Про добру царівну і лиху мачуху
Українська народна казка Покуття
Були собі цар і цариця. Жили вони собі, а відтак цариця вмерла. І лишилося сиротою мале дівча. Воно мало дванадцять літ. І цар собі не женився. І довгий час пройшов, нарешті дівча підросло, і цар каже до дочки:
— Ти будеш мені за жінку. А дівча зачало плакати.
— Що ви, тату! Що ви таке говорите!
Цар каже: «Мусиш бути мені за жінку», а вона плаче. Тоді цар каже:
— Знаєш що? Як найдеш таку саму, як ти, зовсім на тебе схожу, то я з нею женюся, а ти будеш собі дівчиною далі.
І шукає вона таку саму на подобу, як вона сама. Взяла дзеркало, ходить по місті й шукає. Подивиться на себе в дзеркало, а тоді дивиться на іншу дівчину і прирівнює до себе. Хоче, би вона така сама була. І не було такої. Тоді вона пішла на села. Та й далі шукає такої, як сама.
Та й нарешті найшла вона молодицю, яка підходить під ню. Подивилася на неї царівна та й каже:
— Най буде. Ходи зо мною. Мій тато цар, і ти будеш йому за жінку. Привела вона її до царя. А цар подивився на ню та й каже:
— Та най буде.
Та й оженився він з тою молодицею, а та дівчина коло них кухарила, була їм за наймичку. Жили вони собі так пару рік, нарешті цариця каже до царя:
— Ми мусим це дівча знищити, бо воно підросте, найде собі якогось і віддасться. Та й півцарства у нас забере.
А цар каже:
— Що ти така дурна? Нащо таке дурне говорити?!
Та й сварився він з жінкою. А вона його все їла, їла. І нарешті він їй каже:
— Як ти така, то роби собі з нею, що хочеш.
Та й цар собі десь поїхав. А дівчина поварила, покухарила все. І тоді пішла собі на прогулянку. Та й щоб веселіше їй було, взяла вона з собою песика.
А жінка царева найшла собі якогось розбійника і сказала йому, аби він дівчину вбив і приніс з неї на знак мізинний палець і язик.
— Я тобі, — каже, — добре заплачу за то.
Та й той прийшов, а дівчина прогулюється. А він каже їй:
— Я тебе маю вбити, бо мама сказала, би я тебе вбив і приніс, — каже, — твій язик і палець твій на знак, що я тебе вбив.
Вона зачала плакати та й каже:
— За що ви маєте мене вбивати? Не вбивайте мене. Знаєте що? Як така справа, то вбийте цего песика, відріжте йому язик, а я палець дам відрубати, лиш аби-сте мене не вбили.
Та й той змилувався. Вбив пса та й язик відрізав, а палець вона поклала на пень, він відрубав, завив собі та й поніс. А вона сказала:
— Я йду собі і не буду сюди вертатися.
І заклялася та й пішла лісами. А лісів тоді було багато і не таких, як тепер. Ходила вона цілий день по лісі, нарешті вже й вечір приходить. Подивилася, а то є печера. Камінна стіна, а там двері. Вона за ті двері, отворила, заходить всередину, а там одна кімната, друга. Заходить вона в третю кімнату, а там лежить свиня розрубана. Хтось привіз сюди то м’ясо.
А вона вміла дуже файно кухарити, вона ж мачусі кухарила. Та й зварила вона файну зупу. Дивиться, є дванадцять мисок. Вона взяла тих дванадцять мисок, поналивала зупи, поклала на стіл. Та й думає: «Як ті, що тут жиють, прийдуть, то мене не вб’ють».
Чує вона тупіт, їдуть. Приїздять їх дванадцять на конях, заходять, та й так їм тота зупа запахла. Та й каже той їх найстарший:
— Цего не можна їсти, бо то, може, якісь трійла нам нарихтували. А в них був пес. І каже той найстарший:
— Дайте одну миску псови. Подивимося, чи він не отруїться. Пес з’їв то та й облизується, та й ще хоче.
— Ну то, — каже, — сідаймо.
Посідали вони та й їдять. Та й тоді говорить оден:
— Це якийсь добрий прийшов до нас кухар або кухарка. Най би нам все так варили їсти.
Попоїли вони, встають та й починають шукати. Де той, що варив? Нема. Вони попід ліжка, всюди шукають — нема. Тоді вони до шафи, отворили, а вона там. Дівчина!
