Українські народні казки

Про красуню та злу бабу

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Стояла серед лісу хатинка. Жили в ній чоловік та жінка, а діточок у них не було. От і пішли вони на служіння просити бога, щоб послав їм дитятко. І дав їм бог дочку. Підростає вона. А царевич, який приїхав на той час на полювання, шле свого слугу:

— Зайди до хати, попроси води!

Зайшов той до хати просити води, бачить, дитя плаче, а з очей перлини котяться. Мати дитя попестила, побавила, засміялося воно і вмить різні квіти розпускаються.

Розповів слуга царевичу про таку чудасію. Увійшов тоді царевич до хати і навмисне дражнить дитя, аби заплакало. Плаче, а перлини так і котяться. Просить він матір, щоб побавила. І як засміється воно, бачить царевич, що різні квітки зацвітають.

Росте дівчинка, а царевич усе туди заїжджає, як на полювання іде. Виросла вона. А царевич і говорить:

— Віддай, чоловіче, за мене дочку.

А вона вже й рушники «орлами» вишиває. А цар говорить:

— Як же тобі, сину, мужичку брати?

Взяв тоді царевич рушник, що вона вишила, привіз його батькові, цар лише руками розвів:

— Ну що ж, женись, — каже, — сину, женись.

От він і одружився, везе наречену додому. А з ними баба була, а в баби дочка. По дорозі царевич вирішив пополювати, а баба в цей час виколола нареченій очі, зняла з неї весь одяг, штовхнула в яму. Свою дочку в її одяг прибрала, от царевич і повіз її замість тієї, не впізнав.

А біля ями багато чорнобильнику росло. Прийшов якийсь дід збирати чорнобильник, бачить, дівчина красна в ямі сидить, а перед нею величезна купа із перлів. Вона, сидячи наплакала, а очей не має.

— Забери, — говорить, — дідусю, мене. І це намистечко забери.

От дід і забрав її, а намистечко в торбу висипав. Пішли вони до діда додому. Жив дід з бабою, а дітей у них не було. От дівчина і говорить:

— Візьми, дідусю, це намистечко, віднеси у місто та продай, а коли зустріне тебе якась баба, то ти їй не продавай, а скажи: «Обміняй на те, що в тебе є».

Ось поніс він. Зустрічає якусь бабу. Баба говорить:

— Продай намисто!

— Купи.

— А що за нього?

— Давай те, що в тебе є.

Вона йому й віддала одне око. Тоді дівчина з одним оком почала вишивати рушника. Та все плакала, а перли так і котилися. Знову поніс дід намисто продавати. А назустріч йому та сама баба:

— Продай, діду, намисто.

— Купи.

— А що за нього?

— Давай те, що в тебе є.

Вона і друге око віддала. Тоді дівчина з обома очима стала ще краще рушники творити.

Одного разу дід каже:

— А у царя бенкет буде.

А дівчина йому:

— Йди, діду, на бенкет, візьми із собою горнятко та й мені юшечки принесеш.

А сама пов’язала йому на шию свого рушника. Пішов дід. Угледів царевич у діда на шиї рушника та й питає:

— Звідкіля ти, діду?

— Та я з хутірця, що під лісом. Там живе зі мною дівчина, то дайте і їй, ваша милість, що-небудь у це горнятко.

— А рушника, діду, де взяв?

— Та я в ямі цю дівку знайшов. Пожалів сердешну, забрав до себе, то це вона і вишиває.

А царевич її вишивку впізнав, приїхав і забрав дівчину. А бабину дочку відіслав свині пасти.

Ось і казка вся. Живуть вони, хліб жують та щастя кують.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

9 (5069). Про красуню та злу бабу. Сус 870. Записала Стародуб Галина (11 клас) 2008 року.
Оповідач: Стародуб Мотрона Володимирівна (1930 року народження), село Ватутіне, Христинівський район, Черкаська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.