Про леґіня та довгі носи
Українська народна казка Закарпаття
Був єден лісник і ходив по лісах убивати звірину. Раз іде він, видить, іде заєць. Він того зайця хоче стріляти, а заєць просить:
— Пане, не вбивайте мене! Я вам буду в пригоді. Вимикнув із себе заєць три шерстини.
— Нате, — дає, — сховайте собі.
Іде він далі, біжить лисиця. Лишка. Хоче він лишку вбити, а лишка до нього:
— Нет, — кричить, — стійте! Я вимкну з себе шерстини, тото вам в пригоді буде. Я стану в пригоді вам.
Іде лісник далі, а там вовк. Хоче він убити вовка, а вовк:
— Не вбивайте мене. Я вам буду в пригоді... Вимикнув звір з себе шерсть.
— ...Як буде у вас біда, положите цю шерсть в піпу, закурите, і я за тим димом прийду до вас.
Ходить він далі, пройшов через ліс, а там тумани. Вийшов на нашу полонину. Дивиться: ліси довкола, глухі, темні ліси. І стоїть єдна хата на гусячій лапці. А там була єдна відьма, босорканя по-нашому. Збудувала вона собі хату з людських голов. І ще єдну голову треба було, жеб була хата вкрита.
Сидить босорканя під хатою. Лісник побачив її та впудився. А вона його вже не пустила. Повідає:
— Будеш мій слуга, будеш в мене служити. Я маю три коні. Тоти три коні — то були три її дочки.
— Не випасеш їх за три дні — голова твоя буде там, на хаті. Твоєю головою укрию хату.
Мусить лісник то виконати. Лем настав день, загнала босорканя тоти коні на луку:
— Тут паш, лем приженеш дому. Аби-сь не сам прийшов.
І пішла до хати. А він дивиться — коней нема. Коні десь пропали, не знає, де. Ну як ту бути? Подумав: «Казав заєць, же буде ми в пригоді». Закурив тоту шерсть заячу, заєць прийшов д’ньому та й каже:
— Знаєш, коні зробилися качками. Їдять пасолю з тичок. У нас пасолі на тичках ростуть.
— ...Нате цей молодник, кожну по разу вдарте — стануться коні ту.
Він молодником ударив кожну качку — сталися коні. І до вечора допас їх, на вечір пригнав дому. А вона взяла кочергу, запалила, аби огень горів, і розпекла, жеби була кочерга червона. І пішла до стайні, по-українськи «до хліва», і до тих коней:
— Ви не заховалися? Ви хочете, би моя хата текла далі? Набила їх розпеченою кочергою.
— ...На ранок підете зась пасти.
Дала йому баба на ранок молодник, і погнав він коні пасти. А в одинадцятій годині напустила вона на нього сон, він заспав. Пробудився — коней нет. А де ся діли? А вони зробилися курами, так їм баба сказала. І пішли до хижі, і вийшли вгору на під, до гордова, де вони несуться. Кури на поді. Хто знає, де глядати коней? Лісник не знає, же вони на поді.
Взяв він ту шерсть, що лишка му дала, закурив. Приходить лишка.
— Нате той молодник, дворічник, що два роки лісковий росте. Вони зробилися курами і є на поді. Я вийду горі на під і буду їх ганяти, а ви кожну по разу вдарте. Нехай зробляться кіньми. А на вечір приженете.
Стоїть, а лишка вийшла на під та як почала гриміти за курами, ганяти їх. А лісник вдарив по разу кожну — сталися кіньми. І пішли коні на луку, зачали пасти.
Пригнав він коні на вечір. То вже два дні. А два дні — то були два роки. Вже остався лем єден день. Баба взяла ту кочергу, що хліб ся витягує, і розпекла в огни. І б’є коней:
— Ви не знаєте, що робити? Ви це хочете, жеби моя хата була вкрита?
І повіла їм, аби ся зробили трьома мишами та пішли в ліс. До бучка, а там би пішли в землю. Хто знає, же вони зробляться мишами й підуть до бучка?
На єдинадцяту годину баба напустила на нього сон, він заспав. Схопився, подивився — коней нет. Де їх найти? Прийшло в голову: казав вовк, же буде в пригоді. Закурив лісник тоту шерсть вовчу, вовк прийшов ід’ньому і каже:
— Ходіть зо мною. Підеме в ліс. Прийшли в ліс.
