Українські народні казки

Про дев’ять братів розбійників і сестру Анну

Українська народна казка Покуття

Були чоловік і жінка. Мали вони одну дівчину, а дев’ять синів. І як усі сини повиростали, всі пішли в збуї. Навіть мама не знала, де вони. Ні мама, ні тато не знали.

А донька Анна підросла і віддалася. Віддалася за такого хлопця, що не мав у селі хати. І її тато й мама не приймають зятя з дочкою до себе жити, бо вони мають ще хлопці. Хоч і не знають, де вони, але зятя не приймають. Той зять звався Адам. Він мав багато поля, і на тому полі поклав він собі хату. Та й там вони жили.

А сини крали, рабували, убивали. І пішли до одної жінки. Та жінка мала одну доньку і дуже пантрувала її. І вони прийшли до неї за тою донькою. Але перше пішли до шинку пити. І там старший заздрів, що в жида є файна дівчина. Жид давав їм горівки, кілко вони хтіли, і гроші вони не платили, а вони все кажуть, щоб він їм доньку показав. Він проситься, каже, що в него доньки нема. А вони жида вбили, втворили кімнату і взяли дівчину. Жид не мав жінки, був удовець. Як умирав, то крикнув:

— Хайке моє, Хайке, з ким ти будеш?!

Взяли збуї жидову дочку з собою в ліс. І в лісі що вже там було, не було, і старший збуй сказав другому, кривому збую, щоби він почепив їй камінь до шиї і втопив. Він прив’язав їй камінь і хоче топити. А вона проситься, щоби він її пустив:

—...Поки я буду жити, нікому не признаюся, що мене збуї брали.

— Присягни.

І вона присягла! І сказала:

— Якщо ти хочеш, то прийдеш до мене, і я навіть стану твоєю жінкою.

А було їй п’ятнадцять літ. І він її пустив. Приблукався він до тих інших збуїв, а вони питаються:

— Ти втопив?

— Втопив.

Потому пішли вони всі разом до жінки, що мала одну дівчину. Це було зарання. Вони прийшли, а жінка вийшла надвір та й каже:

— Ви чого прийшли, чого нападаєте? У мене нема нічого, нема й дітей.

А старший каже:

— В тебе є дівка.

— Нема, — каже вона. А той каже старший:

— Нема в тебе дівки, то й тебе не буде.

Та й чвахнув її шаблею і зарубав. Вона впала, а дочка це через вікно виділа. І заперла вікна й двері, сіла в коморі та й там сидить. Вони добуваються до дверей. Вона взяла косу і сіла за двері. Вони проломили в дверях дошку. Один упхав голову, вона відрубала.

А вони це не лишають, заходять другим боком, через вікно. А вона стоїть з косою за вікном. І ще двом голови відтяла. А вони не мали чим стріляти. Та вже й старший їхній пропав, та й вони від тої хати відбилися. Змучені й настрахані, зайшли вони всі шість до корчми.

А там служила молода жидівочка, що її кривий збуй пустив. Вона перебралася й намастилася, аби вони її не пізнали. А що кривий пізнає, то вона не боїться. І кривий її зразу пізнав, але мовчав. Вони посідали пити, а вона перебралася по-циганськи і ходить помежи ними.

— Дай на склянку пива, я тобі поворожу.

То одному, то другому вона це каже. А той, що вже стався межи ними старший, сказав, щоби циганку вбити. А шинькар каже:

— Я її не можу дати вбити, бо вона в мене робить. Я вам заплатю, що треба, лиш ви її не вбивайте.

І вони її не вбили. Шинькар дав їм багато грошей. Він був старий, а вона молода і думав, що вона за него віддасться.

Напилися вони теньґо і йдуть полем. А того кривого несуть, бо він уже сам не годен іти. Видять, а там хутір, хата файна стоїть. А в тій хаті жила їх сестра із своїм чоловіком Адамом. Збуї прийшли, чоловіка вбили, а її з собою взяли. Ведуть її, і зробився вечір. Зайшли в ліс і кажуть, би вона стелила, хочуть лягати спати. А вона сказала:

— Мене мамка не на то віддавала, щоби я вам постіль клала. П’ять їх лягло спати, а шестий вартує коло неї. І зачав питати:

— Як ся звала твоя мати? А вона каже:

— Було село Соколівка і там жила вдова бідна. Мала вона дев’ять синів, а десяту дочку Анну.

— Ну, а сини де?

— Сини зросли, в розбій пішли...

І розказала вона, як мама дала її за Адама, і не було їм де жити, і вони собі в полі хату поклали. А той старший крикнув:

— Встаньте, браття, земля горить. Межи нами сестра сидить. Було тоді ся признати, як ми прийшли рабувати.

Та й ті кажуть:

— Лишаймо рабувати, йдем додому та й будем ґаздувати. А другий каже:

— Що ми, браття, наробили, що ми свого шваґра вбили! А той кривий каже:

— Я не йду додому ґаздувати, бо мушу Хайку за жінку взяти.

— Ти нас піддурив і самий ся оженив. А ми що будем робити?

І вони йшли додому, і їх п’ятьох заарештували. Бо як поліція надійшла, то вона все поправді сказала, хоть і були вони її брати.

А той кривий пішов та й з молодою жидівкою оженився. А вона каже:

— А куди підемо жити?

— А твої хати вже нема?

— Нема, — каже вона. А він каже:

— Як так, то ходім до мої мами.

І вони йдуть, а там люди говорять, що мають п’ятьох розбійників судити. Вона каже:

— Чекаймо до вечора. Я занесу до тюрми пильник і дам тому, що він мене на смерть засудив, щоб розпиляв собі кайдани.

І вона пішла. Подивилася по них усіх, а того нема (вона не знала, що його вже вбили). Каже вона до одного:

— То ти мене засудив?

Дивиться на неї і один, і другий, і третій. І всі пізнали її, і всі мовчали. І давала вона той пильник. Один кинувся до пильника, а пильник упав на цей бік, а не на той.

Та й засудили їх на смерть і побили. А ті двоє пішли додому та й ще застали його маму. І найменший розбійник, той кривий, жив з жінкою коло мами.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
1 березня 1987 року
Оповідач: Петращук Катерина Михайлівна (1922)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.