Про дурневу науку

Українська народна казка Чернігівщини

Схопився чоловік. Глип на жінку, глип на дитинку, а воно білявеньке,

Пішла раз ушла дівка за парубка багацького. Не те що за прицяцькуватого зовсім, а вітерець під шапкою. Поки свекри живі були, то тишкувала. А як не стало, розпрямилася і впритай полюбовника собі завела.

Ось щоб не вадив забавлятися й виряджає дурня до худібчини, в хлів. Мовляв напровесні вовки завжди в кошару навідуються. І їсти йому те, що худібчині дає. Картоплю , буряки, овес. Добре хоч варений. А дурень — не жур голова: яєць надере, молока надоїть. Роботи ніякоїсінької, розпузанився. Так вона, щоб зовсім його збутися, таке вигадала, що розумний би тиждень реготав, а він за правду прийняв.

— Це ж ти біля худібчини спиш, так у тебе скоро телятко буде! Тікай геть з села, бо ж люди засміють!

Він за торбу та й похилив на хутір. Тільки ото вийшов за гайок, ба на снігу чоботи лежать. Нові, шкапові. Хтось їхав — вовки напали, розтерзали. Ото тіко чоботи й лишилися з кістомаччям мерзлим. Інший би Бог з ними, а дурень в торбу.

Зайшов він в хутірець під вечір. Проситься. Його на вид знали, то й пустили. А що бідний замерз, то на печі послали.

А вночі в тих хуторян саме корова отелилася. То й телятко на піч поклали.

Просинається вперед світ Іван і очам не вірить—телятко біля нього лежить, та таке славне. Він з радості як хитне додому, а чоботи забув. Прибігає, тарабанить у вікно:

— Жінко! Я телятком розродився!

— Так, а додому привів? — питає та з хати.

— Та ні на хуторі осталося! Я зараз приведу!

А хуторяни вранці проснулися, на піч — телятко є, а чоловіка катма. Тіко чоботи з кістками. Хазяї в крик:

— Теля чоловіка з’їло! Тільки чоботи осталися!

Збігся весь хутір.

— Що це за погибель на нашу голову? — кажуть дядьки. — Це ж як виросте з того теляти бик, то весь світ поїсть! Треба це капосне теля живцем закопати, щоб лиха не було!

Взяли молодці ломи та й давай довбати мерзлу землю на пустирищі. Добре лоби нагріли, поки глибоченну яму вирили. Несуть те теля найсміливіші на ряднині. А тут якраз Іван надбігає.

— А що ви, добрі люди, будете робить? Телятко то ж моє. Це ж я його на печі уночі привів!

Та й давай тептелить, як йому жінка казала, як у путь-дорогу виряджала. Як він ішов та чоботи знайшов.

Давай хуторяни об поли бити, давай з нього реготати.

— Та ми б тобі телятко віддали. Тільки ж у тебе в хаті нечистий завівся. Того ладу немає. Аби ти його з хати випужав та добре одмастикував разом з жінкою, воно б ой як помогло!

— Так а як мені його випужать? — питає Іван.

От вони й напоумили.

— Насмич, — кажуть, — повнісіньку торбу соломи. І як тільки в хаті затопиться, вилізь на коника й заткни димаря!

Він так і зробив. Виламав добренного дубця. Насмикав цілісіньку торбу соломи. Причаївся до вечора. І тільки з бовдура дим пішов, видерся по стрісі нагору й заткнув його.

Коли це як відкриються двері, з кашлем, з димом вискакує полюбовник з жінкою. А Йван згори, наче з небес — бубух та дубцем обох, дубцем. Добре таки одмастикував.

І стала його жінка боятися, а в селі всі поважать.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

152 (4509). Про дурневу науку. СУС 1281А. Записав Просяник Іван Герасимович. Просяник Герасим Дмитрович (1896-1981). Чернігівська область, Бахмацький район, Курінь