— Нате молодник, до третього року, і будете бити ним, як вискочить миш, і вона зробиться конем. А я буду гребти під того бучка.
Вигріб вовк єдну миш, ударив її молодником — зробився з неї кінь. Вигріб вовк другу миш, той ударив молодником — зробився другий кінь. Вигріб третю миш, ударив — зробився третій кінь. Є вже триє коні.
Допас він їх та тих горбах. А звірям подяковав, що од смерти спасли. Заєць, лишка та вовк, що він хотів їх стріляти.
А тоді були такі печі, що над ними були коші довгі, і через них ішов дим. І він собі ліг там спати. Вже дослужив три роки. Три роки — то були три дні.
Ввечір прийшли дванадцять босоркань, скопали хату, посіяли лен. Лен красно зійшов, виріс і дозрів. Вони його вимочили, посушили, попохопили, попряли й наробили полотна. А він на печі лежить і на все дивиться.
На другу ніч зась прийшли тоти відьми, босоркані. Зась скопали хату, посіяли пшеницю. Та пшениця вродила. Вижали вони її, вимолотили, помололи, напекли хліба, колачів.
На третю ніч прийшли вони зась, скопали хату, посадили виноград. Виноград уродив, потискали його, було з нього в гордовах вино. Їмилися босоркані пити. Питає одна:
— Кого ти ту маєш на печі?
— Кого? То мій вірний слуга, — каже. — Ніхто мені ще коні не допас, лем той допас.
— А він не скаже за нас, що ми ту робим?
— Нет.
— Но, дай йому три гарячих вуглі. Чи його спече. Як три вуглі видержить і його не спече, і припаде попелом, то додержить наші слова. То будеме вірити, же за нас не скаже нічого.
Дали му три вуглі, і бог дав так, що вугіль припав попелом, а його не спекло.
Уже четвертий день:
— Но, хазяйко, виплатіть за тоти три роки, що я вам коні пас. Я йду геть.
— Що ти хочеш од мене, — каже, — що хочеш?
— Що? Що маєте, дайте.
— Грошей, — повідає, — тобі не дам, бо гроші тобі не треба. Дам тобі таку шапку-невідомку, що кедь на голову натягнеш, ніхто тебе не видить. І дам тобі, — говорить, — золотий ремінь. Тим ременем обпашешся — достанеш велику силу. А дам тобі чарівний перестень. Надінеш його на палець. Як треба тобі йти в праву сторону — надінеш на праву руку, як треба в ліву сторону — надінеш на ліву руку. І воздухом будеш літати.
Лісник тото забрав од неї й пішов. Надів чарівний перстень на палець правої руки, покрутив на праву сторону і влетів понад гору.
А там у царя три дочки суть, усі три ходять на прогулянку. Він собі сів. А прийшла найстарша дівка та й каже:
— Як ви до нас досталися?
Лісник дурний був та й признався, що має. Вона взяла од нього перстень, наділа на свій палець. Взяла золотий ремінь, опасалася. Взяла шапку, натягла на голову — її не видно. Та пішла до царя:
— Ту якийсь прийшов перевіряти, що ми робим. І забрали го й посадили на рік в тюрму.
Висидів він єден рік. Ще й рад був заплатити, аби пустили.
А ще тота босорканя йому повіла: «Я тобі буду у великій пригоді. Що треба буде, вшитко ті поможу».
Вийшов він на волю, і де ся діти? Ходить помежи людей. А в три роки купив собі халат докторський. Сховав той халат й далі ходить.
Раз ішов він степом. Не було води. І побачив він керницю. Напився з тої керниці води. І виріс йому від води такий ніс, що тягся земльою. Думає лісник: «Де я вже годен з цим носом іти межи люде? То вже ганьба для мене.» Іде далі. А там під єдною горою тече поточина. Він собі гадає: «Треба напитися тої водички свіжої». Пішов напився водички — довгий ніс відпав. І набрав він води до двох фляшок. Тої, що від неї виріс ніс, і тої, що від неї відпав.
Іде лісник далі, видить на горі грушку, золоту грушку. Думає собі, як би зірвати грушок, щоби з’їсти. Бо голоден, не має як жити. І наївся він тих грушок, а три грушки положив собі до тайстри.
І глядає він собі роботу, де би міг заробити. Довго лісник ходив з вароша до вароша, з району до району. І прибув до того города, де жив цар з трьома дочками. Приїхав до того царя просити роботи й робив у нього цілий рік.
