☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про дідову дочку та бабину дочку
Українська народна казка Закарпаття

Були раз дідо й баба. Дідо мав дівку та баба мала дівку. І ходили вони на вечірки, на прядки. А бабина дочка дуже хитра була та дуже гнівалася на дідову. А вони окремо жили собі по сусідству. Дідо жив із своєю дівкою, а баба із своєю. І ходили вони до одної хижі на вечірки. Як прийде дідова, то так щиро собі пряде, а як бабина прийде, то лем ся з хлопцями грає. Дідова напряде повне веретено, а в бабиної лем маленько на веретені.

Як вони увечері йшли з вечірок, кожна домів, у них там був перелаз маленький. Бабина раз-два скочила поза перелаз та й говорить:

— Дай веретено, я тобі потримаю.

Та й взяла бабина веретено й втекла домів. А дідова прийшла домів без усього. І лягла спати, раненько встала дочка, а дідо говорить:

— Ти щось напряла? Ану покажи.

Та вказала, а там і пів веретена нема, бо бабина дочка поміняла. Дідо ввидів, що то лем півверетена, їмив дівку й набив. А баба прийшла та сказала:

— Видиш, моя напряла ціле веретено.

А тота дівка тиха була та й не говорила нич.

Та й так пішло єден вечір, другий вечір, а третій вечір дідо пак їмив свою дівку й зась набив, уже сильніше. Та й дівка пішла горами, лісами та й іде, та й плаче. Іде вона, призирається, а там полянка, а на полянці хижка мала. А вже скоро ніч, сонечко вже низько. Прийшла дівка до хижки, а в ній такий старий, нехарапутний дідо сам-єден сидить. А борода аж по землю. Та й каже дідо тотій дівочці:

— Дівочко, чи зварила би ти мені левешу або токану, бо мені ся, — говорить, — руки трясуть, я не можу.

Зварила вона дідови, наївся дідо.

— Но, — каже, — знаєш що, дівочко? Щось ня дуже кусає по голові. Чи поглядала би ти мені?

А дівка говорить:

— Чому ні? Поглядаю.

І поглядала вона йому. Говорить їй дідо:

— Я ту спати не можу, я йду на єдну годину геть. А ту прийдуть дванадцять чортів. Із музикою, із бандою. Як будуть кликати, аби-сь не йшла вон. Будеш говорити: «Я не маю шаття, в чім я піду з вами?» Вони тя будуть кликати в танець, би-сь не йшла. Скажи: «В чім я піду?»

Дідо сказав їй це й пішов. Прийшла дванадцята година. Прилетіли тоти чорти та кличуть її танцювати. Вона сказала:

— Як я піду гола танцювати? Не маю плаття.

Вони пішли й принесли їй золоте плаття. А вона говорить:

— Як я боса піду? Що я вбую?

Принесли їй такі парадні топанки золоті, що аж світилися їй на ногах. І кличуть її вон.

— ...Ти вже-сь ся вділа й обула! А вона говорить так:

— Ви маєте гроші, а я не маю. Як я піду танцювати з вами? Я без грошей не йду.

Пішли чорти та принесли їй мішок грошей. І вже строк виходить, вже лем п’ятнадцять минут. І то вже буде година.

— Як я, — говорить, — піду з вами? То треба далеко йти. Я пішки не йду.

Пішли вони й привели коч з кіньми. Такий, що блищить, як золотий. Вони говорять:

— То ти йдеш? Уже лиш п’ять хвилин лишилося. А вона каже:

— Зараз іду, зашпінькаюся.

Вона зашпінькається, та година минула. І чорти пропали. Прийшло рано, дідо прийшов і говорить:

— Видиш, кедь була б мене не послухала, як я тобі наказував, то була би пішла на нись день. А послухала, і добре є.

Дівка облеклася парадно в тото золоте плаття, шмарила гроші на коч, сіла собі та їде домів. Їде селом, бабина дівка призирається. І баба призирається, яка тота парадна. Але її не спізнали здалека, лем зблизька. Тота приїхала до діда й гойкає:

— Отворяйте капуру!

А дідо не спізнає. Та прийшов ближче ід’ній і говорить:

— Йой, та ти моя Маруська.

Вицілував її, отворив капуру, вона заїхала унну. Взяла гроші й понесла дідови в хату.

Прийшла баба пак до діда та призирається, як дідова парадно облечена. І баба їмила свою, налупила та говорить:

— Іди й ти так. Аби й ти така парадна була.

Та мусила забратися, бабина дівка. І прийшла теж на тото поле, де була дідова дівка. Прийшла до тої хижі й говорить до діда:

— Чи переночувала би я ту? А дідо говорить:

— Чому ніт?

Вона сіла там і з дідом сидить. Дідо їй каже:

— Чи зварила би мені, дівочко, щось? А вона дідови сказала:

— Я тобі їсти не буду варити, такому старому й непевному. Я молода, — говорить, — чого би-м варила такому старому?

— Кедь не вариш, то ходи мені лем у голові поглядати.

— Я такому старому в голові не глядаю. Говорить дідо:

— Як буде підходити дванадцята година вночі, то прийдуть легіні. І будуть вони грати, би-сь ти не йшла з ними танцювати та би-ся не обзивала нич.

Дідо відійшов, о дванадцятій годині ночі прийшло дванадцятеро чортів і зачали коло облака грати. Так грали, що аж око в’яло. Та й говорять:

— Ходи, дівчино, танцювати з нами, бо не маємо з ким.

А дівка отворила облак і скочила д’ним. І вони зрадувалися, її вхопили й на нись день з нею десь літають.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області 7 липня 1988 року Гебрян Михайло Андрійович (1923 року народження)