Українські народні казки

Про двох сестричок

Українська народна казка Бойківщини

Жили собі чоловік і жінка, і було в них двоє дітей, двоє дівчаток. Одна була ледаща, а друга — роботяща. От одного разу, перед святами, зібралися батьки їхати на ярмарок. А дівчаток з собою не брали, бо на ярмарку дуже багато людей, оставили їх удома. І кажуть:

— Дивіться, щоб були чемні. Ми купим вам гарні гостинці. Та й щось на свято купим. Тільки щоб ви добре вдома поводилися.

Дівчата й кажуть:

— Ми будем чемні, спокійні, не будем сваритися, будем чекати вас у хаті.

Поїхали батьки на ярмарок, купували там, що треба, а тим часом каже Марічка, чемна дівчина:

— Слухай, сестрице, щоб нам не було скучно, берімся за діло — і мама буде задоволена нами, і нам самим скоріше час пройде. Ти помий посуд, а я позастеляю ліжечка. Ти повитираєш порох, а я підлогу підмету. А як прийдуть наші батьки, то й нам буде весело, і їм приємно, що ми все поробили. А Галинка каже:

— Ні, не хочу я посуд мити і не буду. Тоді Марійка говорить:

— Знаєш що? Як не хочеш мити посуд, то перестели ліжечка й порох повитирай, а я посуд помию.

А сестра їй:

— Не буду я мити посуд і не буду стелити ліжок. Стели собі сама. Взяла мішечок з іграшками і побігла надвір гратися.

А Марічка взяла помила гарно посуд, сполоснула і поставила на мисник, тоді перестелила ліжечка, повитирала пил і хотіла помити підлогу. Та в хаті не було водички. От і думає вона собі: «Піду покличу сестрицю, хай вона водиці принесе». Крикнула:

— Галю, принеси водички!

А та навіть і не слухала, що сестра їй сказала. Тоді Марічка взяла відерко і пішла до ставочку принести води. Хотіла черпнути водиці, а відерце випало їй з рук і впало у воду. Та й потонуло. Скочила Марічка у воду і опинилася в підводній хатині дідуся Водовика. Заходить у хатку, дивиться, а там, видно, хтось старенький живе, бо посуд не помитий, ліжечко не застелене і в хаті не підметено.

От Марічка й каже:

— Підмету я в хаті, помию посуд, і буде приємно для старенького, що в хаті порядок.

Так вона й зробила. Все акуратно зробила: навела порядок і хотіла вже йти додому, аж тут появився на порозі дід Водовик. Подивився дідусь по кімнаті своїй — всюди чистенько, гарно, посуд складений, і ліжечко акуратно постелене, і попідмітано акуратно. Так у хаті чистенько, що аж приємно дивитися. Каже дідусь:

— Дівчинко, це ти зробила мені старому такий порядок? Вона каже:

— Так, дідусю, це я. А тепер, — каже, — біжу додому, бо вже, певно, мої батьки прийшли.

— Ні, донечко, ти зажди. Я з тобою повинен розрахуватися за твою працю. Ти ж добре діло зробила.

Дідусь сказав: «Підожди» і пішов у комірчину. Але зразу вернувся і каже:

— Дівчинко, може би ти мені ще одну послугу зробила — подоїла мої козоньки? В мене козоньки не прості, а чарівні.

Дівчинка йому:

— Добре, дідусю, подою козоньки.

Взяла вона чистеньку посудину, чистенький рушничок і пішла доїти кози. Приходить у хлівець, а кози мекають. Вони голодні, і нечисто в них. Вичистила вона з-під них, дала їм сінця, напоїла їх. Помила гарно вим’ячка, видоїла молоко. Принесла його в хату, процідила і каже:

— От, дідусю, я зробила це. Дідусь дає їй коробочку:

— На тобі, дочко, за твою роботу.

Дівчинка відпиралася, не хотіла брати ніякої плати в старенького. Але дідусь каже:

— Бери, це за твоє добре серце. Тільки дивись, дитинко, по дорозі не відкривай. А відкриєш цю скриньку вдома, в себе в хаті.

Подякувала Марічка дідусеви, вийшла зі ставка на берег, дивиться, а батьки вже з міста приїхали. Вона підійшла й каже:

— Таточку, відкрийте мені цю коробочку, це мені дідусь подарував. А батько сказав їй:

— Підожди, Марічко, я зараз відкрию, тільки хай ще коло хати попораю.

Батько прийшов, відкрив коробочку, а в цей час з подвір’я влетіла захекана, задихана Галя, яка гралася з сусідськими дітьми. Побачила вона, що тато відкрив коробочку, а там така краса! Почала вона собі то хапати. А сестричка каже їй:

— Галю, що ж ти так робиш? Це ж мені дідусь подарував. А вона:

— Марічко-сестричко, поділімося цим. Тобі золотий перстень на руку і мені золотий перстень. Тобі бантик з золотими кінчиками, а мені — шпилька до волосся. Поділимось, бо ми ж сестрички. Усім поділимося, що дав тобі дідусь.