— Що ти тут робиш? Виходь.
Вона вийшла та й трясеться вся, боїться. Та й розказує про себе.
—...Мама мене хотіла знищити і сказала розбійникови, аби мене вбив. А я попросилася в розбійника, і він мене не вбив. Але я мусіла іти в світ і пішла лісами, і аж сюди зайшла.
Вони тоді кажуть:
— Ти будеш коло нас. Вона каже:
— Я буду, я ніде не піду.
— Будеш нам їсти варити.
А то були дванадцять розбійників. Вони йшли на здобич і її лишали дома, і вона варила їм їсти. Варить вона їм їсти, та й вийде собі в лісок та й походить, бо скучно їй.
А мачуха її була чарівниця. Та й виходить вона ввечір літньої пори до місяця й питає:
— Ой місяцю, місяченьку, нікому так не добре, як мені та й тобі. А місяць каже:
— Нікому так не добре, як твої доньці.
— А вона, — каже, — ще жиє?
— Жиє, — каже, — в лісі дванадцятьом розбійникам їсти варить. Тоді вона до того розбійника:
— Ти казав, що її вбив, а вона жиє!
І найшла вона таку бабу, аби пішла і її знищила. Каже та баба:
— Я піду її знищу, і її не буде на світі.
Та й шукає вона, та й питається помежи люди, де такий є ліс і де можуть такі розбійники бути. І все вона дізналася і знайшла.
Дівчина лиш зварила їсти, уже мають прийти розбійники. Вийшла вона надвір дивитися, чи ще не йдуть. Вийшла надвір, а там якась баба. І має баба на плечах торбу, а в ті торбі трохи підпеньок, і мелеструється, що заблудила. Йшла по підпеньки й заблудила. І голодна вже.
Дівчина змилосердилася, побігла до хати, винесла кавалок хліба і каже:
— Нате і тікайте відси, бо зараз прийдуть мої і мають вас знищити. Тікайте геть відси.
Дівчина дала їй хліба, а вона каже:
— Що вам за се дати, що ви мені життя рятуєте, дали мені хліба?
— Нічого мені не треба, тікайте геть.
А баба мала таку мертву кістку. Та й каже:
— Я вас за се хоть поцілую.
Та й ніби її хотіла цілувати і запхала їй у голову ту мертву кістку. А вона впала, і все. І баба втекла.
Приїздять розбійники, вздріли, що вона нежива, підоймили її, занесли до хати. Та й радяться межи собою, що робити, а той ватажко каже:
— Нагріймо води, помийно її файно, файно приберім. А тоді зробим трунву, покладем її туди і відвезем десь під цісарську дорогу. Хтось буде їхати, возьме її і поховає на цвинтарі. У лісі не будем її ховати.
Так вони порадилися, поклали її в воду і почали мити. Взяли гребінець і почали розчісувати їй голову. І зачепилася та мертва кісточка за гребінець і витяглася з голови. Вони тої кісточки й не помітили. А вона зачала воскресати. А вони кажуть:
— Що з тобою було, що ти нежива була? А вона розказує:
— Я вийшла надвір, а то якась баба з підпеньками прийшла, з торбою і каже, що заблудила. І що дуже голодна, вмирає з голоду. Я винесла їй кавалок хліба і кажу: «Тікай геть відси, бо зараз приїдуть мої і можуть тебе вбити». А вона питає: «Що вам дати за то, що ви мені життя врятували, хліба дали?» — «Мені нічого не треба. Тікайте геть», — сказала я. А вона тоді каже: «Я вас за се хоть поцілую». І зачала мене цілувати, і я не знаю, що ся стало. Я впала, і все.
Так вона розказала розбійникам. А вони кажуть:
— Дивися, не припускай нікого до себе.
Та й вона сказала, що більше нікого не буде припускати. Та й далі варить вона їм їсти, а вони далі ходять на здобич, ті розбійники.
А другого року знов говорить та баба, її мачуха, з місяцем. Вона раз на рік з місяцем говорила. Каже:
— Ой місяцю, місяченьку, нікому так не добре, лиш мені та й тобі. А місяць до неї каже:
— Нікому так не добре, лиш мені та й царевій доньці, вона розбійникам у лісі їсти варить.
