Українські народні казки

Про дикого чоловіка і царського сина

Українська народна казка Буковини

Був собі цар і був у него лісник. Завидів він у лісі дикого чоловіка, прийшов до царя та й каже: — В нашому лісі є дикий чоловік.

А цар йому:

— Як ти мені його не піймеш, то голову тобі зніму.

Пішов лісник. Іде й не вертається. Заходи в лісі до одної бабусі, а бабуся питає:

— Як ти, синку, сюди добився?

— Е, — каже, — бабко, найшов я собі біду і не знаю, що робити. А вона питає:

— Яку біду?

— Завидів я дикого чоловіка в лісі, сказав цареви, а цар каже: «Як ти мені його не піймеш, то голову тобі зніму».

А бабка йому:

— Я тобі в цім ділі поможу. Ти, — каже, — вертайся назад до села і кажи цареви, щоб дав тобі стіл. Постав стіл на тій поляні, де ти видів дикого чоловіка. На стіл постав фляшку горівки, фляшку вина і закуску. Застели той стіл великою скатертю, щоб вона звисала аж до землі, а сам залізь під стіл. Він прийде і не буде тебе видіти.

Вернувся лісник до царя і каже:

— Дайте мені стіл і скатерть, щоб закривала той стіл аж до землі. І дайте фляшку горівки та фляшку вина. І закуску добру. То я вам пійму дикого чоловіка.

Дав йому цар те все, і поїхав він на ту поляну в ліс. Поклав то все на стіл, а сам заліз під стіл. А їздовий чекав його з возом під лісом.

Сидить він під столом, дивиться: іде той чоловік. І так озирається по сторонах, чи ніде нічого нема. Підійшов той чоловік, роздивився, узяв трошки закуски зі стола і відскочив. Боїться. І все дивиться, чи нема нікого. Поїв він трохи та й бере фляшку. Покушав — добре. Та й п’є більше. Випив усю горівку і оп’янів трохи. Та й думає: «А що то червоне?» І взяв фляшку з вином. Попив вина, знов попив. І випив усе. Поїв, що там було на столі, і забирається. Та лиш почав іти, та в їден бік падає, та в другий бік. А той з-під стола дивиться.

Дикий чоловік пішов далі та й упав. Схопився, пройшов ще трохи, ще раз упав і заснув. А той вийшов з-під стола, крикнув на свого товариша. Прибіг товариш, зв’язали вони дикого чоловіка і понесли до підводи. Поклали на підводу й повезли до царя. А цар поклав його в окрему кімнату і замкнув там.

Поз’їхалися до царя інші царі. Їден цар каже:

— В мене таке-то є. А другий каже:

— А в мене таке. Хваляться. А господар каже:

— А в мене є дикий чоловік.

— Який дикий чоловік?

— Є. Вийдем із-за стола, і я вам його покажу.

А в того царя був хлопець. Плаче він, плаче, і мати не годна його нічим заспокоїти. Зачала дзвонити ключами. Хлопчик замовк, взяв ті ключі і вийшов надвір. Взяв ключ, що ним був дикий чоловік замкнений, і відімкнув. Хотів хлопець побачити дикого чоловіка. І лиш відчинив двері, а той утік.

А ті гості встали з-за столу та й кажуть хазяїну:

— То покажи свого дикого чоловіка. Де він?

Пішли туди, а там двері відчинені і ніякого чоловіка нема. Почали сміятися.

— Його, — кажуть, — і не було.

Розсердився цар і хоче хлопця вбити. А один старий цар каже:

— Як то вбити дитину? Ти пішли двох солдатів, най вони відведуть його далеко в ліс і там лишать.

Ведуть його два солдати в ліс, а він каже:

— Ви тілко мене не вбивайте, я вже ніколи не вернусь сюди, тілко лишіть мене живого.

Солдати завели його далеко в ліс і там пустили. Хлопець пішов і пішов.

Зайшов він аж у другу державу. А той цар каже:

— Будеш у мене сидіти, як тебе отець вигнав.

А в того царя була дівчина. Він з тою дівчиною ходив у школу, разом з нею учився.

Виріс, став розумний хлопець. А в того царя був сад, і в ньому був садівник. Та й каже хлопець:

— І цей садівник вам такий сад розвів? Якби я вам сад розвів, то було б на що подивитися.

