Українські народні казки

Про двох братів, народжених від риби

Українська народна казка Бойківщини

Жив чоловік із своєю жінкою, а дітей не мали. Ходив він з жінкою по прийменниках, аби йому повіли, якби його жінка діти мала. Прийменники повіли йому, аби йшов зрана до рибарів, і як рибарі імнять рибу-потруга, аби він купив того потруга, і з ними аби не вигоджував, не торговався. Кілько вони запросять грошей, аби за того потруга дав.

Пішов він рано до рибарів і курив потруга. Заплатив, кілько вони запросили. А як мав нести його додому, потруг попросився в воду. Каже потруг так:

— Ти мене, іду, із своїх рік пусти в воду, най я ще си погуляю в воді. А завтра ти прийдеш в цей самий час, що нись мене купив-ись, і ятобі прийду, — каже, — сам у руки. І скажу тобі, що ти маєш зі мною борити, як принесеш додому.

Прийшов чоловік додому, а жінка зазвідалася, чи купив потруга. Дідо сказав, що купив, але не приніс до свого дому. Жінка звідає:

— Чому-сь не приніс, як купив?

— Бо потруг, — каже, — дуже просився в воду.

А жінка каже:

— Та кожна риба з води і в воду проситься. Ти немудро зробив, що ти потруга пустив у воду, бо ти вже його не увидиш більше, того потруга.

— Потруг сказав, би я прийшов на другий день, то він прийде з води сам мені в руки. І скаже, що я маю з ним зробити.

Встав дідо зрана другого дня і пішов на річку дивитися за потрухом. Дивиться й дивиться у воду і не видить потруга. Подумав собі дідо, що баба правду сказала, і він потруга не увидить, бо потруг поплив долі водою. І довго стояв дідо біля води. Та й увидів, що потруг іде горі водою. Той самий потруг, що’го купив. І прийшов потруг від’ньому, аби дідо взяв його у руки. Взяв дідо в руки того потруга, а потруг каже:

— Неси мене, іду, до свого дому. А як принесеш, маєш ня розрізати на вісім частин. Два куски маєш дати свої жінці, два собаці, а два свої конині. А голову й хвіст аєш закопали коло свої хати під лавки.

І так він розрізав його, чуєте, на вісім частин і так усьому подавав із’їсти. А голову й хвіст закопав під лавки.

Но та й дивиться дідо на свою жону — жона загрубіла. Дивиться на собаку — собака кітна. А тота кобила жеребна. Жона вродила два хлопчики-близці, кобила два лошуки вжеребила, а собака два псики вродила. Та й дідо прийшов до такої господарки, що вже мав усе, що любив. Хлопці мали по лошукови і по псикови і тим ся бавили. І бавилися вони коло хати і вишпортали з землі під лавками два ножики. Якраз там, де дідо риб’ячу голову і риб’ячого хвоста закопав. І мали хлопці по ножикови.

Бавилися тоти хлопці коло хати, а дідо з бабою в хаті. І говорить дідо до баби:

— Ми не маєме, що тішитися тим хлопцям, бо то не наша кров, то кров риб’яча. А хлопці тото надворі коло дому вислухали. Як дідо пішов десь із дому, вони ввійшли в хату і почали свої мамі казати:

— Що тото тато говорив із вами, що ми не ваші діти? Як ми не ваші діти, то ми підеме від вас геть.

І так хлопці й зробили, пішли від своїх родичів у світ. Ішли оба враз, кожний із своїм лошуком і з своїм псиком. І мали по ножикови. Ішли враз, а далі розійшлися.

Приїхали вони на роздоріжжя, дивляться, а там таблиця. І кажуть:

— Треба нам на цій таблиці підписатися.

І не мали вони чим писати. Каже єден до другого:

— Ти мені розріз трошки палець на руці ножиком, а потім я тобі розріжу. Би я підписався і ти підписався.