Вона до тої баби:
— Ти казала, що її знищила, а вона, — каже, — в лісі варить їсти розбійникам. За що я тобі платила?
А баба каже:
— Даруйте мені, я ще раз піду в ліс і її знищу. Я тоді зібралася на жебрачку, а тепер треба до неї якось інакше підходити, бо вони мене вб’ють. Хіба, — каже, — мушу зібратися на якусь паню стару. Дайте мені щось золотого, якийсь хрестик золотий, кульчики золоті, щоб я мала з чим до неї підійти.
Та й зібралася баба на паню стару і підходить там. А дівчина наварила їсти і вийшла стрічати своїх розбійників. Баба й підходить до неї. Вона мала з собою сумочку. Та й конвалій по лісі трохи назбирала. І каже до дівчини, що їхала через ліс бричкою, злізла назбирати конвалій і заблудила.
—...І блукаю, — каже, — по лісі, і не можу потрафити на дорогу. І зайшла-м до вас, може, ви мене десь справите на дорогу, аби я вийшла з лісу, бо вже-м голодна.
А дівчина каже:
— Я вас не годна відси справити, я сама не знаю дороги. Тікайте, бо зараз приїдуть розбійники і вас уб’ють. Тікайте геть.
Вона побігла до хати, винесла їй кавалок хліба і ще раз сказала:
— Тікайте геть. А баба каже:
— Я вам подарую цей золотий хрестик, бо ви тут у лісі такого не маєте.
— Давайте хрестик і тікайте, бо вони вже зараз приїдуть.
— Я вам цей хрестик зачеплю, — каже баба.
Та й зачіпила їй на шию той хрестик. І мала вона мертву кістку та й запхала їй ту кістку в груди. Та й дівчина впала і вмерла. А баба втекла.
Приїздять розбійники, а вона знов перед печерою нежива лежить. Ну та й що? Хотять робити так, як вони перше робили. Думають: «Занесем до хати і будем її чесати. Може, вона воскресне». Занесли до хати, чесали — нічого не помагає. Вони кажуть:
— Будем її таки класти в трунву. Робім трунву. Зробили трунву, нарядили її файно і поклали в трунву.
— Вночі відвезем цю трунву десь під цісарську дорогу і там її лишим.
І повезли вони її туди. Коло цісарської дороги зігнули дві берізки і до них прив’язали трунву. А сами поїхали геть.
А оден хлопець, що ся вчив у місті в школі, їхав бричкою через ліс. Кучер віз його до школи. І вздріли вони ту трунву. Хлопець каже:
— Стань.
Здоймили вони ту трунву і взяли на бричку. І каже панич до фірмана:
— Їдьмо лісом, бо то будуть їхати люди та й будуть дивитися, що я їду з якоюсь трунвою.
І вони з’їхали з дороги в ліс. Та й панич каже:
— Ану подивімся, що в тій трунві є.
Та й втворили, вони її, а там файна дівчина. Панич каже до фірмана:
— Не їдем у місто, я беру сю трунву додому. Але, — каже, — нікому не говори про сю трунву, би ніхто про се не знав.
І не хоче він додому в днину вертатися, би люди не виділи, що він з трунвою приїхав. До вечора були в лісі. Приїхали, як уже ся смеркло. Панич каже:
— Занесім її до мої кімнати, би не виділи родичі, що я з трунвою тягаюся.
Другої днини панич не їде до школи, а відтворяє трунву і дивиться на ню. І так дивився, що залюбився в неї мертву. А тато й мама думають: «Що се з ним? До школи не їде, а лиш сидить у свої кімнаті. Закриє двері й читає. Що ся стало з сином?» Ідуть вони подивитися, а двері замкнені.
— Втвори!
А він ся сквапив та й ту трунву під постіль поклав. Та й не дуже прикрив. Тато й мама зайшли і вздріли, що трунва під постіллю є.
— Що то в тебе за трунва?
Та й витягають ту трунву з-під лужка, подивилися, а там дівчина нежива. І вони вчепилися до сина:
— Нащо тобі сего? Нащо ти се привіз?
І він їм розказав, як було. Що їхав на науку і вздрів трунву на березах. Тато й мама кажуть:
— Як ти се найшов, то бери відвези її на цвинтар, закопай, і все. А він каже до тата й до мами:
— Нє, я так не зроблю. Ви нагрійте води, помиєм її, переберем і тоді відвезем у трунві й закопаєм.
