Українські народні казки

Про куму смерть і німу жінку

Українська народна казка Покуття

Був бідний чоловік і було в него дванадцятеро дітей. Вродилося тринадцяте, і то ще дівчинка. Чоловік каже:

— Нащо нам, жінко, стільки дітей? Нема як хрестити, нема чим гості приймати — нічого. Я цю дитину завиваю, несу в ліс, кину там та й усе. А нам буде лишень дванадцять. Жінка йому:

— Та най буде, неси.

Жінка завила ту дівчинку файно, він узяв її і несе в ліс. Приходить туди, заніс до середини лісу, видить — серед лісу стоїть корч шипшини. Виходить з-за того корча баба. Та й каже:

— Де ти йдеш, ґаздо?

— Е, — каже, — іду в ліс. Я, — каже, — маю біду. В мене дванадцятеро дітей і вродилося тринадцяте. Несу його в ліс. Це ще й дівчинка. Кину її, бо нащо мені того?

А баба каже:

— Е нє, не можна, це гріх. Ти ж знаєш, тр жива душа. Та дитина має душу, не можна кидати її. Ходи до церкви, охрестимо дитину та й най жиє. Сотворив бог на світ — і най жиє! Невольно, я не позволю дитину тут лишити.

Ну що робити? Бере чоловік і йде з нею ту дитину хрестити. Там ще якогось кума найшов та й схрестили ту дівчинку. Дали ім’я Марійка. Він дивиться, баба ніби якась не тутейша,’далека, та й, може, не буде йти з ним додому, аби там приймати її в гості, бо він не має чим. Але баба йде з ним. А він каже:

— Кумо, ви таки зо мною не йдіть, бо там у мене немає нічо’ навкруг пальця. Ну «нічого «нема, ні дітям дати, ні гості немає чим. приймати. Тому я й думав дитину в лісі лишити.

— Ей, куме, не балакай, — каже. — То ти так мене дуриш. Мусить бути, що треба. Куму треба приймити. Не маєш нічого казати проти. На першім кроці куму треба приймити, щоб тій дитині добре було. Так нефайно, як ти хочеш зробити, — не приймити куму.

І йде з ним кума до него додому.

Приходять вони — нема нічого в хаті. Жінка слаба в лужку, а в хаті нема ні хліба, ні до хліба — нічого. А кума каже:

— Куме, іди до комори, неси щось там перекусити. Треба щось їсти, бо то, — каже, — не можна так, аби куму не приймити.

— Кумо, — каже, — нема нічого, хай би одно зерно найшов. За чим буду йти до комори?

— Е, куме, не лінуйся, — каже, — йди до комори.

Почала припрошати кума, і пішов чоловік. Увійшов у комору, а там, у коморі, є й хліб, і до хліба. Колачі, солонина, м’ясо — всього повно в коморі. Що ж це таке? Не було нічого, а тепер все є. Та й він уже не знає, що з тої комори брати. Набрав та й несе, а кума каже:

— А видиш, куме! Ти казав, що нічого нема. Я казала, що ти мене дуриш. Ади, видиш, які файні колачі, хліб. Та й клади на стіл.

— Кумо, — каже, — я не знаю, що то є. Нічого ж не було в мене. То бог дав чи що?

— Ну видиш. А ви, кумо, вставайте з лужка. Та й лізьте до печі!

— Кумо, — каже, — я нічого не варила, бо не маю шо. Ні чим топити, ні що варити — не маю нічого.

— Та як та не маєте нічого? Ви, кумо, лінуєтеся, ану лізьте до печі!

Кума припрошала, а тоді з криком до куми. Встала поволи жінка, дивиться до печі — піч замащена. Розмащує вона піч, втворяє затулу — повно горшків у печі. І росіл, і гуси печені, і голубці — все є в печі. Каже:

— Кумо, я нічого не робила, не мастила, нічого, то так бог дав. Та й добре, та й забавилися, та й горівка була — все було. Забавилися, відпровадили хрестини, все, як ся належить, кума вже хоче йти.

Та й каже так:

— Куме, у вас дванадцять дітей є, а то тринадцяте. Знаєш, що я тобі, куме, скажу?

— Що? — питає кум.

— Я тебе, видиш, зробила великим багачем. Маєш повні комори та будеш ще більший багач. А цю дівчинку, що ми схрестили, — каже, — дай мені, щоб вона була моя. Тобі її не треба, ти її відносив.

Він видить, що тої дитини йому не треба, бо вже горстку дітей має. Каже кума:

— Аби ти, куме, в тиждень файно зібрав дівчинку і приніс на то місце, де мене застав. Там я, — каже, — буду на тебе чекати. Хочу, би дівчинка була моя. А тебе я за то зроблю великим багачем. Не будуть бідити ні діти твої, ані ти.

