Українські народні казки

Про дику Аньку

Українська народна казка Полтавщини

В одному мальовничу куточку України було одне село. А навколо того села ріс густий-прегустий ліс. Біля самого лісу стояла хатина. А в тій хатині жили чоловік і жінка. Чоловік був добрим мисливцем, а жінка добре зналася на травах і вміла лікувати людей. І все в них було добре, та не дав бог їм діток.

Якось пішов чоловік на полювання. Довго ходив він по лісі в пошуках здобичі. Вже збирався повертатися ні з чим, аж бачить, біжить заєць. Він прицілився і вже хотів стріляти, а заєць людським голосом і говорить:

— Не вбивай мене, чоловіче, я тобі в пригоді стану, покажу тобі такі чарівні ягоди, що коли хто з’їсть їх, то матиме те, чого найбільше хочеться в житті.

Подумав чоловік і згодився. Відпустив він зайця. А той повів його до чарівного куща, на якому росли чарівні ягоди. Нарвав чоловік повний капелюх та й пішов додому. Прийшов додому та й розповів жінці про свою пригоду. А жінка й каже:

— То не простий був заєць. То лісовий цар. Він знає, що ми допомагаємо людям, то й він нам вирішив допомогти.

І з’їли вони по жмені ягід. Пройшов час і знайшлася в них дівчинка. Назвали вони її Анькою.

Та мати невдовзі занедужала і померла. Зосталися батько з дочкою самі. Він на полювання ходить, а вона вдома господарює, як уміє: і їсти наварить, і в хаті лад наведе, І шиє вправно. Та найбільше вона любила їздити на коні і ходити з батьком на полювання. Ніхто краще неї не стріляв з лука і так вправно не тримався в сідлі. Та була вона якоюсь відлюдькуватою. Більше часу проводила з батьком або збирала трави (цього її навчила мати).

Минув час. Анька підросла і стала красивою дівчиною. Вже на неї і хлопці задивляються. Та ніхто їй не до душі. Як їй стануть щось казати, а вона відказує:

— Мій наречений — дух лісовий, тільки він візьме мене за дружину.

Усім відмовляла. За те її прозвали Дикою. Аж несподівано на село налетіли вороги. Усіх чоловіків пов’язали, а хто не давався, того вбили. Жінок також закували. Серед них була й Анька.

Та не могла вона стерпіти такої наруги над собою та своїми

односельцями. І стала вона кликати:

— Дух лісовий, явись до мене, визволи мене, свою наречену.

Аж раптом стало темно, піднявся страшний вітер, закрутив усе навколо. Злякалися вороги, кинулися врозтіч. Коли все стихло, люди побачили, що ворогів ніде нема, усі вільні. Тільки Анька десь пропала. Довго шукав її батько, і люди йому допомагали, та все дарма. Так і не знайшли її. Тяжко горював чоловік, та знав, що недаремно донька пропала: вона врятувала своє село і людей від тяжкої неволі. А невдовзі і батько десь пропав. Говорили люди, що пішов шукати дочку, та й загинув.

Минув час. Якось пішли дівчата в ліс по гриби. І затримались довго. Вже й посутеніло. Вирішили, що час повертатися. Озирнулись, а дороги не знайдуть, заблукали. Блукали вони, блукали. Вже й зовсім темно стало. Розгубились, сіли серед галявини та й заплакали. Аж раптом навколо немов посвітлішало. Побачили вони, що між деревами немов хтось на коні скаче. Придивились, аж то Анька на коні скаче і їм нібито рукою махає:

— Мовляв, ідіть за мною.

Дівчата, мов зачаровані, пішли слідом за нею і невдовзі вийшли на край лісу. А неподалік і село. Озирнулись, а Аньки як і не було.

З тих пір як тільки яке в кого лихо, кличуть Дику Аньку, і вона приходить на допомогу. Подейкують, що вона справді побралася з духом лісовим і сама стала охоронницею всіх скривджених.

Як вдячність за все добро, що зробила Анька для людей, село, в якому вона жила, стали називати Диканька.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

279 (7109). Про дику Аньку. СУС —. Записала Чуприна Ольга 2009 року.
Оповідач: Чуприна Володимир Лукич, Диканька, Диканський район, Полтавська область