Українські народні казки

Про ковганку

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили три брати Кіндрати. Поїхали в поле орати, та забули ковганку взяти. Послали найменшого брата додому ковганку взяти. А він каже:

— А як я забуду по що йду?

А брати йому:

— А ти йди і кажи: ковганка, ковганка!

Іде він собі та й бурмотить. Назустріч ідуть молоді (наречений та наречена). Забув найменший брат назву «ковганка», а почав говорити:

— Поганка, поганка.

Молодий подумав, що цей негідник на його наречену так говорить, та й побив його.

Вернувся він до братів та й плаче.

— Чому ти плачеш? — питають брати.

Він і розповів, що їхали молоді, а він замість «ковганка» сказав «поганка». От його і побили. Брати кажуть:

— От дурний ти, дурний! Ти б у скоки та в боки, та навприсядки. От і дали б тобі чарку горілки.

— Ну-ну! Я так і буду робити!

Пішов він знову по ковганку. А назустріч йому похорон. Люди тужать. А він у скоки та в боки, та навприсядки витанцьовує. Родичі померлого і побили його.

Знову повернувся він до братів і розказав про свої танці на похороні. А брати кажуть:

— Дурний ти, дурний. Ти б став тужити та приказувати і дали б тобі чарку горілки!

— Ну-ну! Я так і буду робити.

Іде він, іде. Дійшов до болота, із якого чоловік намагався витягти воза, запряженого кобилою худою та старою.

Зупинився, згадав пораду братів і став тужити та приказувати. Дядько і так був злий, що не може витягти воза, а тут ще й він виє над душею. Він його і побив.

Знову повернувся він до братів із плачем. Розказав, як тужив над дядьком, який не міг витягти кобилу з возом із багнюки. Так старався тужити, а дядько його побив. А брати кажуть:

— Дурний ти, дурний. Ти б узяв сокиру, та вирубав дубинку і врятував би дядькові кобилу.

Пішов знову він по ковганку. Іде та іде коли бачить: дядько лиманить кабана. Він підійшов, згадав пораду братів. Дядько взяв відра і пішов до річки по воду, а він тим часом взяв сокиру, вирубав дрючка і почав бити кабана. Вернувся дядько, глядь, а той поодбивав кабану все сало. І побив дядько його.

Вернувся він знову до братів з плачем. Розповів їм усе. А вони йому:

— Дурний ти, дурний! Ти б підійшов та сказав: «Добрий день! Боже поможи, та на тарілочку положи, та з дітками, та жінкою поживи». От би він тобі і дав кусок сала.

— Ну-ну! Я так і буду робити, — відповів брат.

Іде він далі. Коли дивиться, старий дід нужду справляє за кущем.

Він йому низько вклонився і кричить:

— Добрий день! Боже поможи, та на тарілочку положи, та з дітками, та жінкою поживи!

А дід йому:

— Ах ти, собачий сину, так ти мене ще й нечистотами годуєш!

І побив його. Розсердився Кіндрат на братів, бо рішив, що сміються з нього та дурні поради дають, і більше до них не вертався.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

219 (7464). Про ковганку. СУС 1696. Записав Смук Єгор 2009 року. Мунтян Анастасія Петрівна (1926). Дніпропетровська область, Покровський район, Шахтарське

Про ковганку

Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі батько, мати, і було в них три сини: два розумних, а третій дурак. От посилають батьки старших синів у поле орати, а менший і собі проситься:

— Візьміть да візьміть мене з собою у поле орати!

Старші брати не хочуть його брати, а він плаче да проситься.

— Що ти будеш там робити? Ти ж не вмієш ні коней поганяти, ні за плугом

ходити!

А батькам жаль меншого, вони й кажуть:

— Та візьміть уже його! Ви будете орати, а він вам кашу варитиме. От і буде користь!

Поїхали. Старші брати поле орють, а менший кашу варить. Варив, варив, а ковганку дома забув. Ні в чому сала з цибулею затовкти. Пішов до братів питати, що йому робити. Брати кажуть:

— Вертайся додому по ковганку. А щоб не забув, по що пішов, то йди і всю дорогу повторюй: „Ковганка, ковганка, ковганка, ковганка...”

Іде дурний і повторює:

— Ковганка, ковганка, ковганка, ковганка...

Коли це дивиться, молоду везуть. Гості співають, веселяться, а молода така красива, що й очей не можна одвести: у віночку, стьожки майорять! Дурень на неї як задивився, як зачепиться об пеньок, як упаде! Устав і забувся, яке слово казав. Думав, думав і надумав: поганка. Дивиться на молоду і повторює:

— Поганка, поганка, поганка, поганка...

Гості як почули, подумали, що то він про їхню молоду каже. Розсердились, набили дурня і кажуть:

— Ти б побажав молодим щастя і сказав: «Хай вам Бог помагає!»

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде далі. Коли дивиться, аж два дядьки б’ються. Він підійшов і каже:

— Хай вам Бог помагає!

Вони перестали битися, удвох набили його і кажуть:

— Ти б нас розтягнув, одного на одну сторону дороги, а другого — на другу, щоб ми не билися!

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде собі. Аж назустріч дід і баба тягнуть возика, а на возику два мішки зерна. Везуть до млина молоть. От дурак підходить, один мішок тягне на одну сторону дороги, а другий — на другу. Дід і баба набили дурня і вчать:

— Ти ж бачиш, що ми старі, немічні, узяв би да й поміг тягти возика до млина.

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю!»

Ішов, ішов, зайшов у село. А в одному дворі смалять здоровенного кабана. Дурак думає: „Поможу!” Бере кабана за ногу і тягне з двору. Його набили і кажуть:

— Ти б поклонився і сказав: «Боже, поможи вам вашої ковбаски з’їсти». Ми б і тебе нагодували.

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде далі, а за кущем один дядько сховався і нужду справляє. Дурак підходить, поклонився і каже:

— Боже, поможи вам вашої ковбаски з’їсти.

Дядько штани підтягнув, набив дурака і каже:

— Я ж заховався од людей, а ти побачив, дак кинув би мені камінчик, щоб я знав, що мене видно.

«Ну — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Іде, а під шовковицею дівчата сидять у вишиваних сорочках, одна одній коси розчісують. От дурак узяв каменюку да як пошпурив по дівчатах! Вони в крик, а тоді набили його і кажуть:

— Ти б підставив свою голову, ми б і тебе розчесали.

«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».

Коли вже біля самого двору побачив собак, які між собою гризлися. Він і підставив свою голову. Дак вони його й розірвали.

Так йому й треба, щоб не був дурним!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

241 (4433). Про ковганку. СУС 1696. Записала Черненко Наталія 2008 року. Копитець Марія Юхимівна. Чернігівська область, Ічнянський район, Іваниця