Українські народні казки

Про королівську кашу

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було собі в однієї вдови два сина. Старший Петро ріс сильним, здоровим, до всякої праці беручким. А менший, Ванюшенька, слабенький вродився, кволий, був худенький і хворобливий.

Мати і брат жаліли Ваню, берегли. Кращий шматок йому залишали, працювати не заставляли. Петро іграшки йому майстрував: то коника з буйною гривкою, то півника з червоним хвостом. Та Ваня нічому не радіє. Гривку конику відірве, хвостик півнику вискубе та й сидить, плаче-завиває. Вже й до ворожок мати його водила, нічого не могли й вони вдіяти, слабкість оту вивести. Ваня худ і марнів, весь час плакав без причини і майже нічого не їв. У матері аж серце від жалю боліло.

Але якось одного сонячного ранку йшов селом старенький дідусь. Побачив він, як мати стелить перинку у затінку під квітучою грушею, та вкладає на неї Ваню. А хлопчик такий гарненький: чубчик біленький, хвилястий, очі голубі, великі. Але чомусь та дитина така вередлива, бліда. Чи не хворіє, бува? Ось чує дідусь, як хлопчина каже:

— Тут вітер і сонце дуже пече, в мене очі болітимуть.

І плаче, і схлипує. Дідусь підійшов, розпитав, яке горе трапилось з дитиною. Що це він гусочок не пасе, кроликам травички не рве, а сидить під грушею у подушках і вередує? І чому такий худий та блідий?

Мати розповіла про свою біду, про те, що допомогти не може ніхто. А у дідуся очі хитрі, от він і каже:

— Здалеку я приїхав, живу аж під Залізною горою за синім лісом. А як поїхати ще далі, обминути ту гору, переплисти Сонну ріку, то там на березі стоїть королівський палац, а в ньому живуть три принцеси. Вони, як були менші, теж довго хворіли, але ви здоровіли, бо їли королівську кашу. І тепер, знали б ви, які гарні дівчата стали!

Ваня почув діда , почав плакати і просити:

— Зваріть мені королівської каші! Не хочу звичайних харчів! Ось зовсім охляну і помру.

Жаль стало рідним дитини. Осідлав Петро коника і вирушив у дальню путь по королівську кашу. Їхав три дні та три ночі попід Залізною горою, переплив Сонну ріку і побачив величезний, аж до неба, королівський палац. Кругом квіти цвітуть та павлини красуються. А скраєчку лужок. На ньому гуси пасуться, овечки, корівки, і три дівчини, вдягнені простенько, за ними наглядають. Одна чорнява, друга білява, а третя руда.

— Добрий день вам, дівчатонька! — чемно привітався хлопець. — А чи не будете ви такі ласкаві та не скажете, як мені у палац пройти та з принцесами побачитись? Маю до них пильну справу.

Дівчата перезирнулись, засміялись , а тоді й кажуть:

— У палаці зараз нікого нема, а принцеси, яких ти шукаєш, то ми і є. Зараз найменшенька відведе тебе до хором, вмиєшся, переміниш сорочку. А тоді й ми прийдемо, та сядемо до столу, пригостимо тебе, тоді розкажеш, що у тебе.

Петя прив’язав коника та й пішов до палацу. Вмився гарненько, причесався, а тут і дві старші сестриці прийшли. Сіли до столу, пригощають свого гостя. А він їсть і дивується, яка смачна їжа! Нічого добрішого раніше пробувать не доводилось. Подякував дівчатам, а тоді питає:

— А що то таке смачне було? Що за страва? Як називається і з чого приготовлена? Часом, не королівською кашею мене пригостили?

— Дівчата перезирнулись, усміхнулись:

— Саме королівська, наша улюблена. А ти звідки знаєш про неї?

— Милі та гарні принцесочки! Я їхав три дні і три ночі, щоб попросити у вас такої каші для свого недужого братика. Один добрий дідусь казав, що вам вона допомогла одужати. То, може, і братику моєму, Ванюші, допоможе.

