Українські народні казки

Про доброго сина і зрадливу матір

Українська народна казка Гуцульщини

Колись були королі. В одного короля була дівчина. Король наймив до неї чужу дівчину, аби робила порядки і з нею скрізь ходила.

Та дівчина принесла з кухні королевій доньці їсти. І отворила вікно, аби повітря було в хаті.

Надворі вітер повіває. З високої деревини вітер зірвав квіточку і завіяв королевій дівчині в їду. І вона з’їла ту квіточку і від того дня стала почувати, що з нею зле.

Перейшло три місяці. Питається мама в дівчини-наймитки:

— Що є з нашою донькою? Хто до вас приходив з хлопців? А вона каже:

— Ніхто не приходив.

— Та ж вона вже затяготіла *. Що скаже тато?! Як з дівчиною таке діло, то, значить, ви когось до себе впускаєте.

А сама дівчина сказала:

— Не знаю нічого, бо нічого не було.

Страшно переживають дівчата. Обидві переживають. Не знають, що з ними буде.

Говорить королева жінка до короля:

— Що би ти зробив, якби в тебе з дочкою таке діло вийшло? А він сказав:

— Якби таке сталося в нашій родині, то дуже великий сором був би. Якби вона вродила дитину, то ніхто її не взяв би. Якби в мене таке сталося, то доньці не треба би було на світі жити.

А мама плаче. Король питає:

— Чого ти плачеш?

— Я плачу і прошу тебе, щоби ти своїй рідній дитині простив. Тоді король сказав:

— Жінко, збираймося і йдім у палату та оглянемо її. Оглянули вони її і спитали обох дівчат:

— Як це сталося? Хто коло вас був з чоловіків? Як він підібрався, як є сторожі, і не виділи сторожі нікого?

Вони сказали обидві:

— Нікого коло нас не було і нічого ми не знаємо.

Плачуть дівчата, не знають, що сталося. І король з жінкою пішли до себе в палату. Питається жінка в короля:

— Що тепер маємо робити, аби було добре? І сказав король:

— Я її нищити не буду, я її вижену.

Приказав король збудувати маленький корабель. Збудували його, вивели в море. І дав король на той корабель свою дочку. Більше нікого там не має бути, лиш вона одна. Прикликав король лікаря і сказав перевірити, за кілько день має вродитися дитина. Лікар сказав:

— Дитина має вродитися за два місяці.

— То й поживи я дав їй тілько на два місяці.

І закрили, запечатали її в тому кораблі, і сказав король:

— Я пускаю її на море, най іде.

І пливе вона в тому кораблі морем. Пройшло два місяці, і вона родить дитину. Вродився хлопчик, а їсти нема що, бо їда вже вийшла. Мама дуже зголодніла, бо вже пару днів не їла. Кормить вона груддю дитину, а сама ссе дитинячий пальчик з ноги. І ссала вона той пальчик, доки не проссалася до крови, і з пальчика кров ссе. Дитина ссе грудь, а вона той пальчик.

Починає той хлопчик говорити і питається в мами:

— Мамо, що то є, що лиш небо видно й воду? Більше нічого не видно.

— То так має бути, синку.

— Мамо, дайте мені в руки ніж.

Взяв він той ніж і починає пробивати нагорі вікно. І каже:

— Мамо, я маленький, ви помагайте мені. Робіть то, що я буду вам казати.

Пробив він вікно і випхав нагору голову. Подивився та й каже:

— Мамо, а що це таке є, що було лиш воду й небо видко, а тепер я бачу далеко перед нами щось чорне.

А то був покритий лісом острів. І вода викинула їх на той острів. Вилізають вони з того корабля, лишають його і йдуть у ліс. Там найдуть ягоди, там найдуть афини *. Прийде ніч, і вони сплять де-небудь під корчем. А одного вечора поглянув хлопець у правий бік і каже:

— Мамо, якесь світелко є в тій стороні. Ідім на то світелко. Пройшли вони трохи і знайшли маленьку хату. Поглянув хлопець у віконце, мама питає:

— Синку, що ти видиш?

— Старенький дід, — каже, — кладе ватерку під кухнею. Починає хлопець стукати до віконця.