— Добре, кумо, дам, — каже, — дівчинку. Ще тиждень побуде в нас та й принесу.

Минув тиждень, та й зібрали вони дівчинку, чоловік узяв її на руки та й поніс не знати куди — туди, де чекала на неї баба. Пройшов лісом, прийшов до того корча шипшини. А відти баба виходить, з-за того корча.

— А є ти, ґаздо?

— Є.

— Приніс дівчинку?

— Так, приніс.

— То давай її мені. Вона в мене бідувати не буде. А я тобі даю таке дзеркало, що як подивишся в него, то будеш видіти, де твоя дівчинка, що вона робить, як їй задобре, як вона вбрана — все будеш видіти свою дівчинку в тім дзеркалі. Давай сюди дитину, а сам іди, і би ніц не обзирався. Просто йди собі і назад себе не обзирайся. А дзеркало тобі на, будеш дивитися, як дівчинка буде в мене проживати.

— Добре, — сказав чоловік, дав дівчинку, взяв у баби дзеркало і пішов.

Іде він, і як би то не було, знаєте, хоть та дитина й тринадцята була, але своя та й жаль йому її стало. Та й таки ще пообзирався. Бо банно йому було, що віддав дитину. Пообзирався за тою дитиною та й увидів, що баба махнула крилами і з дитиною полетіла. Як бусьок, як птах, полетіла.

І пішов чоловік додому. Та й скоро зробився він багачем. Що загадає, що захоче, то все має. Все має і в коморі, і в хаті. І гроші має, і робити йому не треба. Має відки жити. І дітям добре, і йому самому добре. Так йому добре, що ліпше й не треба.

А баба полетіла з дівчинкою на небо. Видко, в царство полетіла. А хто ж та баба була? То була смерть, і жила дівчинка в тої баби. Дивиться чоловік у дзеркало і видить, що на горі дім великий, а в ньому файні, великі покої, так файно прибрано скрізь. Баба ходить, дівчинку за руку водить. Дівчинка підростає, вже ходить і так файно, по-білому вбрана дівчинка, так файно виглядає. Він то в дзеркалі все видить і знає, як там його дівчинці.

Так було довгий час, дівчинка все з бабою була. Куди баба йшла, туди й дівчинка за нею ходила. Та й чим день, чим ніч, та й усе підростала, все більшала дівчинка. Та й зробилася май більша, вже має кільканадцять років. Вже все розуміє вона, вже робиться мудра.

Та й ходять вони з бабою обидві по тих покоях, і нараз баба десь зникла. І нема баби. Поки дівчинка була мала і нічого не розуміла, їй то було байдуже. Нема баби, то прийде. А як підросла і стала трохи тямуща, почала вона задумуватися. Була баба та й нема. Почала вона шукати бабу. Ходить і шукає. Та й до того покою йде, та й до цего. Де баба? Тепер була і вже нема. Дівчинка хоче видіти, де баба.

Нарешті утворила вона одні двері, а баба там. У тій залі стоїть велика бочка, і та бочка повна крови. А баба залізла в ту бочку і в тій крови купається. І вся чисто баба в крови. Гола сидить у крови. Дівчинка напудилася, заперла двері і втекла.

Але баба заздріла її. Вона знає, що дівчина втворяла двері і виділа її. Виділа, що вона в крови була.

А дівчинка напудилася трохи, пішла там десь та й ходить, забавляється. А баба скупалася і вилізла з тої бочки. Файно зібралася, приходить до дівчинки та й каже:

— Марійко, що ти виділа в тій залі, як утворила двері? Вона каже:

— Нічого-м не виділа.

— Марійко, що ти виділа в тій залі?!

— Нічого.

— Кажи, що ти виділа в тій залі?!

— Нічого-м не виділа.

Так вона її питається й питається. І свариться, і просить її:

— Скажи, що ти виділа в тій залі, як утворяла?!

— Нічого-м не виділа.

І так вона її питала цілий тиждень, а дівчина не хотіла сказати.

— Як ти не хочеш сказати, що ти виділа в тих дверях, я тебе скидаю надолину. Скидаю в то терня, в той ліс, відки я тебе взяла, і будеш там, як не хоч сказати.

А вона каже:

— То скидайте, я нічого не виділа.

І не хоче сказати. Тоді баба взяла дівчину, кинула вдолину, і все. Невбрану, голу кинула, таку, як вона її взяла. За те, що не хотіла сказати, що тоді виділа. Виділа, але не хоче сказати, і все.

