Українські народні казки

Про дівчину роботящу і дівчину ліниву

Українська народна казка Бойківщини

Були чоловік і жінка. І була в них дочка. Жінка дуже хорувала і померла. Він жалував за жінкою і жалував доньки — дуже тоту доньку любив. А там у сусідстві жила вдова. І вона не раз приходила до них до хати, але не хотіла йому нічого помогти. Але хотіла вона, би він її заміж узяв. А він каже:

— Я не можу це робити, бо в мене дочка є. І в тебе дочка. Як ми зійдемося, то в нас буде біда.

А сусідка каже:

— Я твою дочку буду шанувати, як свою.

Не хотів він, не хотів, а далі погодився, бо не було йому кому в хаті робити. І він мусів з нею женитися, бо його біда заставила. Привів він мачуху до хати і привів біду для сироти — мачуха зразу зненавиділа її. Все заставляла її робити. І навіть щоб чоловікова дочка її дочку вичесала, помила, убрала. А тої дівчинки батько був на роботі. Він приходив домі, жінка жалілася йому:

— Роби, що хочеш, дівай її, де хочеш. Вона не хоче мене слухати. А ні, то я йду.

До того дійшло, що він мусів свою дитину вивести в ліс. Там і здурив дівчину. Наклав огень і каже:

— Донечко, ти сиди тутки, а я ще піду дров нарубаю.

Та й пішов, вирубав два поліна і повісив на дерево. Вітер дує, тими полінами стукає, а вона сидить коло вогню і слухає. І думає: «Там мій тато дрова рубає».

Чекала дитина, чекала, аж огень погас. Зачала дитина плакати, кликати, ходити по лісі — ніхто не приходив. Знову верталася і сідала коло погаслого огню. Нікого не було. Вона встала і пішла шукати дороги. Шукала, шукала, нарешті якась пані підійшла до неї і запитала:

— Чого ти, дитинко, плачеш?

— Шукаю дороги додому.

— Ходи, я тобі покажу дорогу.

Узяла її та пані за руку і повела стежками, і завела далеко, і їй здавалося, що пані підлетіла з нею вгору. А то так і було. Пані занесла

її високо-високо і завела до хати. Вона дівчинку гарно там годувала, і була їй лиш одна робота: щоби кожний день перини тріпала.

— Якщо ти будеш файно перини тріпати, то на землю буде падати сніжок. Буде для дітей радість і для всіх людей. І земля покриється білою периною.

Вона то сказала і пропала. Осталася дівчина сама в хаті.

Лягла спати. А як устала рано, їда вже на столі стояла. Поїла, відкрила вікно і зачала тріпати перини. Ставила перини на вікно і тріпала, тріпала. Потріпає, відпочине і знов тріпає.

А та жінка їй каже: «Як будеш добре перини тріпати, то я тебе добре нагороджу».

Минуло три доби. Їй здавалося, що то три доби, а то вже три роки минуло. Вивела її пані відтам, втворила двері і каже:

— Підеш тою дорогою, тим садом.

Як виходила вона з тої хати, жінка подула на неї, і дівчина стала така, як диямент. І велика від неї ясність стала, все блистіло. Як королева була.

— ...Тою дорогою підеш, і вона тебе заведе аж додому. Щоб ти ніде не завертала.

Пішла вона тою дорогою, доходила до хати і стрінула свого батька. Батько її не пізнав, бо за три роки виросла. І така красива зробилася. А вона відразу прискочила до него.

— Тату мій! Я думала, що я вас уже не увиджу.

— То ходи, дочко, додому.

Мачуха дивиться через вікно, що чоловік з якоюсь панею йде. А її дочка була дуже невродлива, погана. Як увів батько дочку до хати, вона сказала:

— То я, Ганнуся.

І зачали її допитувати:

— Відки ти взялася? Хто тебе так нагородив? Хто тебе так убрав? Розказуй, де ти була.

Вона все розказала. Як її тато лишив, як вона плакала вночі, як шукала дороги додому, як якась пані завела її на тамтой світ.

— ...І за мою роботу мене так нагородила. Тоді мачуха каже:

— Водив-ис свою, тепер мою веди.

Мусів вести і тоту. Так само відвів у ліс, дров їй нарубав — все, як тотій. Наклав їй огень, а сам пішов додому. Дрова згоріли, і вона пішла шукати дороги. Шукала, викрикала. Так само надійшла та пані і взяла її за руку. Так само завела до тої хати, і дала їй ту роботу. Нічого би не робила, хіба перини тріпала.

— ...Будеш у мене три доби служити — я тебе файно нагороджу. Але лінива дівчина не хотіла нічого робити. Як поїсть, каже: «Мені треба відпочити, бо я поїла». А встане, каже: «Я не буду робити, бо я голодна». І так пройшло три доби. А то були три роки. З’явилася пані.

— Іди собі, дитино. За твій труд я тебе винагороджу. Утворила двері й каже:

— Іди.

Вона вийшла, а на неї посипалася чорна зола. Усе тіло її і вбрання: на ній — усе чорне.

Як вона прийшла додому, як мати її увиділа — руки заломила. Налляла у цебер води мити її. Мила й мила, і нічого не помогло — уже вона то не могла відмити. Так покарав її Пан Біг за лінивство.

Дідо свою дочку заміж віддав, а баба свою ховала від людей на печі. Ховала, бо страшна була, чорна.

І байці конець, а на плоті горнець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Урич, Сколівського району, Львівської області
16 грудня 1990 року
Оповідач: Степанків Марія Пилипівна (1918)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.