— Дідусю, дідусю, — каже, — пустіть нас до хати. А дідусь сказав:

— Іди, синку.

Ввійшов хлопець з мамою до хати. Дідусь говорить до него:

— Добре, що ти прийшов. Я вже чекаю на тебе дев’ять років. Тепер я буду вас із мамою годувати. І даю вам три дні часу. А після трьох днів ти, синку, будеш мати від мене велике завдання. І маєш перебути велике горе. Я даю тобі перстенець. Що би ти не їмив своєю рукою, за які великі й моцні двері не взявся, ти їх отвориш, бо будеш мати перстенець на руці. І на тобі, — каже, — оцю пушку маленьку. Ти маленький і пушка маленька.

І ще дав йому дід шаблю. І сказав:

— Би ти нікому це з рук не дав, бо назад мені треба буде віддати. Завтра рано ти разом з мамою відходиш від мене.

Прийшов ранок другого дня, і хлопчик з мамою іде собі в ліс. Дід їх відпроважає. Попрощалися з дідом і пішли лісом.

Ідуть вони лісом день, ідуть два дні, ідуть кілька днів. Нараз хлопець поглянув і побачив камінну загороду, широку й високу. А що є в тій загороді, їм не видно. Іде він шукати брами. Найшов браму, їмився за неї рукою, і вона зразу відкрилася. А там камениці * великі. І худоба там є, коні, гуси, качки, кури — велика господарка там. І дівчина то все доглядає, дає їсти. І каже їм:

— Слухайте, чого ви сюди заблудили? Ви йдіть геть. Бо як прийдуть хлопці, то вас поб’ють.

— Він сказав:

— Дівчино, не бійся нічого. Ти лиш мені скажи, кілько їх є.

— Є їх двадцять і чотири, — сказала вона. — І всі здорові й моцні.

Він дивиться, а з комина куриться. Питає:

— Чому з комина куриться?

— Куриться, бо я їм їсти варю. Вони зараз на обід прийдуть. А тебе застануть тут та й уб’ють. Та й маму твою.

Та й каже він тій дівчині:

— Ходім у палату нагору, там, де ти їм їсти вариш.

Пішли вони туди. Варить дівчина їсти і плаче. Питається він:

— Чого ти плачеш?

— Через то я плачу, — каже, — що вони зараз прийдуть і отворять браму. Мені дивота́, що ви ту браму отворили сами. Ту браму отворяють та запирають дванадцять чоловік.

— Ви, — каже, — варіть їду. З хати вам не можна виходити. А я йду собі подивитися в коридор.

Вийшов він у коридор, став під вікно, подивився, а вони йдуть. Порахував їх — двадцять і чотири. Утворили браму, дивляться, з комина куриться. І ходять вони кругом, і не годні всередину дістатися, бо він позакривав двері. Походили вони скрізь — закрито. Найстарший каже:

— Видно, вона заснула. Ватра горить, а вона закрилася і спить. Пішли принесемо велику драбину.

І лізуть по одному до того вікна, щоб добутися всередину. І котрий покажеться, а він лиш шаблею голову відрубає. І не пускає назад, а всередину бере, щоб вони не виділи. А тому послідньому, щонайстаршому, голову не дорубав.

Він усіх порубаних позбирав і потягав у пивницю. А того недорубаного кинув на самий верх. І пивницю закрив, поробив там порядки, щоби мама й дівчина не знали, що там було. І входить на кухню й каже:

— Вже не бійтеся нічого. І можете собі скрізь ходити, в кожну палату. Але в пивницю не можна вам ходити.

І пішов він на полювання. А його мама пішла подивитися в ту пивницю. Що там є?

Він приходить з полювання, а другого дня знов іде на полювання. То зайця вбитого приносить, то ще щось. А мама пішла ще раз подивитися в пивницю. Глянула, а там мертві лежать. Вона лиш хотіла тікати, а той недобитий говорить до неї:

— Не тікай. Ти не маєш чого мене боятися. Ти будеш моя, а я буду твій. Іди в другу палату. Там є вода, на двох полицях стоїть. Возьми з одної полиці фляшку і з другої фляшку. То мені для рани, щоби не боліло.

— Вона принесла тої води, примочила йому рану, і йому зразу стало гоїтися.