Ну та й що робити? Ходить вона по тім лісі, ходить невбрана. Та й до чого прихилитися, до чого притулитися? Боїться вона в лісі. Але найшла якесь старе дерево похиле, явора такого порохнявого, і залізла в той явір, в дупло. Але як буде далі жити в лісі?

А тато її дивиться в дзеркало, що баба йому дала, але вже нічого в нім не видить.

Сидить дівчина в тім дуплі, а королівський син ходив тими лісами на полювання. Ходив з міністрами і з своїми прислужниками. Та й з псом ходив. Ходять вони з рушницями по тім лісі. Та й недалеко того порохнявого явора сіли їсти. Їдять, балакають і пес коло них. Дивляться, пес леститься — хоче їсти. Дали йому кавалок хліба. А пес узяв той хліб у зуби та й десь поніс. Поніс та й нема його, а так приходить вже без хліба. Королівський син узяв та й ще дав йому. А пес ту їду в зуби та й знов поніс. І так повторювалося зо два, зо три рази. Вони дають псови, а пес то в зуби та й несе. Куди він то носить? Устав королівський син та й каже:

— Ану подивлюся, де той пес так все носить?

Пес пішов, а він за ним, за ним. А пес зупинився коло того явора, коло дупла, і дівчина подала відти руку, а пес дав їй хліб. Королівський син до того придивився. Хтось у дуплі є.

— Ану, — каже, — хто в цім дуплі є, вилізай. А як вона вилізе? Вона невбрана та й боїться.

—... Ти живе там чи мертве, в тім дуплі? Як живе, то гай вилізай, бо зараз стріляю.

Бере вона та й вилізає. Невбрана, але файна дівчина. Файно дозирана, файно вигодувана на небі коло баби. Вилізла, королівський син подивився — файна дівчина.

А як баба її відти кидала, то сказала: «Дивися, я тебе кидаю надолину, і ти не смієш ні до кого говорити, доки я тобі не скажу, маєш бути німа».

Викликав він її з дупла, дівчина вийшла, файна дівчина, а він до неї говорить:

— Що ти за одна? Чия ти? Відки? Чо’ ти опинилася тут, серед лісу? Він питається, а вона говорити не може. Вона говорила файно, але баба їй сказала, що говорити невольно. І вона не говорить ніц. Він її питає, він до неї говорить то голосніше, то тихіше — вона нічого не говорить. Він подумав та й каже:

— Вона німа.

А як німа, то що вже говорити? Жаль, що німа, але дуже він її сподобав і хоче взяти її до себе додому — послав додому одного пана.

— Іди, — каже, — принеси для неї вбрання. Я її хочу файно вбрати. Най вона буде німа, а я озму її додому. Дуже файна вона дівчина.

Та й пішов там оден і приніс їй убрання. Таке файне. Вона вмилася файно, вбралася. Така делікатна дівчина.

Та й треба було її завести до короля. А він, королівський син, привів її, розумієте, і сховав. І дає їй там їсти. А де сховав, король і королева не виділи. І нічого про неї не знали.

Тим часом старий король ослаб, загадує вмирати. Каже синови:

— Бери женися, передам тобі престіл, коруну і всю свою господарку. А як будеш нежонатий, то не мож тобі це передати. Треба женитися.

Та й каже йому король, до котрого царя він має йти сватати дочку. А син йому:

— Я вже маю княгиню.

Він заховав її, і вона там жиє, де й він. А татови й мамі не показує, бо вона німа. То й заховав, би її не виділи. А як ішов на лови, замикав. А тепер каже татови:

— Я маю княгиню.

— Що? Як маєш? Яку княгиню?

— Маю.

— А де вона?

Іде він до тої зали, утворяє — мусить її показати.

— Ади, я маю. А мама каже:

— А то що за одна? Каже син:

— Я собі найшов її в лісі і привів додому. Та й, — каже, — сподобалася вона мені — буду з нею женитися. Але балакати з нею нема чого. Вона німа, не говорить.

— Що ти з лісу привів? Та ще й німе, ще й не говорить. Вони сваряться з ним та й плачуть. Кажуть йому:

— Що ти робиш?!

— Я з нею женюся.

Та й не хоче ні з ким женитися, лиш з нею, лиш вона йому сподобалася. Старі такі крики роблять — нічого не помагає. Жениться. А женитися мусить, бо король заслаб, буде вмирати — треба передати королівство. Та й оженився з німою, і нічого не помогло, що старі бунтувалися.

Скоро старий король умер, лишилася стара. Та й злосна вона на німу невістку і на то все. А в старої королеви була товаришка, і мала та товаришка дівчину, і королева хотіла, би він на тій дівчині женився. А він взяв собі німу.

