Українські народні казки

Про жінок добрих і жінок зрадливих

Українська народна казка Бойківщини

Три колеги пішли на австрійську війну. Перебули війну і вертаються всі три додому. Повернули в якімось селі в корчму випити. Аж з’явилася баба, така чорна. Не виділи вони, відки вона з’явилася. І каже єдному:

— Як прийдеш додому і побачиш у хаті іншого чоловіка, ти не спішися. Вважай, щоби ти не стрілив. Перше треба переконатися, що то є.

А другому баба не казала нич. А третьому каже:

— Ти вважай, бо тебе жінка зрадить. Пильнуйся, бо вона тебе труйкою знищить. Вона не дуже тішиться, що ти вернувся.

І пішли вони далі. На роздоріжжу порозходилися. Тому, що йому баба сказала: «Щоби ти не хапався стріляти», — було найближче. Приходить він під хату, вже смерклося. Це було восени. Дивиться він у вікно, а в хаті за столом сидять гості, п’ють, їдять, і жінки, й чоловіки сидять. А жінка по хаті ходить, подає їсти на стіл. Він хоче стріляти у вікно, але нагадав, що йому казала баба: треба перше переконатися, що то є.

Входить він до хати, кланяється.

— Добрий вечір! Та й каже:

— Що то у вас за гостина? А жінка каже:

— Сідайте, сідайте. Нате щось трохи їжте. Бо, може, десь і чоловік мій голоден.

Не спізнала вона його.

— ...А то в нас нині була служба Божа за сина. Син вивчився на священика і мав сьогодні першу службу Божу. Я скликала людей, що бог допоміг мені його навчити.

Тоді він вер свій пістолет до землі. І повідає, хто він такий, і що хотів стріляти. Але згадав, що баба повідала йому таке не робити. Тоді за сина бавилися день, а за батька пили й їли два дни.

А той другий приходить до хати і застав другого чоловіка, що з його жінкою жиє. Проситься він на ніч, аби знав, як тут є. Як ішов на війну, лишив два хлопці, а жона має ще двоє дітей, уже з другим. Він проситься, би переночував, а вона й каже:

— Де будеш спати? Четверо дітей, нас двоє, а хата мала. Він їй:

— Постелите мені на землі, аби-м якось переночував. А той другий чоловік каже:

— Най переночує. Де будеш уночі відпроваджувати? Варить жінка на вечерю чир. Та й каже чоловік:

— Дай вечеряти й тому чоловікови. А вона:

— Що дам, як нас шестеро, а недоста зварила?

Тоді взяла в миску води і сипле на воду той гарячий чир, щоб вечеряти. Тим хлопцям, що від першого чоловіка, на воді розпущає, лиш трошки молоком закаламутила. А своїм, тим малим, на молоці розпущає, не на воді. А тому, що прийшов на ніч, першому чоловікови, їсти не давала. А він і каже:

— Що то? То діти, а то що? Чому неоднаково їсти даєте? А вона нич не каже. Він тоді:

— ...Бери лахи свої і свої діти і з тим чоловіком забирайся. А ці діти будуть зо мною тут.

Серед ночі виганяє їх. А жінка:

— Що ви мене виганяєте з хати?!

— Якби ти було давала їсти моїм дітям так, як тим, я би не казав ніц. Я батько цим дітям, і я прийшов знати, як вони тут жиють і що тут ся робить.

І серед ночі вигнав їх. Найшов собі іншу жінку.

Приходить домі той третій. Входить до свого дому, вклоняється, дивиться — жінка сама. Ні другого чоловіка, ні дітей нема. Поздоровкався файно, втішився, що вона сама, не має другого чоловіка.

А як ішов додому, то повернув до знайомого аптекаря. Зачали вони балакати. Той повідає, де був, як жив. Дав йому аптекар випити чаю, і пішов він додому. То вже недалеко було, але в іншім селі.

Прийшов додому і не забував, що баба казала, би він вважав. Переночував, а рано жінка каже:

— Я йду в місто, може, щось дагди куплю.

А він що буде казати? Йде то йде. А жінка приходить до того аптекаря, де він повертав. Аптекар знав, чия то жінка. Та й каже йому жінка:

— Чи є у вас труйка? В мене щури завелися і не можу з ними порадити.

— Є.

Але він знав, що прийшов її чоловік. І ніколи вона не ходила за труйкою, а тепер прийшла. Зразу подумав, що тут щось є. І що він робить? Дає їй замість труйки поташ. Аби не вийшло нічого поганого, дав поташ.

Приходить вона додому, переночували вже другу ніч. Тоді він каже:

— Я йду, хочу подивитися на місто, давно був-им там. Ти була вчора, а я йду нині.

Він пішов, а вона варить їсти. Наварила пирогів, намішала того поташу. А вона не знала, що то поташ. Чоловік зайшов до того аптекаря, і той повів йому, що дав його жінці поташу, не труйки.

— ...Безпечно, — каже, — їж.

Прийшов він додому, жінка поставила перед ним велику миску пирогів і сметану, він наївся тих пирогів — їв безпечно, і хоче бачити, що буде далі. І він удав, що заслаб, що йому пошкодило. Зачав сильно стогнати.

— Бери мене до сіней, надвір.

А в сінях темно. Вона що робить? Виводить його до сіней, бере шнур, засиляє йому на шию і зачинає перемітувати шнур через балку вгорі і підтягувати його. Ніжень вона той шнур переверла, він шнура з шиї зняв і засилив на товчку. Товчка була тяжка. Вона підтягнула її догори та й думала, що то чоловіка підтягує. Хотіла себе виправдати і показати, що він сам з собою таке зробив. Повісила товчку, а чоловік стоїть за дверми.

Тоді вона вихапується надвір, на обору, і кричить:

— Чоловік ся повісив! Ідіть рятувати, люде!

Люде летять з лямпами стаєнними, прилітають, освітили, а то товчка висить, а чоловік стоїть у сінях живий. Та й каже тоді чоловік:

— Люде, щоб ви задурно не бігли і мали на що подивитися, то я повішу жону. Вона мала зо мною таке зробити, а я з нею зроблю.

І повісив жону. І на тім скінчилося.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Підгородці, Сколівського району, Львівської області
15 грудня 1990 року
Оповідач: Чиряк Іван Іванович (1916)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.