Про капітана і його жону
Українська народна казка Закарпаття
Служив хлопець у армії капітаном. А за жінку собі взяв полковникову доньку. І помаленьку вони, рік за роком, проживали. Файно було. Айбо капітанова жінка полюбила й інших хлопців, май молодих. А йому докучають, йому говорять:
— Твоя жінка любить інших, так, так.
Не може він погрозити, бо то полковникова донька. А він лиш капітан. І звільнився він з армії, і пішов у монахи.
А ті хлопці, котрі з жінкою обнімалися й ціловалися, почали насміхатися над нею. Що недобре зробила. А вона не вірить:
— Нє, ми ще будемо жити, ми будемо далі з ним.
А як він пішов у монахи, то ніщо не могло вже вернутися. Ті хлопці кажуть:
— А ми можемо далі жити з вами.
— Нє, я піду до нього, — вирішила жінка.
І пішла вона. А там був такий мосток. Під той мосток водиця текла. Жінка скочила в тото й намочила все плаття. Та прийшла під його хату й постукала. Він відкрив. Ага, то вона. Впущає її, зайшла вона.
— Що треба?
А жінка мокра геть, така бідненька. Привиталася, бере його ціловати, бере його обіймати.
— Золотий мій чоловічку! Вже ніколи такого не буде, тільки вернися до мене. Не буде!
— Ну то, — відповідає, — пообіймаймося. Як буде, так буде.
І він уже не знав, що робить. Гарячка підійшла. І він уже з нею. Айбо вертатися до неї не може. І монахом вже не може бути. Що робити?!
І він узяв ніж і покінчив своє життя. І життя його скінчилося, а вона поїхала додому та зосталася вдовою.