Про змія Каразама і козака Івана
Українська народна казка Чернігівщини
Давним-давно, коли ще річка наша була повноводною і водилася в ній чудо-риба та русалки, заселилися у нашім краї козаки. Люди ці були такі, що кращих й не знайдеш — стрункі, здорові, на лице красиві. Головним у них був хлопець Іван-богатир. Все в його руках горіло: хоч землю орав, хоч залізо кував, хоч за худобою доглядав.
Живуть козаки, діло роблять, нікого не чіпають, старшого слухають. Розбагатів наш край, розцвів. Не чули люди біди, що висіла над їхніми головами. А біда та звалася змієм з трьома головами. Чорний, страшний, злющий-презлющий, до того ще й лінивий. Змія того звали Каразамом. Умів він лиш їсти та пити. Підніметься одна голова, очі вилупить і тягне щось у рот. А потім друга.
Так опустів край у Каразама, бо нікому було робити на лінивого змія. Аж раз через річку угледів змій Івана з козаками. Ті саме сіно косили, рибу ловили, юшку варили. А пахло кругом! Від того запаху у змія аж у голові загуділо. І прийшла йому думка у голову: «А що як напасти на Івана з його козаками та взяти в полон? А після перемоги над ними примусити землю орати, сіяти, зерно молоти».
Як надумався, так і зробив. Звечора напав на Седнів, вогнем з пащі попалив сади, хати, а Івана в кам’яницю посадив. А що вже за радість Каразаму! Їсть, п’є, що хоче. Погарнішало кругом, птахи співають. Бачать козаки, що треба щось робити, бо нема гіршого, ніж неволя. Думали день, думали два, три і таки придумали. Вирішили зробити підкоп під річкою аж на луг Бєгацький. А там згадали, що в русалок є таке чар-зілля, що як його дати змієві, то ураз розірве поганця.
Почали вони копати. День копали, два копали, місяць. Уже й сили сєднівських козаків покидають. Аж ось у тунелі зірка засвітилася. Догадалися вони, що докопали до лугу. Вийшли знесилені на луг, впали на траву. А потім вернулися назад. Іван ішов попереду, бо йому треба було із змієм битися. Як побачив змій Івана, то із злості аж три пащі роззявив. Івану це на руку: раз — летить в пащу трава, два — в другу, а там і в третю. Почорнів тоді змій ще більше, дим повалив з очей. Став він надуватися. Дувся, дувся та як лопне! Тільки горби чорні і зосталися. З того часу і зветься один куток Седнева Каразамки. Чи то правда, чи ні — того не скажу. От вам і казка: слухайте і пам’ятайте.