Про змію і чайку

Українська народна казка Чернігівщини

В краю, де лісів дрімучих багато,

Де ріки течуть бурхливо й завзято.

Під сонцем яскравим і синім небом

Стояла хатина, гарна, як треба.

В тій хатині жив дід на ім’я Ігнатко

І баба жила, прозивалася Гапка.

Жили собі добре, по Божій волі,

Але нещасливу лиш мали долю.

Дітей не було у них — просто лихо,

Тому було в хаті і сумно, і тихо.

Пішла якось Гапка в ліс погуляти,

Грибочків знайти чи ягід зібрати.

Ходила і довго та тільки марно —

Скрізь пусто було, хоч і дуже гарно.

Під вечір вже тільки стара зрозуміла,

Що геть заблукала, дорогу згубила.

Стала і плаче, аж гульк — криниця,

В ній чиста, наче сльоза, водиця.

І ківшик пливе собі та пірнає,

П’є воду вона і думку гадає.

Та раптом з води ніби голос чує,

Нелюдський, сумний, наче щось віщує.

— Йди, бабо, забудь, що бачиш і знаєш,

Отримаєш те, чого так чекаєш.

І баба за вітром подріботіла,

Та все і забула, допоки летіла.

Дід лаявся довго, відтак і змирився,

Життя попливло і час не спинився.

А через рік всім людям на диво

Баба дитину, дочку, народила.

Та гарну таку, що у цілім світі

Такої не знайти і не зустріти.

Олесею рідні її назвали,

Раділи страх і щастя чекали.

Роки все летіли, дівча зростало

І непомітно дорослим стало.

Та якось вночі баба знову чує

Той голос, що ніби горе віщує:

— Віддай зараз те, що мені належить,

Однак же ніхто за мною не встежить.

А вранці дід з бабою тільки-но встали

До дочки своєї, а вона пропала.

Єдиної втіхи відтак не стало,

Старі зажурились, загорювали.

Тим часом Олеся кудись летіла,

Від страху завмерли душа і тіло.

І тільки тоді вже прийшла до тями,

Коли опустилась в глибоку яму.

Як дивно, там світ такий же прекрасний,

І зорі світять, і місяць ясний.

Чудовий палац, весь в золоті сяє.

Так гарно, але нікого немає.

Зайшла до палацу — музика грає,

Накриті столи, а гостей немає.

Та раптом з дверей змія виповзає,

Від страху Олеся мову втрачає.

Змій став, як людина і шкура упала,

Олеся не втрималась і закричала.

Розплющила очі та що то за диво?

Юнак перед нею стрункий і красивий.

За руку бере і веде в кімнати.

Сідають за стіл, щоб трапезувати.

Олеся очей з юнака не зводить

І вечір в розмові гарній проходить.

Хто ж він, королевич зміїного царства

І світу підземного, всього державства?

Чи радість таку ще Олеся чекала?

Вона королевича покохала.

В добрі і злагоді рік минає,

Олеся від щастя зоріє і сяє.

Але за старими сумує наче,

Про них, як згадає, то нишком плаче.

І королевич мовив коханій:

«Провідай, ти рідних в годину ранню.

Побудеш і я примчу за тобою,

Як світ проясніє зорею новою».

Олеся заплющила ясні очі

І зникла у тихій темряві ночі.

А ранком з’явилася дома у себе,

Старенькі були на сьомому небі.

Весь день той Олеся в них гостювала

І горя великого не чекала.

А королевич лежав біля хати,

У шкурі зміїній його не впізнати.

Радів і не відав тій радості міри,

Тому й не почув він удару сокири.

Щось трапилось, дихати стало несила,

В Олесі раптово душа заболіла,

Стрілою вона вилітає із хати.

— Ой! Що ж наробили ви мамо і тату!

Як листик на вітрі затріпотіла

І чайкою білою в небо злетіла.

Старі лиш тоді все, як є, зрозуміли,

Що долю єдиної доньки згубили.

А чайка прощально лиш прокричала

І в синьому небі навіки пропала.

З тих пір стала жити вона біля моря

Жалючим, сумним передвісником горя.

Померли самотніми батько і мати,

У лісі лишилась порожньою хата.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

81 (4186). Про змію і чайку. СУС 425М. Записано 2008 року. Коваленко Ніна Семенівна (1941). Чернігівська область, Козелецький район, Вовчок