Тато й мама думають: «Якщо ти сего хочеш, най буде». Бо вони вже задивувалися, що він якусь мертву собі привіз.
— Най буде, — кажуть.
Сказали наймичці нагріти води, здоймили її з трунви, поклали в воду і зачали її купати. Хотіли її перебрати так, як ся належить. В інше вбрання. А він думає: «Треба файно її обмити». Мив він її, мив, а та кісточка розпарилася у теплій воді і потягнулася за рушником. Вони дивляться, а дівчина воскресає. А тої кісточки вони й не помітили. Він підоймив дівчину, а вона каже:
— Що зо мною є?
Дивиться вона, а то вона в іншій хаті. Вже нема коло неї розбійників. Він каже до неї:
— Де ти була? Відки ти? Вона каже:
— Я була в лісі. Розбійникам їсти варила.
— А як ти туди попала?
І вона розказала йому всю правду, все про себе розказала. Розказала, що вона царська донька. А мама каже:
— Та най вона буде в нас.
І він поїхав до свої школи, а вона в них жила. А пройшов якийсь час, і він оженився з нею. І жиють уже вони щасливо. Пройшли роки, і у них є вже два хлопчики.
А мачуха її знов з місяцем говорить:
— Ой місяцю, місяченьку, нікому так не добре, як мені та й тобі. А місяць каже:
— Ні, нікому так не добре, як мені та й їй. Вона, — каже, — вже віддалася, має вже два хлопчики. І дуже файно вона жиє.
А мачуха до тої баби:
— Ти ж казала, що ти її знищила, а вона вже віддалася, вже за якогось там вийшла.
А баба каже:
— Я таки її знищу. Не може бути, щоб я її не знищила.
— Добре, — сказала мачуха, — знищ її.
А в неї були оден за другим два малі хлопчики, та й чоловік хотів найняти якусь няньку, аби помогла діти бавити. І вона шукає няньки. А та баба, що хоче її знищити, каже:
— Я піду до неї за няньку, та й я її знищу.
Та й прийшла вона до них і каже, що вона дуже добра нянька, що вміє добре діти бавити. А їм якраз і треба було такої. Вона записалася в ґміні як нянька, та й він найняв її. І нянька бавила діти, і молодій жінці ніби трошки легше було.
А баба штудерувала, хотіла її знищити і ніяк не могла. Але запросили того пана з жінкою на весілля:
— Би-сте приїхали на весілля.
А нянька думає, як би то зробити, аби жінка не поїхала на то весілля, би вона лишилася і баба її знищила. Та й зварила вона дітям якоїсь такої їди, що діти заслабли, дуже розслабилися. А жінка каже:
— Я не їду і не хочу, аби ти їхав. Бо що я буду робити, як мені повмирають діти?
І вона ся лишила, а тато, мама й син поїхали. Вони поїхали, а баба того вечора зварила якогось зілля, аби жінка випила та й твердо заснула. І вона заснула, і діти спали коло неї. А баба одну дитину зарізала, другу зарізала. А сплячій матері поклала ніж у руку і сама втекла.
А чоловік її скоро вернувся, приїздить додому, а порізані діти лежать коло сплячої матері, і в матері ніж у руці. Він її збудив.
— Нащо ти діти порізала? А вона каже:
— Я нічого не знаю. Я дітей не різала.
— А хто ж знає? Може, ти хотіла ще няньку зарізати, що вона втекла?
Вона каже, що не вбивала дітей, але її ніхто не слухає. Вже приїхали тато й мама, і всі кажуть, що треба її покарати. А тоді був такий закон, що наколи мама виробить щось своїм дітям, то за то їй треба виколоти очі. Та й так її покарали, повибирали їй очі та й вивели на дорогу.
А вона йшла, йшла тою дорогою, довго йшла. Та й каже:
— Боже мій, Боже, за що я так ся мучу? Господи, коби я каплицею стала!
А тота цариця знову говорить місяцеви:
— Ой місяцю, місяченьку, нікому так не добре, як тобі та й мені. А місяць каже:
— Нікому так не добре, як мені та й твої доньці.
— Вона ще жиє?
— Вона вже, — каже, — не жиє. Вона каплицею стала, а ти будеш в смолі кипіти во віки віків. Амінь.