Король перед смертю передав йому королівство, коруну — все. А вона вже ходить вагітна, молода німа жінка. Пішов він з жовнєрами на війну. Бо як йому виповіли війну, то він мусів іти. Пішов і не було його вдома.

А вона народила хлопчика, файного такого хлопчика мала, і чоловік її, король, на той час приїхав з війни додому. Жінка лежить слаба, а завтра мають хрестити хлопчика. Вночі, в дванадцятій годині, прийшла до неї та баба — а то смерть була, — прийшла та й каже:

— Марійко, що ти виділа, як утворила тоді двері?

— Нічого-м не виділа. Що маю казати?

— Марійко, що ти виділа? Кажи мені правду, що ти тоді виділа?!

— Нічого-м не виділа.

— Марійко, беру від тебе дитину. Беру, бо не кажеш, що-с виділа. Скажи, що-с виділа, то не беру.

То вона лиш до баби то має говорити, а до когось іншого говорити не може. І ще раз каже вона бабі:

— Я нічого не виділа.

Жаль їй дитину, але що робити? Як скаже, що виділа, то загине.

— То я беру дитину, — сказала баба.

— Ну та беріть, що я зроблю? Я не виділа нічого.

Баба взяла дитину і пішла з хати. Вартові були та й було військо. Але ніхто не видів. Бо то — смерть. Перекинулася на вітер, фурнула на небо і пішла з дитиною.

Рано повставали всі та й до тої дитини. Подивилися до колиски — дитини нема. Де дитина? Нема. Хтось украв, така файна дитина була і нема. Шукай вітра в полі, баба взяла.

А жінки нема що питати, бо вона німа. Нічого не скаже. Та й жиють вони далі. Війна вже закінчилася, і через рік знов ся вродив хлопчик. Король каже:

— Ставте варту.

І коло порога, і коло лужка — скрізь варту поставили, щоб дитину не вкрали. І світло скрізь, так пантрують, так пантрують того хлопчика. Ну та й що? Нічого не помогло, бо баба — то смерть. Вона зачарувала, заворожила ту варту, а сама прийшла та й знов до неї:

— Кажи, що-с виділа, як двері утворяла? Вона нічого не каже.

— Кажи, що-с виділа, бо беру від тебе другу дитину.

— Я нічого не виділа.

Та й питала її баба, що питала, і нічого від неї не добилася. Забрала баба від неї другого хлопчика. Взяла його й полетіла, і ніхто не видів. Так зачарувала баба, що спали всі і ніхто не видів.

Та ще й помастила їй трохи баба кров’ю писок, аби виглядало, що вона дитину з’їла.

Рано повставали вартові, всі повставали — нема дитини. Жінка-поліжниця є, а дитини нема.

— Ну й що робити? Що робити?! — каже король.

Журиться король. Така гризота, мав два хлопчики і вже нема ні одного.

А тут придивилися, що вона кров’ю замащена. Відей, з’їла дитину.

— Ойє! Було воно в лісі голе та ще й німе. Я привів, — каже король, — а вона дитину з’їла!

І тоді що робить король? Скликав на раду міністрів і каже їм:

— Що робити з такою жінкою? Вже другий хлопчик пропав. І коло писка в неї кров. Вона, відей, з’їла дитину. І ту з’їла, і цю. Що мені з такою жінкою робити? Дайте раду.

І провадили вони ту раду, і радилися, і радилися. І нарешті сказали, що треба жінку убити. Нащо такої жінки, як вона їсть діти? Треба взяти та й повісити її на шибениці.

— Та най буде, вішайте, — сказав король.

Та й злагодили шибеницю. Та й людей там багато зібралося, коло тої шибениці. Взяли її з лужка — та то ще й нездорова була вона — і ведуть вішати. За те, що з’їла двоє дітей. Хоч і файна дуже, але не говорить, а тут ще й діти їсть, двоє дітей.

Громада чекає, що будуть її вішати, а тут на небі захмарилося і — загриміло, і впарив дощ. І з неба разом з дощем злетіла баба. І привела з собою тих два хлопчики. Старшенький хлопчик уже підріс. І каже баба до тих людей:

— Не вішайте її, вона нічого не винна. Я, — каже, — хлопчики взяла і тепер їх повертаю. На тобі, Марійко, хлопчиків, і тепер уже можна тобі говорити. Можна. Іди собі і щасливо жий. Ти надійна людина.

Перекинулася баба на вітер і полетіла в небо. А Марійка вернулася з хлопчиками додому, і зачала вона вже говорити, і король дуже втішився, що вона говорить, і говорить так файно.

Та й жили вони в тім королівстві і, може, ще й ниньки жиють, як не повмирали. А як повмирали, то їх нема.

Що, не файна байка?

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
21 липня 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.