Українські народні казки

Про лисого мельника і хитрого парубка

Українська народна казка Буковини

Мав батько одного сина. Коли вмирав, то казав синови:

— Сину, щоб ти ніколи не молов у лисого мельника.

— А чому? — питає син.

— Бо лисий — обманщик.

Як помер батько, довелося синови самому їхати до млина. Приїздить він та й бачить — мельник лисий. Їде він до другого млина, здоровкається з мельником. А мельник здоймив шапку — і цей лисий. Здоровкається з третім, а третій не здоймає шапку.

— Чого ж ти не здоймаєш шапку? — питає парубок.

Той здоймив — і він лисий. Виходило, що всі мельники лисі. «Що ж, мушу молоти в лисого», — подумав парубок.

А мололи тоді дуже помалу: доводилося і по два, і по три дні ждати. Чекав, чекав парубок та й захотілося йому їсти. Мельник каже:

— Давай будемо варити мамалиґу.

Парубок думав, що мельник буде варити, як удома варять, а мельник підставив такий котел, що півмішка парубкової муки висунулося. Побачив парубок, що лисий мельник обманює: мамалиґи з’їдять потрошку, а все зостанеться для мельникових свиней і курей. «Дай я обманю мельника», — подумав парубок та й каже мельникови:

— Я хочу розказати вам, як ми з батьком колись жили. Але щоб ви не перечили і не перебивали. Як ви мене переб’єте, то віддаєте мені свій млин, а як докажу до кінця і ви не переб’єте, то ви забираєте моє мливо і коні з возом.

— Добре, — сказав мельник. І зачав парубок розказувати:

— Мій батько жив непогано. Мав землю, худобу і дуже велику пасіку. Любив він увечері все своє хазяйство перераховувати. Одного вечора перерахував бджоли — одної нема. «Підем шукати тої бджоли», — каже батько. Пішли ми шукати. А перед тим ішов сильний дощ, і була дуже слизька дорога. Їхали якісь чужі люди під горбочок та й не могли виїхати. І взяли вони нашу бджолу на бичівню. Ми забрали її від тих людей, пригнали додому, а в неї вся спина збита. Батько взяв з дерева листочок та й покрив бджолі спину.

Виходимо ми рано з хати, а на спині в бджоли виросло з того листочка ціле фруктове дерево. Виходимо ще через день, а дерево вже вродило, і на ту фрукту накинулася птаха. Батько жалує фрукту. Взяв кицочку землі та й кинув на то дерево, щоби нагнати птаху.

А земля на дереві зачепилася. Виходить батько через день, а з тої кицочки зробилося ціле поле. «Давай це поле зорем», — каже батько. Взяли ми воли, плуг, зорали то поле і засіяли пшеницею.

Через деякий час пшениця призріла. Каже батько: «Підем її жати». Коли пішли з серпами до тої пшениці, з неї вискочив заєць. Батько крикнув: «Гуля! Гуля!» та й кинув на зайця серпом. Серп зачепився зайцеви за хвіст. Ми кричали, а заєць бігав та тягав серп по пшениці. Та й вижав її всю...

Тут мельник не видержав і каже:

— Брешеш, у зайця нема хвоста, лиш мичка!

— Оцього мені й треба! — крикнув парубок та й забрав у лисого мельника млин.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Долиняни, Хотинського району, Чернівецької області
24 січня 1977 року
Оповідач: Банар Кость (1900)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.