Каже цар:

— Добре, подивимося, який ти сад розведеш.

І як розвів той сад, то такий він був гарний, що поганими очима на него не подивишся. А той садівник, що був давно, подумав: «Як ти такий спеціаліст, то тебе поставлять садівником, а мене виженуть». Злякався та й каже до царя:

— Як він такий сад розвів, то треба, щоб він золоту птицю придбав. Щоб у саду співала.

І пішов хлопець глядіти птиці золотої. А куди йому істи — і сам не знав. Іде він лісовою дорогою, дивиться — на дорогу з корча вискочив чоловік.

— Здрастуйте!

— Здрастуй. Відки ти і куди йдеш? Він і каже:

— Я з другої держави.

— А як ти сюди попав?

— Я, — каже, — так попав. У нашій державі піймали дикого чоловіка. А цар, мій батько, зачинив його. Я того чоловіка випустив, і цар сказав завести мене далеко в ліс і там лишити. І тепер я тут, у цего царя. А цей цар сказав, щоб я наловив для него золотих птиць. Та я не знаю, де і як їх ловити.

— Я тобі поможу, — сказав той чоловік, — я тобі наловлю золотих птиць, і ти понесеш їх цареви. Іди до мене. У мене є три дівчини. Ти будеш з ними: поки я знайду для тебе золотих птиць, вони навчать тебе чарівної пісеньки.

А то був той самий чоловік, що він його колись випустив. Привів його той чоловік до своїх дівчат, а сам пішов за птицями. А ті дівчата навчили його на писок грати. І кажуть:

— Як ти будеш іти з золотими птицями, грай собі тихенько на писок, і весь мир буде гуляти, як ти будеш грати. І ніхто тобі нічого не зроби.

Приніс йому дикий чоловік золотих птиць, і пішов він з тими птицями до царя. Приходи і грає собі тихо на писок, а птиць не показує. А цар як схопився з царицею гуляти! Той грає, а ті гуляють, той грає, а ті гуляють. І до того гуляли, що аж ноги в них попухли. А як той перестав грати, то цар з царицею лягли і три дні спали.

Пустив він золоті птиці, і вони співали там своїх пісень.

А в него було ще й золоте веретенце, яке йому дала дівчина, одна з дочок дикого чоловіка. Він показав те веретенце своїй товаришці, дочці царя, а більше нікому не показував. Каже та дівчина:

— Дай мені це веретено. А він їй:

— Підніми спідничку по коліна, то я тобі дам.

Вона взяла і підняла спідницю по коліна. Він і віддав їй те веретено. А той садівник каже до царя:

— Як він придбав золотих птиць, то треба, щоб він ще придбав золотих качок на став.

Цар каже до него:

— Ти повинен придбати золотих качок на став.

Пішов він за золотими качками. Прийшов до того дикого чоловіка і каже:

— Таке й таке діло... А той чоловік йому:

— Поки я ті золоті качки принесу, дівчата навчать тебе чарівної пісеньки. Я принесу качки, і ти підеш.

Середуща дівчина навчила його чарівної пісеньки і подарувала йому золоту кудельку. А її батько приносить йому золоті качки і каже:

— Бери ці качки і йди, і потихеньку співай те, що тебе моя дочка навчила, і весь мир буде співати.

Приходи він додому і співає тихенько. А цар з царицею як зачали співати, то так співали, що аж захрипли.

А він пустив ті качки на став. Плавають вони, аж сіяють по ставу. Показує він тій дівчині, царській дочці, золоту кудельку, що її дала йому середуща дочка дикого чоловіка. А вона каже:

— Дай мені цю кудельку.

— Підойми спідничку трохи вище, і я дам тобі цю кудельку. Вона підняла спідничку вище колін, і він віддав їй ту кудельку.

А той садівник думає: «Зніме цар мене з роботи. Стане цей молодий на моє місце, як він такий мудрий вродився». Пішов садівник до царя:

— Він знає, де золота кобилиця, і може привести її. Цар кличе його й каже:

— Приведи мені золоту кобилицю. А як не приведеш, зітну тобі голову.

Пішов він до того дикого чоловіка та й каже:

— Таке й таке діло...

