Про ковганку
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили три брати Кіндрати. Поїхали в поле орати, та забули ковганку взяти. Послали найменшого брата додому ковганку взяти. А він каже:

— А як я забуду по що йду?

А брати йому:

— А ти йди і кажи: ковганка, ковганка!

Іде він собі та й бурмотить. Назустріч ідуть молоді (наречений та наречена). Забув найменший брат назву «ковганка», а почав говорити:

— Поганка, поганка.

Молодий подумав, що цей негідник на його наречену так говорить, та й побив його.

Вернувся він до братів та й плаче.

— Чому ти плачеш? — питають брати.

Він і розповів, що їхали молоді, а він замість «ковганка» сказав «поганка». От його і побили. Брати кажуть:

— От дурний ти, дурний! Ти б у скоки та в боки, та навприсядки. От і дали б тобі чарку горілки.

— Ну-ну! Я так і буду робити!

Пішов він знову по ковганку. А назустріч йому похорон. Люди тужать. А він у скоки та в боки, та навприсядки витанцьовує. Родичі померлого і побили його.

Знову повернувся він до братів і розказав про свої танці на похороні. А брати кажуть:

— Дурний ти, дурний. Ти б став тужити та приказувати і дали б тобі чарку горілки!

— Ну-ну! Я так і буду робити.

Іде він, іде. Дійшов до болота, із якого чоловік намагався витягти воза, запряженого кобилою худою та старою.

Зупинився, згадав пораду братів і став тужити та приказувати. Дядько і так був злий, що не може витягти воза, а тут ще й він виє над душею. Він його і побив.

Знову повернувся він до братів із плачем. Розказав, як тужив над дядьком, який не міг витягти кобилу з возом із багнюки. Так старався тужити, а дядько його побив. А брати кажуть:

— Дурний ти, дурний. Ти б узяв сокиру, та вирубав дубинку і врятував би дядькові кобилу.

Пішов знову він по ковганку. Іде та іде коли бачить: дядько лиманить кабана. Він підійшов, згадав пораду братів. Дядько взяв відра і пішов до річки по воду, а він тим часом взяв сокиру, вирубав дрючка і почав бити кабана. Вернувся дядько, глядь, а той поодбивав кабану все сало. І побив дядько його.

Вернувся він знову до братів з плачем. Розповів їм усе. А вони йому:

— Дурний ти, дурний! Ти б підійшов та сказав: «Добрий день! Боже поможи, та на тарілочку положи, та з дітками, та жінкою поживи». От би він тобі і дав кусок сала.

— Ну-ну! Я так і буду робити, — відповів брат.

Іде він далі. Коли дивиться, старий дід нужду справляє за кущем.

Він йому низько вклонився і кричить:

— Добрий день! Боже поможи, та на тарілочку положи, та з дітками, та жінкою поживи!

А дід йому:

— Ах ти, собачий сину, так ти мене ще й нечистотами годуєш!

І побив його. Розсердився Кіндрат на братів, бо рішив, що сміються з нього та дурні поради дають, і більше до них не вертався.

Про ковганку
Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі батько, мати, і було в них три сини: два розумних, а третій дурак. От посилають батьки старших синів у поле орати, а менший і собі проситься:

— Візьміть да візьміть мене з собою у поле орати!

Старші брати не хочуть його брати, а він плаче да проситься.

— Що ти будеш там робити? Ти ж не вмієш ні коней поганяти, ні за плугом

ходити!

А батькам жаль меншого, вони й кажуть:

— Та візьміть уже його! Ви будете орати, а він вам кашу варитиме. От і буде користь!

Поїхали. Старші брати поле орють, а менший кашу варить. Варив, варив, а ковганку дома забув. Ні в чому сала з цибулею затовкти. Пішов до братів питати, що йому робити. Брати кажуть:

— Вертайся додому по ковганку. А щоб не забув, по що пішов, то йди і всю дорогу повторюй: „Ковганка, ковганка, ковганка, ковганка...”

Іде дурний і повторює:

— Ковганка, ковганка, ковганка, ковганка...

Коли це дивиться, молоду везуть. Гості співають, веселяться, а молода така красива, що й очей не можна одвести: у віночку, стьожки майорять! Дурень на неї як задивився, як зачепиться об пеньок, як упаде! Устав і забувся, яке слово казав. Думав, думав і надумав: поганка. Дивиться на молоду і повторює:

— Поганка, поганка, поганка, поганка...

Гості як почули, подумали, що то він про їхню молоду каже. Розсердились, набили дурня і кажуть:

— Ти б побажав молодим щастя і сказав: «Хай вам Бог помагає!»

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде далі. Коли дивиться, аж два дядьки б’ються. Він підійшов і каже:

— Хай вам Бог помагає!

Вони перестали битися, удвох набили його і кажуть:

— Ти б нас розтягнув, одного на одну сторону дороги, а другого — на другу, щоб ми не билися!

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде собі. Аж назустріч дід і баба тягнуть возика, а на возику два мішки зерна. Везуть до млина молоть. От дурак підходить, один мішок тягне на одну сторону дороги, а другий — на другу. Дід і баба набили дурня і вчать:

— Ти ж бачиш, що ми старі, немічні, узяв би да й поміг тягти возика до млина.

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю!»

Ішов, ішов, зайшов у село. А в одному дворі смалять здоровенного кабана. Дурак думає: „Поможу!” Бере кабана за ногу і тягне з двору. Його набили і кажуть:

— Ти б поклонився і сказав: «Боже, поможи вам вашої ковбаски з’їсти». Ми б і тебе нагодували.

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде далі, а за кущем один дядько сховався і нужду справляє. Дурак підходить, поклонився і каже:

— Боже, поможи вам вашої ковбаски з’їсти.

Дядько штани підтягнув, набив дурака і каже:

— Я ж заховався од людей, а ти побачив, дак кинув би мені камінчик, щоб я знав, що мене видно.

«Ну — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде, а під шовковицею дівчата сидять у вишиваних сорочках, одна одній коси розчісують. От дурак узяв каменюку да як пошпурив по дівчатах! Вони в крик, а тоді набили його і кажуть:

— Ти б підставив свою голову, ми б і тебе розчесали.

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Коли вже біля самого двору побачив собак, які між собою гризлися. Він і підставив свою голову. Дак вони його й розірвали.

Так йому й треба, щоб не був дурним!