— Тепер, — каже, — дай мені їсти, бо голоден дуже.

Вона носить розбійникови їду, і ніхто про це не знає, ані та дівчина, ані син. Каже їй розбійник найстарший:

— Ти будеш моєю жінкою, а я твоїм чоловіком. Відки в твого сина така сила? — питає він. — Твій син сам ту браму утворив і потрафив убити нас двадцять і чотири людей. Тепер ти не бійся нікого. Ми з тобою будемо жити, а вони обоє будуть нашими дітьми, твій син та й та дівчина. Але відки в него сила така?

Вона каже:

— Я не знаю, відки.

Мама зайшла з ним у пивницю, і каже він їй:

— На тобі ці дванадцять жил. Намочи їх у теплій воді. І лагодь на вечір своєму синови купіль. Як він прийде з роботи, ти скажи: «Синку, ти не купаний, відколи вродився. Я тебе файно скупаю.» І зв’яжи йому руки. Як зв’яжеш, скажи: «Рви».

Вона так і зробила. Зв’язала синови руки тими жилами, він рвати, і то пірвалося геть, пішло на кавалки й розлетілося. А він питає:

— Мамо, чого ви так мене пробуєте?

А другої днини він пішов далі на полювання. А той недобитий каже їй:

— У него сила страшна. Тепер, — каже, — мусимо якийсь час чекати, доки він призабуде, що ти його купала.

Пройшов якийсь час, і робить вона йому знов купіль.

— Лиш знаєш що, жінко? — каже недобитий. — Треба забрати в него перстень. Як він сяде купатися, ти скажи: «Синку, шкода перстеня, щоб він мок у воді. Скидай його в цю тарілку, я покладу на стіл». Тоді зв’яжеш йому руки ще раз. Як він не врве, то будеш стукати в підлогу, і я прийду.

Вона поклала перстень на стіл та й зв’язала йому руки. Він починає рвати, а то не рветься. Кров іде з рук, а не рветься. Вона постукала в підлогу, недобитий приходить, а той зв’язаний у купелі. Питається в него недобитий:

— Що тобі за то належиться, що ти знищив нас тут двадцять і чотири людей?

А він сказав:

— То, що я зробив з вами всіма, то зроби й зо мною. Розбійник сказав до жінки, би вона свого сина брала на руки.

Винесли його на ґанок. Зброя його — пушка й шабля — висять на стіні на клинку, а перстень на столі. Недобитий узяв його шаблю і зачав його рубати по кавалкови. А кавалки падуть поза поруччя на город, а ворони прилітають і хапають. Дійшло до ніг. Недобитий сказав:

— Я вибираю з його ніг чотири жили. Ти ці жили повісь там, де тоти, що в’язала йому руки.

Вона повісила жили на клинок. І сказав їй недобитий:

— Жінко, не бійся нікого, тепер ми двоє будемо спокійно жити. І нема вже моцнішого за мене нікого.

А той дідок, що хлопець був у него, знає, що таке діло сталося, що мама зрадила хлопця. Вийшов дідок надвір і свище в пальці. Прилітають ворони:

— Що, дідусю, є, що хочете?

— Ви виділи, що там з хлопцем робили?

— Виділи.

— То принесіть все м’ясо тут, все до дробинки.

Принесли. Дід сів на стільчик і ліпить хлопця. Все є, лиш жил нема. Полляв хлопчика одною водичкою, і він ожив. Полляв другою водичкою, і хлопець заговорив. І сказав:

— Дідусю, я довго спав.

А дідусь йому на то слово відповів:

— Ти вже файно спав, як ти був у кавалках, тепер тобі дано три дні на відпочинок.

— Дідусю, я не годен ходити, в ногах жил нема. А дід каже:

— Підеш за жилами туди. Їх там треба забрати. Даю тобі коня, і він тебе принесе аж під саму браму. І я тобі даю скрипку. Ти будеш грати різні танці й пісні, які їм обом будуть до вподоби. Кінь тебе скине під браму і ти грай. Але ти будеш не хлопець, а старенький дідок. Вони тебе не впізнають. Вони двоє будуть у парку під файною яблінкою. Будуть їсти, пити, набуватися, мама та й той чоловік. Зачують твою пісню і твою гру і скажуть: «Ходім під браму слухати, хто то грає».

