Українські народні казки

Про дурня

Українська народна казка Полтавщини

Як жили два брати та обидва Кіндрати. От поїхали в поле орати, та й забули ковганку взяти. Аж назустріч їм дурень іде. Вони його й просять, щоб сходив їм по ковганку.

Пішов він, а щоб не забуть, по що пішов, іде та й бурмотить: ковган, ковган... Аж навпроти нього веде дядько бика на ярмарок продавати. А дурень йому:

— Ковган, ковган, в тебе, дядьку, бик поган!

Як розсердився ж той дядько, побив його добренько, щоб знав, що казати. Іде він назад до братів та й плаче. Ті його питають:

— Чого ти плачеш?

— Та, отак і отак, — каже.

— Ой, дурний же ти та нерозумний. Та ти б же побачив таке, та й побажав би, щоб бик продався, сказав би: «Дай, Боже, щоб туди вповні, а назад упорожні!»

— Добре, — каже, — нехай я так і казатиму.

Іде знову. Аж тут їдуть сівальники у поле овес сіяти. Підвода мішками з зерном нагружена, а дурень їм:

— Дай, Боже, щоб туди вповні, а назад упорожні!

Як розсердяться вони, бо це він їм бажає, щоб нічого не вродило, та й побили його добренько. Іде він назад та й плаче.

— Що таке? — брати питають.

— Та отаке й отаке, — знов розказує.

— Ох, дурний же ти та нерозумний! Та ти б побачив таке та й сказав би: «Щоб ви носили — й не переносили, щоб ви возили — й не перевозили!»

— Нехай же я так і скажу.

Пішов. Іде та й іде, аж йому назустріч похоронна процесія — покійника несуть. Став наш дурень та голосно так і каже:

— Щоб ви носили й не переносили, щоб ви й возили, та не перевозили!

Ті й небіжчика облишили, так розсердилися! Добрячих йому штовханів надавали, щоб знав, що й коли казати. Вертається він на поле та й плаче.

— Що вже на цей раз? — брати питають.

Він їм і розказав, за що його бито.

— Ой, дурний же ти та нерозумний. Ти б же побачив таку оказію, зняв би шапочку та й перехрестився.

— Уже ж я так і зроблю.

Іде він знову по ковганку. Аж дивиться — парубок дівку обнімає. А дурень зняв шапочку, та й перехрестився.

— Ах ти ж сякий-такий, так ти ще над нами насміхаєшся! — та й побили його добренько.

Вернувся знову до братів плачучи. Розказує, як діло було.

— Ой, дурний же ти та нерозумний! Та ти б же побачив таке, та «кахи-кахи», та й пішов би собі далі

— Нехай же я так і зроблю.

Пішов. Аж дивиться — охотник прицілився у табунець качок. А він «кахи-кахи», а качки знялися та й полетіли.

Поклав охотник ружжо, набив його добряче, вже на ньому місця живого немає. Вертається сердега знову на поле, та й розказує про свою пригоду.

— Ой дурний же ти та нерозумний! Та ти б же побачив таке, та витягнув би кілок із ліси, підкрався тихенько, та й собі пожбурив би в табунець качок, та й було б м’ясо на борщ.

— Оце вже я так і зроблю.

Пішов. Іде та й іде, аж тут біля ставу баба шмаття пере. Дурень витягнув із ліси кілок, підкрався тихенько, як пожбуре в бабу, а та бульк! —у ставок, а він кричить:

— Ага! Буде м’ясо на борщ!

Збіглися люди з села, а він їм розказує, що це його так брати навчили. Посадили його в холодну, а брати в той день так без обіду й залишилися.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

199 (7158). Про дурня. СУС 1696. Записала Ішатенко Алла 2009 року. Паливода Роман Юхимович. Полтавська область, Гадяцький район, Книшівка

Про дурня

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили-були чоловік і жінка. І було в них два сини, один розумний, а другий дурний. Сім’ї трапилося велике горе — померла мати. Батько дуже засумував і невдовзі сам тяжко захворів. Він запросив до себе своїх синів, щоб між ними розділити своє добро. Розумному віддав хату і всю садибу, дурному — ступу. Дурний, де не ходив, кругом за собою ступу тягав.

— Та кинь ти цю ступу, — кажуть йому люди.

— Еге, щоб батькове добро вкрали, — відповідає він.

Проходить час, помер і батько. Сини посумували трохи. І ось уже розумний син збирається йти на заробітки. Дурний просить, щоб він і його взяв із собою. Розумний подумав-подумав. І справді хлопець здоровий, сильний, тільки з головою не дружить, а працювати може. І взяв його з собою. Пішли вони шукати роботу. А дурень ступу за собою тягне.

Йдуть вони, йдуть. Зайшли в дрімучий ліс. Застала їх там ніч. Ось розумний брат, щоб не розірвали його звірі, поліз на дерево переночувати. Дурний також лізе на дерево, ще й ступу за собою тягне.

— Та кинь ти її під деревом, — каже розумний дурневі.

— Еге, щоб батькове багатство вкрали, — відповідає той.

Допоміг брат витягти ту ступу на дерево. Сидять вони на дереві і чують голоси. Підходять до цього дуба розбійники. Розводять багаття, ставлять варить кашу у великому котлі. Висипають розбійники біля багаття гроші і починають рахувати, скільки вони награбували.

— Ой, не вдержу ступу, не вдержу, — говорить дурний.

— Та міцно тримай і мовчи, — відповідає розумний.