А чоловік йому:

— Трудно ту кобилицю дістати, бо вона в морі. Але, може, я щось зроблю.

Той пішов шукати кобилицю, а він лишився з його дочками вчитися чарівної пісеньки. Довго той чоловік ганявся за золотою кобилицею, піймав її і привів. А його найменша дочка навчила хлопця чарівної пісеньки і подарувала йому золоті кросенця. Та й каже йому:

— Будеш істи і тихо співати: «Спать, спать...» І весь світ буде спати. Дав йому дикий чоловік ту кобилицю, і пішов він додому. А той садівник узяв ружжо і пішов на край города. «Як він буде йти, то я його вб’ю». А він веде кобилицю та як заспіває: «Спать, спать...» І той як націлився ружжом, то так і заснув.

Приводи він ту кобилицю, пускає в сад. А та дівчина, дочка царя, побачила в него золоті кросенця та й каже:

— Подаруй їх мені. А він їй:

— Розберися наголо, як мати тебе народила, то дам кросенця. Вона роздяглася, а він подивився по ній, які на ній знаки є, і дав ті кросенця. Та й каже до царя:

— Я від вас забираюся.

— А чого?

— Тут мене хочуть убити. Забираюся від вас.

— А хто ж тебе хоче вбити?

— Давайте поїдемо на кінець города, і я вам покажу. Приїхали вони на кінець города, і він показує цареви того садівника.

А той як прицілився з ружжа, то так і спить.

Та й забрався той хлопець від царя. Ходив він світом, а той цар опублікував у газеті, що хто взнає, які знаки на тілі його дочки, за того дочку віддасть заміж. Прочитав він, що таке діло, вертається назад до царя. Але здибає його циган. І питає:

— Куди йдеш, молодий хлопче? А він йому:

— Прочитав у газеті, що хто взнає, які знаки на тілі царської дочки, за того цар дочку дасть. Іду до царя.

А циган і каже:

— І я туди.

Та й пішли обидва.

Приходя вони до царя. Царська дочка сидить на балконі на стільці. Цар питає:

— Які знаки на ній є? А хлопець йому:

— У неї під одною пахою — як місяць сходи, а під другою — як сонце сяє.

А циган і собі за ним каже те саме. Значить, два вгадали. Цар каже:

— Ви йдіть у город, а ми тут подумаємо, за кого її дати. Царський син пішов і купив собі шоколадів і пряників, а циган купив собі кислиць.

Вертаються вони обидва назад. Для них вибрали темну кімнату, а в ній — три койці. Лягають вони — той на одну койку, той на другу, а вона на третю. І вони одне другого не видя, не знають, де хто лягає, бо темно. Царський син лежить і їсть шоколад. Вона питає:

— Молодий хлопче, що ти їсиш? А він каже:

— Вухо.

— Ану кинь мені, — каже вона.

Він кинув їй шоколад. Вона покушала — шоколад. А циган їсть кислиці. Вона й питає його:

— А ти, хлопче, що їсиш? А той і собі каже:

— Вухо.

— То кинь мені, — каже вона.

А циган узяв ножа, відтяв собі вухо та й кинув їй. Вона взяла до рота, а то сире вухо.

— Фе, — сказала та й кинула.

А царський син їсть пряники. Вона почула та й питає:

— Що ти їсиш?

— Ніс.

— Кинь мені!

Він кинув їй, вона покуштувала — смачний пряник. А циган далі їсть кислиці. Вона питає:

— Молодий хлопче, що ти їсиш? А циган каже:

— Ніс.

— То кинь і мені.

А він відтяв собі носа та й кинув їй. Вона покушала та й каже:

— Фе!

Встала з тої койки і пішла до того, хто їй давав шоколад і пряник.

Приходя вранці, дивляться, до котрого вона пішла. До кого пішла, за того й піде. Дивляться, а циган сидить без вуха й без носа. Вони думали, що той другий його так покалічив. Питають:

— Хто тебе так покалічив? А він каже:

— Сам.

— Як сам, то будь здоров, іди собі.

Циган пішов, а цар дав дочку за того хлопця. І зробив весілля на всю державу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
10-11 серпня 1984 року
Оповідач: Данилов Олекса Степанович (1915 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.