Закликали царя та царицю в другу державу. А тоти три грушки, що він мав у тайстрі, такий запах мали, що такого ще не було. Він завадив тоту тайстру на золотий царський пліт. Приходять ід’ньому три царські дівки.
— Що ви таке маєте, що так красно пахне?
— Маю, — показує, — три грушки.
І дав він їм тих три грушки, і вони з’їли їх, і дуже тоти грушки їм сподобалися. А він продовжує:
— А я ще маю таку водичку, що як ви її мало вип’єте, та дуже красні будете. Ви й так красні, а то будете ще красніщі.
І вони випили тої водички, і виросли їм усім трьом такі носи, що тяглися земльою. А лісник змотався, втік із тої области.
Приїхав цар з другої держави дому. Увидів тоти носи та в крик:
— Що ви їли, же такі носи зробилися? Як я вас буду тепер лікувати? Чим?
Сказав цар, же дасть дохторам два міліони, би лікували. А вни не годні вилікувати. Цар видів, же ніякої помічі від дохторів не є. І дав знати по цілій державі: хто би такий найшовся, жеби поміг — най буде жид, най буде циган, най буде якої хоче нації — цар дасть много золота. Усі читають то в газетах, і нікого не є.
І попала та газета до рук тому, що їх водичкою напоїв. Читає він газету та думає: «Вам ніхто не поможе, тилько я можу помочи».
Дістає він свій білий халат і поїхав у варош, де цар і тоти його три дівки жили. Дивиться, а там чорні прапори висять. Він звідає:
— Що ту нового у вас?
— У нашого царя три дочки мають носи, що земльою волочаться, і ніхто їм не годен помочи.
Він їм говорить:
— Я з Божою поміччю беруся за три роки їм помочи.
Взяли його на бричку й повезли до царя. Цар у його спитав документ. А він документа не мав, але сказав, що за три роки він його дочок вилікує, і за кожну дочку цар має дати по п’ять тисяч золотом.
І лісник «лікує» і живе собі в царських палатах. Доходить єден рік, він змочив попід ніс тою живущою водою наймолодшій дочці. І ніс відпав. І цар дав знати на цілий світ: найшовся такий лікар, що високих шкіл не має, лем малі школи, — і поміг.
Доходить другий рік. Змочив лісник водою попід ніс другій дочці, середущій, і ніс одпав. І цар за дві дочки десять тисяч золотом заплатив.
Наступив третій рік. «Лікує» «лікар» найстаршу дочку, тоту, що забрала од нього чарівні річи. І каже він їй:
— Ти, дівицьо, мусиш висповідатися, бо маєш великий гріх. Іди до церкви й принеси то, що на голову піп кладе, стіхар. І клякни на коліна та говори: «Я грішна».
Зробила вона, як хлопець їй казав.
— За який гріх ти той ніс носиш? Кажи правду. Ти щось зробила недоброго. Тим двом я поміг скоро, а ти мусиш сказати гріхи, тоді тобі буде відпущено.
Каже царівна:
— Я зробила таке. Уже тому багато років ту зайшов чоловік. Довкола сторожа була. Як він ту зайшов, я не знаю. Він мав такий перстень, що як на палець надіне, луфтом буде летіти, і ніхто його не увидить.
І призналася, що забрала той перстень.
— Ану укажи той перстень.
Вона указала, лісник взяв і надів той перстень собі на праву руку.
— Ну а ще які гріхи маєш? Єден гріх уже сказала, кажи про другий.
— Він мав таку шапку, що кеть покладе її на голову, ніхто його не увидить. І я ту шапку в нього забрала.
— Вже, — каже, — маєш два гріхи одпущені. А шапку свою од неї забрав.
— Но, дівицьо, ще єден гріх маєш. Каже найстарша дівка:
— Мав він ремінь золотий, же як ним опасається, велику силу достане.
Взяв він той ремінь, опасав довкола себе.
— То є мій. І все моє. То був сам я. Ти, — каже, — неправдою забрала в мене чарівні річи. Тим двом я поміг, бо вони невинні були, а тобі той ніс буде на вічную пам’ять, і я тобі його не заберу ні за які гроші, і ніхто тобі не поможе більше.
Взяв лісник тих десять тисяч золотом, покрутив перстень і пішов у хмари. І ніхто го не видів, де він ся дів. А найстарша царська дівка зосталася з носом.