Про ковганку
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жили три брати Кіндрати. Поїхали в поле орати, та забули ковганку взяти. Послали найменшого брата додому ковганку взяти. А він каже:
— А як я забуду по що йду?
А брати йому:
— А ти йди і кажи: ковганка, ковганка!
Іде він собі та й бурмотить. Назустріч ідуть молоді (наречений та наречена). Забув найменший брат назву «ковганка», а почав говорити:
— Поганка, поганка.
Молодий подумав, що цей негідник на його наречену так говорить, та й побив його.
Вернувся він до братів та й плаче.
— Чому ти плачеш? — питають брати.
Він і розповів, що їхали молоді, а він замість «ковганка» сказав «поганка». От його і побили. Брати кажуть:
— От дурний ти, дурний! Ти б у скоки та в боки, та навприсядки. От і дали б тобі чарку горілки.
— Ну-ну! Я так і буду робити!
Пішов він знову по ковганку. А назустріч йому похорон. Люди тужать. А він у скоки та в боки, та навприсядки витанцьовує. Родичі померлого і побили його.
Знову повернувся він до братів і розказав про свої танці на похороні. А брати кажуть:
— Дурний ти, дурний. Ти б став тужити та приказувати і дали б тобі чарку горілки!
— Ну-ну! Я так і буду робити.
Іде він, іде. Дійшов до болота, із якого чоловік намагався витягти воза, запряженого кобилою худою та старою.
Зупинився, згадав пораду братів і став тужити та приказувати. Дядько і так був злий, що не може витягти воза, а тут ще й він виє над душею. Він його і побив.
Знову повернувся він до братів із плачем. Розказав, як тужив над дядьком, який не міг витягти кобилу з возом із багнюки. Так старався тужити, а дядько його побив. А брати кажуть:
— Дурний ти, дурний. Ти б узяв сокиру, та вирубав дубинку і врятував би дядькові кобилу.
Пішов знову він по ковганку. Іде та іде коли бачить: дядько лиманить кабана. Він підійшов, згадав пораду братів. Дядько взяв відра і пішов до річки по воду, а він тим часом взяв сокиру, вирубав дрючка і почав бити кабана. Вернувся дядько, глядь, а той поодбивав кабану все сало. І побив дядько його.
Вернувся він знову до братів з плачем. Розповів їм усе. А вони йому:
— Дурний ти, дурний! Ти б підійшов та сказав: «Добрий день! Боже поможи, та на тарілочку положи, та з дітками, та жінкою поживи». От би він тобі і дав кусок сала.
— Ну-ну! Я так і буду робити, — відповів брат.
Іде він далі. Коли дивиться, старий дід нужду справляє за кущем.
Він йому низько вклонився і кричить:
— Добрий день! Боже поможи, та на тарілочку положи, та з дітками, та жінкою поживи!
А дід йому:
— Ах ти, собачий сину, так ти мене ще й нечистотами годуєш!
І побив його. Розсердився Кіндрат на братів, бо рішив, що сміються з нього та дурні поради дають, і більше до них не вертався.
Про ковганку
Українська народна казка Чернігівщини
Жили собі батько, мати, і було в них три сини: два розумних, а третій дурак. От посилають батьки старших синів у поле орати, а менший і собі проситься:
— Візьміть да візьміть мене з собою у поле орати!
Старші брати не хочуть його брати, а він плаче да проситься.
— Що ти будеш там робити? Ти ж не вмієш ні коней поганяти, ні за плугом
ходити!
А батькам жаль меншого, вони й кажуть:
— Та візьміть уже його! Ви будете орати, а він вам кашу варитиме. От і буде користь!
Поїхали. Старші брати поле орють, а менший кашу варить. Варив, варив, а ковганку дома забув. Ні в чому сала з цибулею затовкти. Пішов до братів питати, що йому робити. Брати кажуть:
— Вертайся додому по ковганку. А щоб не забув, по що пішов, то йди і всю дорогу повторюй: „Ковганка, ковганка, ковганка, ковганка...”
Іде дурний і повторює:
— Ковганка, ковганка, ковганка, ковганка...
Коли це дивиться, молоду везуть. Гості співають, веселяться, а молода така красива, що й очей не можна одвести: у віночку, стьожки майорять! Дурень на неї як задивився, як зачепиться об пеньок, як упаде! Устав і забувся, яке слово казав. Думав, думав і надумав: поганка. Дивиться на молоду і повторює:
— Поганка, поганка, поганка, поганка...
Гості як почули, подумали, що то він про їхню молоду каже. Розсердились, набили дурня і кажуть:
— Ти б побажав молодим щастя і сказав: «Хай вам Бог помагає!»
«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».
Іде далі. Коли дивиться, аж два дядьки б’ються. Він підійшов і каже:
— Хай вам Бог помагає!
Вони перестали битися, удвох набили його і кажуть:
— Ти б нас розтягнув, одного на одну сторону дороги, а другого — на другу, щоб ми не билися!
«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».
Іде собі. Аж назустріч дід і баба тягнуть возика, а на возику два мішки зерна. Везуть до млина молоть. От дурак підходить, один мішок тягне на одну сторону дороги, а другий — на другу. Дід і баба набили дурня і вчать:
— Ти ж бачиш, що ми старі, немічні, узяв би да й поміг тягти возика до млина.
«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю!»
Ішов, ішов, зайшов у село. А в одному дворі смалять здоровенного кабана. Дурак думає: „Поможу!” Бере кабана за ногу і тягне з двору. Його набили і кажуть:
— Ти б поклонився і сказав: «Боже, поможи вам вашої ковбаски з’їсти». Ми б і тебе нагодували.
«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».
Іде далі, а за кущем один дядько сховався і нужду справляє. Дурак підходить, поклонився і каже:
— Боже, поможи вам вашої ковбаски з’їсти.
Дядько штани підтягнув, набив дурака і каже:
— Я ж заховався од людей, а ти побачив, дак кинув би мені камінчик, щоб я знав, що мене видно.
«Ну — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».
Іде, а під шовковицею дівчата сидять у вишиваних сорочках, одна одній коси розчісують. От дурак узяв каменюку да як пошпурив по дівчатах! Вони в крик, а тоді набили його і кажуть:
— Ти б підставив свою голову, ми б і тебе розчесали.
«Ну, — думає дурак, — на другий раз так і зроблю».
Коли вже біля самого двору побачив собак, які між собою гризлися. Він і підставив свою голову. Дак вони його й розірвали.
Так йому й треба, щоб не був дурним!