— Нам не шкода тобі дати трохи каші, та справа у тім, що каша ця не проста, а чарівна. Як тільки перенести її через Сонну річку, вона перетвориться на пісок і воду. А твого братика дуже жаль, то нехай їде до нас. Ми його тут кашею годувати будемо, і він обов’язково поправиться.

Так і зробили. Приїхав Петя додому, розповів матері і Ванюші про свою подорож, про палац, про прекрасні квіти, що гордовито красуються, про гарнюсіньких принцес і їхню чарівну кашу. Цікаво стало Вані. Очі заблищали, бо хто ж з дітей пригоди і подорожі не любить?

— То вони й мене у гості до себе ждуть? Давайте швидше мені коника, поїду до них!

Посадили Ваню на коника. Їхав він три дні та три ночі, заморився так, що ледь живий. Аж ось вранці як розсіявся туман, стало видно височезний палац і квіти навколо нього. Під’їхав Ваня ближче, зліз з коника, а назустріч йому принцеси вже йдуть. Він їм каже:

— Здорові будьте, дівчата! Ану, несіть мені вашу чарівну кашу, бо дуже голодний я і заморився з дороги!

Дівчати нахмурили брови, та все ж відповіли на привітання. Відвели до палацу, дали води вмитись, в чисту сорочку переодягтись, нагодували, чим бог послав. А Іванко питає:

— То де ж вона , ваша чарівна каша? Чи я дарма так далеко оце їхав?

Наймолодшенька принцесочка, та,що руда, як білочка, не витримала такого нахабства, тупнула ніжкою та й каже:

— Нема в нас ніякої каші, та ще й чарівної, таким грубіянам, як ти!

— Як то нема? — дивується Ваня. — Хіба мій брат не просив вас, щоб ви дали мені чарівної каші? Ви ж його пригощали нею, коли він до вас приїздив? Чого йому є, а мені нема?

— Він казав про свого хворого братика, а ти, ми бачимо, досить здоровий, бо проїхав три дні і три ночі, — кажуть дівчата. — Петрик твій — хороша людина, бо про тебе піклується, мамі допомагає, працює. А ти тільки вередуєш цілими днями та під грушею у холодочку лежиш, як старий дід. І до нас приїхав, то з порогу для себе вимагаєш чогось особливого. Думаю, ти й справді дуже хворий.

Стидно стало Ванюші, бо правду казали принцеси. Звик він тільки до себе прислухатись, а про інших ніколи не дбав. А принцеси далі вели розмову:

— Колись і ми, всі троє, такі ж були вередливі та ліниві. Так допекли слугам та рідним, що розбіглись вони, хто куди. Тепер ми самі-самісінькі у всьому палаці. На наше щастя, було в палаці багато розумних книг, а старша сестриця вміла читати. Тільки так і вижили ми. І лінуватись стало ніяк, і вередувати ні перед ким. І королівську кашу варити навчились, і тебе навчимо. Ось бери сокиру, та порубай дрівець, щоб піч розтопити. А тоді будемо разом куховарити. А про лінощі і вереди свої забудь раз і назавжди, бо вони тебе замучать і жити не дадуть.

Наварили вони разом смачнючої каші, поїли гарненько. Погостював у них Ваня ще кілька днів, подякував за науку, за «лікування», та й поїхав додому, бо скучив за близькими.

Як раділа мама і Петрик, коли Ваня повернувся з подорожі! Щоки у Вані стали рожевими, очі сяяли, і брався від до всякої роботи, як і старший брат. А ще він щоранку годував рідних, сусідів, друзів королівською кашею, яку навчили варити принцеси, і всі в один голос казали, що смачнішої від неї нема нічого.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Тарапата Тетяна Вікторівна, Дніпропетровська область, Покровський район, Шахтарське 218 (7463). Про королівську кашу. СУС — , новотвір. Записано 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.