Українські народні казки

Про лисичку і вовчика

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі, були собі, горя не знали, хліб їдали в одному лісочку поблизу села вовчик та лиска. У лисички була сяка-така хатина, то й пишалася вона, ніби славна господиня. Жила не тужила, аж ось холоди настали, а в лиски і витопити нічим.

От пішла вона у село, забігла до одного двору і підгляділа, що господар зробив санчата на запряг коня, поїхав до лісу, нарубав там дрівець, привіз, от і тепло стало в хатині. Поміркувавши добре, лиска і собі зробила якісь санчата, але ж запрягти нікого. От вона і знов у село. Забігла в одну хату, а там бабця пироги пече, лиска примудрилася та один пиріг і вкрала, хотіла їсти. Аж дивиться, а хлопці телят женуть, вона швиденько до них та й просить:

— А давайте поміняємось, я вам пиріжок, а ви мені бичка.

— Давай!

От і обмінялися вони. Погнала лиска бичка в ліс, запрягла його в санки та й їде по дрова, аж тут де не візьметься вовк

— А що це ти робиш?

— А ти не бачиш, по дрова їду.

— Підвези й мене.

— Але ж ти великий і важкий, сани мені зламаєш, як же я тоді дрівця собі привезу, взимку геть замерзну.

— Та не поламаю я санки.

Виліз вовк на санчата, трохи проїхали, аж вони трісь та й поламалися. Лисиця сердиться, кричить, щоб вовк зробив їй нові санчата, але вовк просто втік. Сяк-так полагодила лиска санчата, привезла дрівець, а бичка біля хатки прив’язала, щоб пашу їв, підростав.

А вовк тихенько вночі підкрався та й поцупив бичка та й поласував ним. От лиска дізналася про таку зухвалість вовка та й надумала його провчити. Думала, думала, аж ось і нагода трапилася. Їхали поблизу рибалки з величезним уловом. Лиска ж прикинулася мертвою, вони її й кинули на останні сани з рибою, а вже люта зима була.

От вона лежить, ніби й справді мертва, тож рибалки на неї не зважають. А вона рибку за рибкою викидає на дорогу позаду, наскидала, а тоді й сама з саней зіскочила, зібрала рибку, сидить та ласує. Аж біжить вовк та такий голодний, що геть. Він і просить у неї рибки, а вона йому:

— Зась, ти мені лише шкоди завдаєш, тож сам іди та й лови, а моєї не дам.

— Та добре вже піду ловити, але я не вмію, то ти мене навчи.

— Добре, — каже лиска, — піди на річку, опусти хвоста в ополонку та й примовляй: «Ловись, рибко, мала й велика!». От вона й буде ловитися.

Пішов вовк на річку, опустив хвоста в ополонку та й став промовляти лисиччині слова. А мороз лютий був, хвіст почав примерзати, а вовк думає, що то риба ловиться та знов промовляє…

А лиска почекала трохи, рибу додому віднесла, а тоді у село збігала, розповіла про вовка. Зібралися люди, вхопили хто що міг: вила, дрючки, паліччя, побігли до річки. А там і справді вовк сидить біля ополонки. Хотів тікати, але де там, примерз, із місця зрушити не зміг, тож його там і вбили.

От так лиска помстилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

221 (4927). Про лисичку і вовчика. СУС (158)+1+2. Записала Литка Ірина 2008 року.
Оповідач: Литка Марія Луківна (1932 року народження), Миргород, Миргородський район, Полтавська область