І вони підписалися на ті таблиці. І кажуть єден до другого:

— Як колись котрий з нас вернеться на це місце, до цієї таблиці, то взнає єден за другого, чи ще його брат живе. Як буде напис брата видно, то брат ще живе, а як не буде вже напису, то нема вже живого брата.

І розійшлися вони, і поїхав єден єдною дорогою, а другий другою.

І тоді єден зайшов із своїм псиком і лошуком до єдного села і вженився. І жиє коло свої жінки з тим своїм псиком і лошуком. І той свій ножик має.

Одного разу лягає він з жінкою спати та й каже до жінки:

— Що, — каже. — тото є? Як я лягаю спати, я дивлюся у вікно і все бачу якесь світло на горі. Хтось там на горі світить.

А жінка йому каже:

— Аби ти ніколи там не йшов, бо там є баба-чароділя. Вона там уночі огень кладе. Якби ти там пішов, то ти би відтам живий не вернувся.

Другий день той чоловік устав, вийшов на подвір’я, дивиться, довкола дому такий заєць бігає. І він почав того зайця їмати. Із тим своїм псиком і тим лошуком. Їмав того зайця, вбив його, подивився на ту гору, де огень горів, і поніс того зайця печи. Пішов на тоту гору, де тота чародія була. Приніс зайця, поставив на огень, а коло нього псик і лошук. А огень добре горів.

А псик і лошук все за ним та за ним. Куди він ходив, усе вони його ся держали.

Заєць на огни вже печеться, а баба, тота чароділя, стоїть коло дуба і сиготить, ніби змерзла вона дуже. Огень горить, а вона йде від’огньови. Тоді він сказав до тої баби:

— Бабо, ходи грітися. Не сиготи, бабо, оде такий добрий огень. Ходи, бабо, грітися.

Від’огньови прикликує бабу. А баба до нього сказала, що вна би пішла грітися, айбо його звірів боїться, того пса й лошука. І дає вона йому свій прут, би він відігнав тих звірів. Він узяв від баби прут і відогнав від огня й від себе псика й лошука. Та й не дивиться, чи вони осталися живі, чи ні. Та й далі пече того зайця на огни.

Баба прийшла від’огньови грітися, вже не боїться. Стала вона коло огня. І тоді що вона робить? Найшла велику жабу, взяла тоту жабу за лапку та й гладить тою жабою по зайцеви, що печеться на огни.

— Бабо, — каже чоловік, — ти так не роби, не гладь жабою по зайцеви, бо мені буде бридко їсти тото заяче м’ясо.

А баба нич не полівляла, а своє робила. Він уже взлостився. Та й каже:

— Бабо, я тебе в морду стрілю.

А вона глуха, тото нич не чує і не полівляє. І бруднила баба того зайця жабою доти, тпоки чоловік не взлостився так, що почав бабу бити. Вдарив її рукою по лиці. І як ударив її в писок, баба взлилася, вхопила широкий ніж і його зарізала.

Лошук і пес були би його не дали, але він їх відігнав і не побачив, що вона їх застовпіла, що вони стовпами стали.

Зарізала його баба, пошаткувала, як капусту, і в бочку його.

А його брат прийшов на то роздоріжжя, до тої таблиці і побачив, що його напис такий, як і був, а братів напис лиш трошки видно. Значить, біда з братом. І пішов він з лошуком і псом по тій дорозі, по якій пішов брат, як вони розставалися. І шукав він брата свого, і зайшов до його жони. А вона не могла розпізнати, що то неї чоловік, бо він тої самої подоби був і мав лошука й пса такого самого. Вона думала, що то її чоловік. Він того дня зайшов у хату, як пропав його брат.

Жінка зварила їдення і давала свому діверові, а думала, що дає чолвоікови. Повечеряв він і треба вже лягати спати. І не було більше приміщення до спання, було єдно ліжко. Лягає спати жінка, та й він коло неї ліг. І як лягав коло неї, відгородився від неї своїм ножиком. А вона нічого не знала і вночі повернулася ід’чоловікови. І як поверталася від’ньому, порізала собі тим ножиком руку. Вона нічого не сказала, встала і собі руку забандажувала.