А Марічка трохи угнівалася на сестру, яка нічого не хотіла їй допомогти, і каже:

— Ні, цего я тобі не дам. Це мені дідусь подарував. Я це заробила. Тоді Галя розсердилася, наборсучилася і каже їй:

— Добре, я сама завтра піду до того дідуся і тоже зароблю. Дідусь і мені дасть.

На другий ранок встала вона, носика не помила, коси не розчесала, вхопила відерце і побігла до ставочка. Кинула у воду відеречко, а вода не зачерпувалася і відеречко не потавало. Тоді вона лишила його і скочила сама в ставочок. Та й опинилася в хатинці дідуся. Увійшла в хатинку і дивиться.

— Фу-у-у! Як тут брудно! Яка паршива, яка брудна хата! І ліжко не постелене! Як тут погано! Зараз я все зроблю.

Взяла Галя холодної води і почала мити посуд. А посуд засох, не відмивається. Вона сюди-туди сполоснула і поклала. Їда, яка була засохла на посуді, тільки відмокла. А вона взялась прибирати ліжко. Простиньки не струсила, укривала не розправила, накрила — і буде тобі!

Тоді взяла мітлу, замела сюди-туди сміття, шур-шур то під ліжко, то під стіл, кинула мітлою — і все.

— А чого ж не йде дідусь платити мені за цю роботу? — сердито сказала Галя.

Набридло їй чекати дідуся. Хотіла вже йти додому, аж тут появився старенький на порозі. Подивився, гейби прибирано й не прибирано, митий посуд і не помитий, ліжко стелене, та якесь негарне. А підметено — сміття попід стіни. Та й попід стіл подивився, а там таке сміття! Посеред хати мітла. Дідусь подивився на Галинку і каже:

— Це ти, дівчинко, порядок навела?

— Я, дідусю, давай мені плату за мою роботу.

Дідусь подивився, подивився на ледащу дівчинку і каже:

— Добре, дам я тобі плату за твою роботу. Але попрошу тебе ще одну роботу зробити. У мене є козоньки, треба їх подоїти.

А дівчинка каже:

— Добре, піду подою твої козоньки.

Взяла каструлю і навіть не сполоснула її. Пішла. А козоньки в стайні мекають, просять їсти. Вона підійшла та й каже:

— Ану стійте, давайте молоко!

Навіть їсти козонькам не дала, попити водички не дала, і не почистила з-під них, а зразу почала їх доїти. А козоньки не стоять, вони ж голодні. А вона своїм черевичком козі в живіт, стукнула її по нозі.

— Стій!

І козонька вже на трьох ногах, бо вона її підбила. Якось видоїла те молоко, принесла його в хату і навіть не процідила. Поставила і говорить:

— На тобі, дідусю, молоко від твоїх кіз. Давай мені плату за мою роботу.

От дідусь і каже:

— Підожди, дівчинко, спочатку напийся молока, якого ти надоїла. А вона:

— Фу-у-у! Я дома не п’ю молока від корови, не то що від твоїх смердючих кіз. Давай мені плату за мою роботу. Пити я не хочу.

Дідусь ще раз каже їй:

— Та попий, дівчинко, молока.

Вона попробувала того молока і почала векати.

— Не хочу я.

Тоді пішов дідусь у комірчину і приніс для Галі коробку. Та й каже:

— На тобі, дівчино, за твою роботу. Тільки по дорозі не відкривай. Відкриєш її вдома.

Вона навіть не подякувала дідусеви, навіть не сказала «спасибі», а побігла додому. Батько порався на дровітні, а вона кричить:

— Тату-у-у! Відкрийте мені цю коробочку! А якщо не хочете, то я сама відкрию.

І взяла вона молоток та як стукне по тій коробці. А з коробки вилізла черепаха: чалап, чалап. Та й видивила на Галю очі. А за нею змія виповзла, шипить, сичить, і повзе до дівчинки. Галя прелякалася, а тут з коробки вискочила жаба. Та стриб, стриб і холодною ногою обмочила їй ногу.

Перелякана Галя почала тікати. Спотикнулась і впала. Та й кричить:

— О-о-ой, не можу!

Тоді підійшов батько, подивився, що все таке вилазить з коробки. Збив він коробочку, позбирав усі звірки, що повилазили з неї, і сказав, що треба віднести їх до ставочка.

Галя встала, віддихалася від свого переляку і каже: — Більше я ледачою не буду. Все буду допомагати своїй сестричці. Все будемо робити разом. От і казочці кінець. А хто слухав, той молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Небилів, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
19 липня 1994 року
Оповідач: Максимів Ольга Петрівна (1930 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.