі реґімент війська. Може би, воно помогло тобі перейти той ліс.

Іде військо наперед, а він ззаду, і всі звірі з ним. І якурат коло того лісу як звіваються вітри! І сніги, метіль! Військо паде. Щось упало, а щось лишилося. Пробиваються вони далі в ліс. А вітер звівається ще гірше. Паде й решта війська. А стрілець іде з вовком, медведем, лисицею і козою далі. А тут уже й смеркає. Приходять вони під один горбик. (А там був його брат, у тім горбику). Та й каже він вовкови й медведєви:

— Несіть дров.

Ті наносили дров, наклали ватру, ватра фест горить. А на тім буці сиділа баба-людоїдка. І каже вона з бука:

— Пане, не кладіть таку ватру.

— А хто там? — питає стрілець.

— Бабка старенька. Я ходила в ліс та заблукала. Та боюся звіри. Та й вилізла я на цего бука, думаю тут переночувати.

— Злазіть, бабко, не бійтеся, — каже стрілець Василь. Баба злізла, а він питається:

— Ви не виділи стрільця? Такого, як я?

— Ні, не виділ а.

І дає баба стрільцеви пруток і каже:

— Махайте на звір, аби мені нічого не казала.

А він був хитрий і не махав, як колись його брат Іван махав. І знов питає:

— То ви не виділи стрільця з такою, як у мене, зброєю і такою звір’ю?

— Ой, синку, не виділа.

Тоді каже стрілець вовкови й медведеви:

— Беріть бабу у танець.

Як вони бабу прорухали, що вже й кісток не чула, вона крикнула:

— Скажу вам усе, стрілець, лиш даруйте життя! І сказав стрілець вовкови та медведеви:

— Лишайте її, най відпочине. І каже бабі:

— Ну, кажіть.

— Бери, — каже, — стрілець, цей пруток і на кожну купину махни. Він махнув, і зробилися з тих купин його брат і звірі, такі самі, як у него. Встали вони, як заспані. І витаються: медвідь з медведем, вовк з вовком, лисиця з лисицею, коза з козою, а брат з братом. Каже Іван до Василя:

— Василю, дорогий, добре ти казав, що «ходім у місто, а не в ліс», бо ліс важить на чоловіка.

Каже Василь двом медведям і двом вовкам:

— Беріть бабу ще раз у танець!

І як погуляли вони з бабою, з баби ніц ся зробило. Вже відтоді за бабів таких і не чули.

Бере Іван свою зброю і свою звірину сім’ю і йдуть з Василем до царя. А царська донька вже ні жива, ні мертва. Думала, що її чоловіка вже нема. Та й цар так думав.

Заходять вони до корчми, там, де був Василь раніше. І замовили всій звірі їсти. Ті вже не правили ґроші, бо знали, що один з них царський зять. Але є ще й другий. І оба на одну подобу. І повідомляють з корчми до царя: «Є ваш зять і ще один такий, як ваш зять». Царська донька приїхав — ці сидять оба коло стола. Вона повиталася з обома і не зає, котрий її чоловік. Бере обох до себе. І всю звір бере.

Приїхають вони т’хаті, позаходили. Входить і цар. Витається з одним, з другим, але не знає, котрий його зять. Та й донька не знає, котрий її чоловік. Вона думає: «Нічого, настане вечір і мій чоловік д’мині ся прихилить». Лягають спати. Вона всередині, а вони по краях. І не присуваються вони до неї оба. І думає вона: «Що ж то є?»

Пригадала вона за ворожку. Ті оба сплять, а вона встала, пішла до ворожки і розказує їй все. І питає:

— Як розпізнати, котрий мій чоловік? Каже ворожка:

— Я вам пораджу. Ідіть дістаньте грубу кишку, насипте повну крови і себе тою кишкою запережіть. Щоб кишка була під одягом. І йдіть т’хаті, давайте їм сніданок. І сідайте межи них. Беріть ніж, остріться до них і кажіть: «Котрий з вас мій чоловік? Я не хочете сказати, то я роблю собі смерть». І будете видіти, що буде.

Вона прийшла і так зробила. Питає їх, а вони сидять за столом і не признаються, котрий її чоловік. Вона тоді багато не говорила, лиш ножем у ту кишку — чвах! І кров бризнула по ній і по них. А Василь, її чоловік, каже:

— Що я наробив!

А вона тоді ймилася його, обцілувала, засміялася і каже:

— Аж тепер ти признався!

Іван побув трохи з братом і пішов до лісника, того, що їх виховав. І файно він жиє. Я ходив за грибами та й туди повертав. Та й купив горнець, та й цій байці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текуча, Косівського району, Івано-Франківської області
1 травня 1984 року
Оповідач: Уторопчук Юрій Петрович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.