Але дурний не зміг втримати ступу, тому що вона була дуже важка. Ступа впала прямо в казан з кашею. Розбійники злякалися і втекли. Розумний зліз з дерева. Зібрав усі гроші. Повернулися вони додому, бо вже немає чого йти їм на заробітки.

Посилає розумний дурного на базар купити м’яса і пшона. Дав йому гроші. Сходив дурний на базар, купив усе, що просив брат. Повертаючись додому, побачив дуже худого собаку. Пожалів його і віддав м’ясо. Йде далі. Бачить зграя горобців сидить. Висипав він їм пшоно. Та й пішов додому.

Розумний питає:

— Ну що, купив?

— Купив.

— А де ж покупки?

— Зустрів худого собаку — віддав м’ясо, побачив зграю горобців, — висипав пшоно.

— Ох дурень ти, дурень, — відказує розумний, — сиди дома, тепер я сам піду на базар.

Пішов він на базар, а дурний залишився вдома. Сидить дурний на лежанці, в кутку стоїть бражка. Бражка грає:

— Буль-буль-буль.

А йому чується:

— Іван — дурень, Іван — дурень!

Взяв дурень здорового макогона, та й розбив діжку з бражкою. Розтеклася бражка по підлозі. Дурень думає, чому я буду бродити. Взяв ночви та й їздить по хаті. Ось повертається розумний з базару, а в хату зайти не може. Двері закриті. Стукає розумний в двері.

— Почекай, я зараз приїду, — відказує йому дурень.

Відкрив дурень двері. Розумний як глянув, аж повна хата бражки.

— Ох дурню ти, дурню. Якби мені швидше тебе оженити!

Почали брати шукати дурневі жінку. В сусідньому селі знайшли вони дівчину, яка згодилася вийти заміж за дурня. Звали її Пріська. Відгуляли весілля. Пріська посилає дурня до своїх батьків. Погостив дурень у жінчиних батьків. Дали вони йому м’яса. Приніс він м’ясо додому і віддав його собаці. Прийшла жінка додому та й питає:

— Що там мати дала?

— Та дала м’яса.

— А де ж ти його дів?

— Собаці віддав.

— Ох, дурень ти, дурень. Потрібно було його порубати, посолити, скласти в горщик та й у піч. То й було б нам що їсти.

— Добре! На наступний раз так і зроблю.

Пройшов час. Пішов знову дурень до батьків жінки. Дали вони йому кожуха. Приніс він додому кожуха. Порубав його, посолив, в горщик склав і поставив у піч. Приходить жінка додому.

— Що мати дала?

— Кожуха.

— Де він?

— Порубав, посолив, в горщик склав і поставив у піч.

— Ох, дурень ти, дурень! Потрібно було б повісити його на вішалку. Взимку носили б.

— Добре! На наступний раз так і зроблю.

Пішов дурень через деякий час знову до батьків жінки. Дала мати дурневі дівчину, щоб допомогла побілити до свята хату. Привів дурень дівчину додому. Обв’язав її мотузкою та й повісив на вішалку. Приходить додому жінка.

— Що мати дала?

— Дівчину.

— А де ж вона?

— Повісив на вішалку.

— Ох, дурень ти, дурень. Потрібно було її пригостити, дати відпочити. Вона допомогла б нам хату побілити.

— Добре! На наступний раз так і зроблю.

Знову пішов дурень до жінчиних батьків. Дали вони коня, щоб дров із лісу привезти. Привів дурень коня додому. Розпріг його, затягнув у хату, хотів за стіл посадити. А кінь як ударить копитами йому в зуби. Повибивав зуби, вікна, а сам утік. Повертаючись додому, жінка побачила безлад у хаті, чоловіка закривавленого.

— Що мати дала? — питає.

— Коня.

— Де він?

— Хіба ти не бачиш, де він? Утік! Я хотів його пригостити, а він бач, що наробив.

— Ох, дурень ти, дурень. Потрібно було завести його в сарай. Розпрягти, дати сіна, води. Завтра б у ліс поїхали по дрова.

— Добре! На наступний раз так і зроблю.

Пішов знову дурень до батьків жінки. Дала йому мати хлопця, щоб допоміг дрова рубати. Привів дурень хлопця додому. Завів його в сарай. Дав йому сіна, воду. Приходить жінка додому.

— Що мати дала?

— Хлопця.

— Де ж він?

— У сараї.

— Ох, дурню ти, дурню.

На наступний раз пішли вони удвох до батьків у гості. Мати наварила вареників. Дурень їв їх, їв, наївся. Полягали вони спати. Згодом Іванові знову захотілося вареників.

— Прісько, вареників хочу!

— Піди, під припічком стоять у макітрі.

Дурень каганець не засвітив. Навпомацки пішов брати вареники під припічком. В цей час у батьків опоросилася кішка. Мати склала кошенят у другу макітру. Поставила їх теж під припічком, щоб їм було тепло. Іван узяв макітру не з варениками, а з кошенятами. І став їх їсти. Коли як закричить:

— Прісько! Вареники шкрябаються.

Засвітили каганець. Дивляться, а дурень не вареники їсть, а кошенят.

— Ох, дурню ти, дурню! — мовила жінка.

Ось і казці кінець, а хто слухав молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

114 (5319). Про дурня. СУС 1653+1691. Записано 2008 року. Шимановська Ганна Яківна (1906). Черкаська область, Черкаський район, Мошни