Він так і зробив. Прийшли недобитий з мамою подивитися, а дідок грає.

— Дідусю, ходіть з нами, будете нам грати. Він каже:

— Я старенький, не годен іти, мене ноги болять.

— Ну то ми вас занесемо.

І вони обоє взяли його в ту палату, де його мама купала.

— Заграйте нам. Він грає.

— Чому ви так недобре граєте?

— Не можу добре грати, бо в мене пірвалися жили, ті грубі струни.

А той каже:

— Жінко, йди возьми ті жили, що ми витягли з твого хлопця. Вона кинула йому ті жили.

— Бери, діду, натягай та й грай нам далі.

Вони двоє пішли їсти й пити, а дід починає лагодити скрипку. Ті жили, що з його самого, ховає, а натягає ті, що в него були. Дід грає, і вони нагулялися доста. Та й сказали:

— Доста вже, діду.

Той сказав дати дідови їсти і вивести його за браму. «Хай там сидить». А кінь прийшов, він ліг на коня, і кінь його приніс назад до діда. Дід його умертвив, заклав йому ті жили в ноги і назад оживив.

— Тепер, синку, даю тобі знов три дні відпочити. А після трьох днів дід сказав:

— Вже два горя ти відбув, ще маєш третє горе. Треба йти знов туди. Прийдеш знов під ту браму. Вони вдвох будуть набуватися під тою яблінкою, а ти перекинешся на файного золотого птаха і сядеш на ту яблінку. А вони будуть тебе ловити. Старайся, аби вони тебе не зловили. Ти маєш їх вигулити обох аж на самий верх тої яблінки. А сам злетиш надолину та й у коридор. І станеш назад хлопцем. Бери пушку в руки, шаблю до пояса, а перстень на палець. І йди напроти них.

Подибався хлопець на коридорі з мамою і з її чоловіком. її чоловік клякає перед него. Та й мама клякає. І просить помилування в него. Просять, аби він усе їм подарував.

— Ви двоє йдіть до кухні. Там, де ви мене, мамо, купали та й руки мені зв’язували.

Зайшли вони там, а він каже мамі:

— Беріть свого чоловіка на руки. Так, як ви мене брали з купеля. І несіть його там, де ви несли мене. На то поруччя, де мене рубали. І буду його рубати, а ви тримайте так, як ви тримали мене.

А тій дівчині каже:

— Дівчинко, виведи із стайні коня, котрий, — каже, — світа не видів та й не впряганий. І давай мішок шкіряний. Збирайте, мамо, всі ці кавалки в мішок.

(Ворони не прилітають та й кавалки не хапають. З хлопця все забрали, а з цего ні).

Присилили то коневи до хвоста і пустили коня в поле. І кінь буде носити то, поки не пірветься мішок і не погубляться кавалки по цілім полі.

— А ми обидвоє, мамо, йдем знов у палату, де ви мене купали. Мама клякає і просить його:

— Подаруй мені, синку, всі провини.

— Мамо, — каже, — я вас не збираюся вбити або порубати. Я не хочу на вас руку покласти, бо ви мама моя. Я, — каже, — кидаю цю шаблю догори три рази. Як вона вам не зробить смерти, я не зроблю.

Кинув він шаблю раз, кинув другий і кинув третій раз. А шабля шпіцом їй у голову і пробила. І вона вмерла.

— Тепер, — каже, — виведи другого коня із стайні. Дівчина вивела коня, і він маму силяє до хвоста і пускає коня в поле.

І лишилися в тій палаті лиш він та й дівчина молода. І говорить він до дівчини:

— Дівчино, не бійся нічого. Що було найгірше, то все проминуло. І ти на свободі, і я на свободі. Відпочиньмо три дні. Третьої днини я маю на полювання йти.

І сидять вони й радяться, як їм далі бути. Дівчина в него питається:

— Чого ви не хочете зі мною разом бути?

— Ще не прийшов час нам разом бути. Ти будь окремо, а я окремо.

Пройшло три дні, і він сказав:

— Я від тебе, дівчино, на якийсь час іду. Але я верну назад. Не бійся нічого. Ніщо на тебе не нападе і ніхто тебе не возьме.

І він узброївся й пішов.