Устав той хлопець зрана, вийшов надвір — заєць бігає довкола дому. І він з свої псом і лошуком їмали того зайця і вбив його. Подивився на ту гору — на горі огень горить. І поніс він свого зайця печи на той огень. Прийшов туди, поставив зайця на огень печи, а пес і лошук коло нього.

А баба стоїть коло дуба і сиготить, показує, що дуже змерзла: «Бе-бе-бе-бе-бе». Він кличе бабу:

— Бабо, оде огонь горить. Ти не йойкай, ходи та грійся.

А баба каже до нього:

— Я би йшла грітися, айбо твоїх звірів боюся.

І дає йому баба прут, аби відогнав тих своїх звірів, псика і лошука. Він відігнав їх своїми руками, але не брав від баби прут. І вони відступилися, але живі, не стали стовпами. А він придивився й побачив, що його брата пес і лошук стали стовпами.

І прийшла баба д’вогньови грітися. Вже не боїться. І знов узяла за лапку жабу. І так само гладила зайця на вогню тою великою жабою. А він сказав:

— Бабо, що ти робиш? Мені буде бридко того зайця їсти, як він спечеться.

А вна то не чує і не хоче чути, а своє робить, гладить зайця тою жабою. Він видить, що баба глуха і не мож ніяк з нею договоритьися, та кричить на бабу:

— Бабо, я тобі в морду стрілю! Я тебе буду бити!

А баба нічого не чує, гріється і своє з тим зайцем робить. І тоді він бабу вдарив, а баба хопила той свій ніж. Хотіла вже його порізати. І лише підняла той ніж, а лошук і пес прискочили до неї і почали її кусати і бити. Не давали його порізати. І баба відступилася від нього.

Він подивився в бабину бочку і пізнав свого порізаного брата. І пізнав у тих стовпах лошука і псика. І як він то побачив, почав казати до баби, аби віддала його брата, аби він був живий. Не міг він бабу впросити і почав її бити. А баба знов до нього з ножем. Він бабу б’є, а пес і лошук кусають її. І баба не могла нічого зробити. І примусив він бабу, щоби ізложила куски того м’яса.

Баба то складала і кропила водою живущою і цілющою. Аби то зросталося і оживало. І чоловік став живий. І тоді сказав його брат, аби оживила його пса і лошука. І оба ожили, бо баба мусіла їх кропити.

І тоді забралися брати і йдуть ід’свому домови, де брат ночував. Ідуть два брати, розговорилися і посварилися. Виступив той жонатий на нежонатого і каже:

— Ти тої ночі із моєю жінкою ночував!

І почав його там бити. І вбив брат брата на дорозі і там’го лишив.

Прийшов він домів із своїм псом та лошуком, а жінка його каже до нього:

— Чому ти, чоловіче, ніколи так не робив, як тої ночі? Ти ніколи не перекладався від мене своїм ножем, а тої ночі таке зробив, ніж межи нами поклав. А я, — каже, — оберталася від’тобі і собі на твій ніж руку порізала.

І як вона йому то розказала, він дуже зажалував, що брата вбив. І пішов він на ту зачаровану гору із своїм псиком і лошуком. Вийшов від тій бабі.

— Бабо, — каже, — дай мені тої живущої води. Я свого брата вбив і хочу його оживити.

Не хотіла баба добро зробити для чоловіка. Дуже їй шкода було тої води.

Ледве допросив він її. І дала баба тої води малейке фляшченятко. Він узяв ту воду, приніс до свого вбитого брата. І покропив його тою водою з фляшченяти. Устав він і пішов з братом до його дому. І гостилися вони, і по тій гостині казка закінчена.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

43 (2060). Про двох братів, народжених від риби. СУС 303. 12 листопада 1989 р. Матляк Семен Іванович (1922). Львівська область, Турківський район, село Верхнє Висоцьке