☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про дивовижного чоловіка гору
Українська народна казка Закарпаття

Був де не був один чоловік. Дуже великий ґазда, що сам цар від нього не раз позичав гроші, а він казав цареві: «Сопливий царю». Якось чоловік говорить своїй жінці»

— Жоно, у нас дітей немає. Піду я по світу. Може, найду яку дитину і принесу її додому. Бо ми вже старі, то на кого лишиться ґаздівство?

— Та йди.

Узяв у тайстру хліба і помандрував. Як ішов, побачив на дорозі маленьку гадину. Узяв її, положив у тайстру й вернувся додому. Каже жінці:

— Ну, тут є дитина, приніс її тобі!

Налив у горнятко теплого молока і положив у нього змійку. Випила і не вміщається в горняткові. Поклав її чоловій до діжки з молоком. Випила вона все молоко — і не вміщається у діжці. Каже:

— Зробіть мені велику кадь.

Зробили кадь і налили в неї теплого молока. Як випила і те молоко — вже не вміщається в каді.

— Няньку, зробіть стайню — але довгу, на два кілометри, — там буду лежати.

Побудували стайню. Каже гад!

— Коли на вас свисну, приходьте до мене. Одного ранку свиснув, і чоловік прийшов.

— Що хочеш, сину мій?

— Ідіть до царя сватати за мене принцесу.

Батько пішов до царя, постукав у двері. Зайшов і говорить:

— Мене прислав мій син — чи дасте за нього свою доньку?

— Та який у тебе син?

— Він такий богатир, що йому йти сюди дуже тяжко, мусите самі їхати подивитися.

— То поїдемо.

Узяв цар доньку, жінку і приїхали до богатиря. Чоловік завів їх до довгої стайні. Поставив драбину. Цар виліз на стіну, глянув, злякався і упав. Каже:

— Леґінь, як гора!

Справляють весілля. А на весіллі молодиця має танцювати з молодим. Подав молодий палець, молода танцює і говорить:

— Горо, як хочеш мене з’їсти, то їж.

— Я не для того тебе брав, щоб з’їсти, а щоб ти була мені жоною.

Минулося весілля. Гад узяв принцесу і веде до себе. Він іде попереду, а вона за ним. І знову говорить: Горо, як хочеш мене з’їсти, то їж.

— Я тебе взяв за жінку, а не їсти, — каже він.

Ідуть. Вийшли на край світу, але їй здається, що вони все на одному місці. Стали на одному красному полі. Він видув м’яч і каже:

— Бери оцю лопту і кинь нею як лиш можеш високо. Взяла вона м’яча, підкинула вгору.

— Слабо, дай мені.

Гад кинув м’яч попід самі хмари. А як м’яч упав, на полі поставився великий палац — діамантовий.

— Ну, Марійко, тут будемо жити. Я піду на лови, а ти сиди дома.

Гора потягся за палац, скинув із себе шкуру і став такий красний срібноволосий чоловік, що диво! Зайшов до Марійки, поклонився і сів коло неї. Положив на неї руку — хоче бачити, чи вірна вона жона. Молода цариця відкинула руку: Іди від мене геть, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене!

Зібрався і пішов. Другого дня знову скинув шкуру і став ще гарнішим, золотоволосим чоловіком. Зайшов до Марійки, сів і поклав на неї руку,

— Іди ти геть від мене, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене.

На третій день він вийшов із шкури і стався чудовим — діамантовим — чоловіком. Але Марійка знову каже:

— Іди геть, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене.

Тоді Гора проговорив:

— Марійко, я твій чоловік! А вона не вірить.

— Іди ти геть від мене!

— Ну, коли не віриш, ходи подивися.

Вони вийшли надвір. Чоловік зайшов у гадячу шкуру — й вийшов срібноволосим. Зайшов другий раз — і вийшов ще кращим, золотоволосим. Зайшов третій раз — і вийшов найкращим, діамантовим. Марійка з радості йото обцілувала. Тоді Гора каже:

— Марійко, я знаю, що ти любила би піти до матері в гості. То дуже далеко. Туди і ворон кістку твою не занесе. Але ти дійдеш. За одну годину будеш там. Лиш як прийдеш, то що тобі буде казати нянько — слухай, а що буде говорити мати — пропускай крізь вуха...

Дав їй стілець і трубочку.

— Сідай на стілець, стисни трубку і скажи: «Понеси мене до мого няня!»

Сіла вона на стілець, стисла в руці трубку, сказала ті слова — і зразу була у батька. Поклонилася, обцілувала батька й матір. Розпитують її, як ґаздує.

А Гора їй дав і свій образчик. Марійка показала той образчик батькові, матері та сестрам. Мати каже:

— Хочеш, щоб твій чоловік зробився ще кращим? Напали піч і, коли він піде на полювання, кинь шкуру в огонь, нехай вона згорить.

А батько відраджує:

— Донько, не слухай матір. Не кидай шкуру в піч. Чоловік свої роки, на скільки заклятий, мусить перебути у тій шкурі, а потім вийде на світ вільно.

Але мати умовляє доньку:

— Зроби, як я тобі кажу!

Погостилася Марійка три дні і збирається назад. Каже:

— Ходіть надвір — подивіться, як буду летіти. Повиходили. Сіла Марійка на стілець, стисла трубку й промовила: «Понеси мене до мого чоловіка!» Вернулася додому, і питає її чоловік:

— Ну, пам’ятаєш, що казала мати і що казав батько?

