Українські народні казки

Про зачарованого хлопця

Українська народна казка Гуцульщини

Народився в одної жінки хлопчик. Підріс він десь до чотирнадцять років і дуже забаг на скрипці грати.

— Мамо, купіть мені скрипку. І мама купила на свою голову йому скрипку. Вона дуже слабувала на голову, голова їй враз боліла. А хлопець все скреготав на тій скрипці. Грати добре не грав, а все скреготав та й скреготав днями та й ночами. Та все мамі спати не давав. Мама просить:

— Та лиши ти, хлопче, ту скрипку, не скрегочи. Мене дуже голова болить.

А він навмисне, мамі навкі́рки * ще дужче скреготів. Що вже мама не напросилася: «Перестань» та «перестань» — нічого не помагало, він ще дужче скреготів. І мама вже не жалувала його та й його закляла, сказала:

— Дай Боже, аби ти став скрипкою!

І в ту хвилину трафило, що хлопець став скрипкою. І втихло в хаті.

І мама дуже забанувала, що в таку нещасливу хвилину трафила клятьбою, що нема хлопця, лиш скрипка. Та все плаче та голосить:

— Що то таке сталося!

Та все навернеться до скрипки, та й поцілує ту скрипку, та й плаче. А в скрипочці лиш зашкряботить голосочок людський, та все відти каже: «Простіть мені, мамо». А мама як учує свої дитини голос, то ще дужче заплаче. Голос чує, а самого хлопця не видить.

Багато років усе плакала вона й плакала, бо все було банно за одиночком. По всьому світі ходила ворожками й примівниками, аби навернути із скрипки хлопця. І ніхто не міг нещасливу удовицю порадити, кожний казав: «Що зробила, те й маєш».

Лишила нещасна мати свою хатину та й пішла у світ за очі. Пройшла великі степи, зайшла у пущі. І приблукала до одної дуже старенької хатини. Може, триста років тій хатині було. Увійшла в ту хатину, а там жінка, така страшна на вигляд, що зроду вона такої жінки не виділа. Дуже напудилася. А та домашня жінка каже:

— Я вже жию тут триста років сама-самітна. І в мої хаті за триста років ще людської душі не було. Я тебе першу тут вздріла. За якою ти порадою сюди прийшла?

— Я би, — каже, — вам все розказала, а що ви мені поможете? А та жінка, страшна, нефайна, каже:

— Мені за триста років не один четвер минув. Я в силі що-небудь порадити.

Врадувалася бідна жінка на ці слова, зачала розказувати свою прине́жду *. Розказала про все, що сталося з її дитиною. А та жінка каже:

— Зроблю так, що буде в тебе хлопець, як був. Лиш підпишися мені, що він мені має казати «мамо».

А жінка сказала:

— А мені як має казати?

— «Вуйно».

Не погодилася на таке жінка і вийшла з хати. І далі пішла своїм блудом.

Іде вона і все по дорозі думає, все боліє за дитину свою. І повернула вона назад до жінки, що жила триста років. І пристала підписатися.

Каже домашня жінка:

— Простягай мізерний палець лівої руки, бери оце залізне перо, пробивай свій палець до крови і тою кров’ю підписуйся мені на оцій картці, що твій хлопець буде моїм хлопцем і буде називати мене мамою, а тебе вуйною.

— Най буде вже й так, аби лиш він став таким, як я його виділа живого.

Підписалася вона своєю кров’ю. Та жінка сказала:

— Іди додому і принеси ту скрипку до меї хати.

І так жінка зробила, принесла скрипку і подала їй у руки. Та нефайна жінка хо́хнула на скрипку, і нараз хлопець появився такий, як був. Рідна мати його штрикла його обнімати, цілувати, тулити до себе. Але як тулила до себе, то так, як кригу леду. Хлопчик заговорив, але не до неї, а до тої домашньої жінки, що мама дала їй підпис своєю кров’ю. До тої говорив, а до свеї рідної мами ані слова. Дуже ждала мама, щоби заговорив до неї.

І остався хлопчик жити в тій хатині, і мав за маму чужу страшну жінку. А рідна мама його пішла блудом по світі, на спокуту гріха свого. І радилася у всіх людей, як їй спокутувати свій гріх. Нарадили її люди, щоб вона йшла до одного монаха. Тільки він може дати покуту, більше ніхто. Прийшла вона до того монаха, клякла на коліна і просила, аби дав покуту. Монах сказав:

— Жінко, якщо пристаєш на це, то йди до ката, би він тобі забив у голову три цвяхи. Та й би ти їх так носила, би вони в голові заїржавіли та й відпали. Тоді твоя рідна дитина відшукає тебе та й буде казати «мамо».

І вона пристала, бо їй це не давало ні спати, ні їсти, лиш плакала. Коли пережила жінка ту муку з цвяхами і стала чиста голова, тоді появився перед нею рідний син і сказав:

— Мамо моя дорога, ви за мене муки тяжкі прийняли. Я вірив, що ваше серце ціле життя боліло за мною. Прощаю я вам, а ви прощайте мені.

І від того часу жиють вони обоє разом. Може, ще й сьогодні жиють, якщо не повмирали.

Походження та примітки

* Навкі́рки — наперекір.

* Прине́жда — лиха пригода.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
23 лютого 1987 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.