І пішов він назад до діда. Бо дідови треба було все вернути. Дід файно зустрів його та й каже:

— Ти, синку, вже перебув усе горе своє. Тепер верни мені перстень, пушку і шаблю.

Він то все дідови віддав. Та й каже:

— Гарно вам дякую, що ви мені так допомогли. І я зміг усе горе витримати.

А дід сказав:

— Тепер ми побудемо з тобою разом три дні. Знаю, що тобі буде невесело з дідом, бо ти лишив саму дівчину молоденьку. Але треба й з дідом побути.

Перебув він у діда три дні та й четвертої днини прощається з дідом. А дід каже:

— Ти дружину вже маєш. Твоя дружина буде ота дівчина молоденька. Від сьогоднішнього дня ти будеш з нею. Ти маєш їй сказати: «Я прийшов і вже більше від тебе відходити не буду. Злагодь щось файного їсти. І клякаймо помолімся. І присягаймо одно другому, що ти будеш моя жінка, а я твій чоловік».

Вийшов він від діда, пройшов трошки, поглянув назад — нема діда і нема його хати. І він пішов до своєї дівчини.

Жив він з жінкою, і за якийсь час народився в них синочок. Вони люблять одно одного і дуже люблять свого синка. І каже йому жінка:

— Чоловіче, я люблю тебе дуже і дуже люблю нашу дитину. І я тебе хочу щось попросити. Ти їздиш скрізь лісами. Чи не находив ти якесь село?

— Ні.

— Будь такий добрий, пожени коня далі. Може, найдеш яке село і довідаєшся, відки я і хто я.

— Жінко, я буду шукати, скільки зможу, — сказав він. Поїхав він у ліс, а там люди беруть дрова з лісу кіньми. Уздріли його ті люди, він під’їхав, привітався і спитав:

— Люди, тут близько є село?

— Так.

— Ні в кого дитина не пропала в вашім селі?

— Пропала, — каже, — але вже багато років тому. Вже давненько пропала. Пішла дівчинка в ліс та й не вернулася. То була дитина священика. Священик і його жінка й дотепер сумують за дитиною.

А він сказав:

— Будьте такі ласкаві, поведіть мене до того священика. Приходить він, а там старий ксьондз * та його жінка. І плачуть обоє.

Він питає їх:

— Чого ви так плачете-тужите?

— У нас пропала в таких і таких роках дівчинка. І більше дітей у нас нема.

— Не плачте, — каже. — Могли би ви тепер пізнати свою дитину?

Каже:

— Я би її пізнала, аби вона де була. У неї під лівою груддю має бути родимий знак, перець такий.

Він уже видить, що це її тато й мама, бо в його жінки є такий знак під груддю. І каже він їм:

— Заспокойтеся й будьте веселі. Ваша дитина жива. То є моя жінка, — каже.

— Як би ви її привезли тут, щоби ми виділи?

— У нас уже є, — каже, — синок, а незадовго буде й друга дитина.

— Коли ви прийдете до нас з жінкою й онуками?

— Борше не зможемо прийти, як через рік. Вертається він додому й каже жінці:

— Найшов я твоїх родичів.

Живуть вони, і дав їм бог другу дитину. Дівчинку. А за якийсь час збираються вони та й їдуть до мами та й батька в гості. Поглянули родичі на свою дитину. Мама розібрала її і побачила той знак під груддю. І як на то подивилася, то так і вмерла. А в скорому часі помер і батько. Похоронили вони їх і їдуть додому.

А за якийсь час вийшов від короля приказ рубати ті всі ліси. Йому кажуть:

— Відки ти взяв такі будинки й худобу? Це королівські ліси, і ми маємо приказ їх рубати.

І пише він до короля: «Діду, на мене тут нападають. Чого ви так робите зо мною?»

(А мама вповідала йому, що він внук короля).

І приїхав туди старий король з жінкою. І забрав сім’ю свого внука до себе, а то все лишилося. І він став жити при свому дідови королеви.

Походження та примітки

* Затяготі́ти — завагітніти.

* А́фини — ягоди чорниці.

* Ка́мениця — будинок.

* Ксьондз — священик.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
8 серпня 1986 року
Оповідач: Петрюк Василь Николайович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.