Марійка промовчала. Та якось чоловік зібрався йти на лови. Коли пішов у хащу, жінка швидко напалила піч і кинула шкуру у вогонь. А чоловік зачув запах шкури і зразу повернувся.

— Ну, Марійко, ти не послухала мене. Тепер залишишся одна. Тих двох хлопчиків, що носиш під серцем, не родиш доти, доки я не покладу на тебе свої два пальці. Будеш трьома обручами обтискатися і ходити світом, шукаючи мене!

Зібрався і пішов. І все раптом пропало: палац зник, лише трава лишилася.

Жінка пішла шукати чоловіка. Розпитує людей, чи не бачили такого й такого, але ніхто про нього не знає.

Раз приходить до одної хати — до Сонцевої матері — і проситься на ніч. Стара прийняла її і питає:

— Кого ти розшукуєш?

— Я, мамко, шукаю свого чоловіка. Чи ви десь не бачили?

— Я не бачила, хіба мій син — Сонце — щось знає про нього. Увечері прийде, і запитаю. А ти доти сховайся.

Увечері прийшло додому Сонечко, поклонилося матері та й каже:

— Мамко, тут десь є грішна душа.

Тоді Сонцева мати вивела Марійку і почала його питати за її чоловіка. А Сонечко каже:

— Я за нього нічого не знаю.

Стара дала Марійці срібну квочку з курчатами і спровадила її до Зоряної матері. Марійка пішла.

— Добрий вечір, мамко!

— Добрий вечір, донько! Кого ти шукаєш?

— Шукаю свого ґазду. Чи ви не знаєте за нього?

— Я не знаю. Може мої діти — зорі — будуть знати. Уранці вони повернуться — і я їх запитаю.

Ранком прийшли зорі і відразу кажуть:

— Мамко, тут грішна душа.

— Ні, ви набралися повітря.

— Не кажіть, бо вона тут.

Зоряна мати показала їм Марійку і запитала, чи не бачили її чоловіка.

— Ми не бачили. Хіба що Місяць буде знати.

Тоді Зоряна мати дала їй куделю, що сама пряла, й послала її до Місяцевої матері. Марійка прийшла.

— Добрий вечір, мамко!

— Добрий вечір, донько! Чого ти тут ходиш, кого ти шукаєш?

— Шукаю свого чоловіка. Чи ви не чули щось за нього?

— Я ні. Хіба мій син — Місяць — дещо знає. Скоро він повернеться — і я запитаю.

Прийшов додому Місяць.

— Мамко, тут грішна душа. Покажіть її.

Мати показала Марійку й питає, чи не бачив десь її чоловіка.

— Бачив, — каже Місяць. — Я на його полі пшеницю спалив. Там і там його знайдеш.

Місяцева мати дала їй двох золотих качат. Марійка їй подякувала, відклонилася.

Приходить туди, де їй сказав Місяць. А Гора вже взяв за жону погану царицю. Марійка сіла на дворі. Поклала коло себе куделю, квочку з курчатами й качат. Куделя пряде, а курчата і качата ходять собі за квочкою. Служниці побачили і сказали поганій цариці. А вона наказала:

— Ідіть і спитайте, чи не продала би жінка ту куделю, квочку з курчатами й качат.

Служниці спитали. Марійка відповіла:

— Продаю. За золоту куделю хочу одну ніч переночувати у кімнаті, де спить цар.

Цариця подумала й погодилася.

Настав вечір. Погана цариця дала чоловікові випити сплячого вина і пустила Марійку до спальні. Він зразу заснув і нічого не чує. А Марійка стала біля його постелі та будить його:

— Чоловіче, вставай! Положи на мене пальці, щоб я народила...

Гора не прокинувся.

Раненько Марійка пішла на своє місце.

А на царській печі спав Попела, що мав чотири ока — два спереду, два ззаду. Він усе бачив і все чув. Попела встав і почав із себе струшувати попіл. Цар кричить на нього, а Попела каже:

— Ей, царю, якби ти зварив мені з кобла муки чиру і надоїв бочку кобилячого молока, я би тобі щось сказав.

— Дам, лише скажи.

— Увечері, коли погана цариця буде тобі давати напій, ти не випий, а прикинься хворим, ляж у постіль — і все сам почуєш.

Так і було. Увечері Гора зробився хворим і прикинувся, що спить. А Марійка продала цариці і квочку, і качат, щоб ще раз ночувати з її чоловіком.

Зайшла вона до спальні й почала просити:

— Любий мій чоловічку, положи ти на мене два пальці, аби я народила своїх хлопчиків, бо вони уже й самі просяться на світ.

Тоді він устав і поклав два пальці на Марійку. Одразу три обручі на ній розірвалися, і вона народила двох золотих хлопчиків.

Тоді Гора наказав погану царицю розірвати кіньми, а сам залишився жити з Марійкою й синами. І жили, поживали — добра наживали.

Про дивовижного чоловіка Гору. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 433В. Подається за: «Казки одного села / Запис текстів, післямова та примітки П. В. Лінтура; Упорядник Ю. Д. Туряниця. — Ужгород: Карпати, 1979.», с. 190 — 195. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 142 — 148; Королович — «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 70 — 79; Грига — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).