Українські народні казки

Про лихого розбійника і недобру матір

Українська народна казка Гуцульщини

Був лісник. Пішов він у неділю в ліс і пропав там. Було, що було, нарешті син того лісника сказав:

— Мамо, ходімо в ліс. Хоч найдемо тіло татове й похоронимо.

Всідлали вони коня і пішли в ліс шукати. Ходять вони по лісі, ніч ся робить. А там стояв великий дуб, вищий за весь ліс. Каже він: — Мамо, я лізу в дуб, а ви чекайте мене тут. Лізе він у того дуба, лізе, а серед дуба хтось каже:

— Хотів би ти бути до всієї звіри королем?

— Хотів би-м, але ще не маю сили, бо я малий.

— На тобі пасок і лізь далі.

І хтось подав йому згори пасок, але він не бачив, хто то був. Узяв він той пасок і поліз далі вгору. Лізе він, а під верхом знову каже йому хтось:

— Куди йдеш?

— Іду тата шукати. Тут нам з мамою зробилася ніч. І я лізу в дуба, щоб побачити, де світло. І на то світло підем.

— Ти хотів би бути до всієї звіри королем?

— Хотів би-м, але я малий, не маю здоров’я.

— Не питай, меш мати здоров’я.

І дало йому то з діри, з дубового дупла, шаблю. То внизу дало з діри пасок, а це вгорі — шаблю. Як він узяв ту шаблю, то йому здавалося, що дуб перевертається разом з ним.

Подивився він на північ — світло є в лісі. Злізає надолину д’мамі й каже:

— Мамо, на північ є світло. Туди ми йдемо.

Ідуть вони, йдуть. Мама їде на кони, а він іде пішки. Мама каже:

— Сину, сідай на коня.

— Їдьте, мамо, їдьте.

Їхала вона, їхала. Нарешті злізла з коня і каже:

— Сину, сідай на коня.

Сів він на коня, і кінь ся переломив під ним. Каже він:

— Видите, мамо. Були би-с їхали, а так ви мете йти ногами, та й я буду йти.

Ідуть вони далі і підходять д’цему світлови. Дивляться, великі доми.

— Мамо, тут ми переночуємо.

Входять вони до хати, а за столом сидять дванадцять опришків. Старший питається:

— Куди ви йдете?

— Тато пропав, ми йдемо тата шукати. Старший каже:

— Отут найдеш тата свого.

— Я на то пішов, аби знайшов, — сказав хлопець. Вийшли всі опришки з-за стола, і каже йому старий опришок:

— Поборися з моїм отим наймолодшим.

— Я згідний, — каже хлопець.

Стали вони боротися. Як тріпнув хлопець тим молодшим опришком, то той відразу вмер. Вони кинулися всі д’нему. Він вихопив шабельку і стяв усім голови, а старшому опришку лиш підтяв.

І каже він тому старшому опришкови:

— Дай ми ключі від усіх кімнат.

Він одинадцять ключів дав, а дванадцятий не хотів давати. Хлопець пішов кімнатами, пивницями, різну їду найшов, різне пиття. І найшов людське м’ясо: ноги, руки. Приходить назад і каже старшому опришкови:

— Давай дванадцятий ключ.

— Та не треба тобі. Витяг він шаблю і каже:

— Дорубаю тобі голову і найду ключ.

— Слухай, не стинай мені голову, — каже опришок. — На тобі ключ.

Взяв він той ключ і пішов до дванадцятої кімнати. А там у пивниці голови з людей. Перезирав він їх та й найшов голову свого тата. Заплакав хлопець і сказав:

— Що-м шукав, то й найшов.

Тоді виходить він д’тому бандитови і каже:

— Ти мого тата знищив. Мамо, тут є голова нашого тата. А ти, — питає він того збуя, — хоч’ жити чи хоч’ гнити?

Каже той:

— Чоловіче, кожному кортить жити.

— Мій тато теж хотів жити, і він просився в тебе. А ти татови відібрав життя. Як поїш м’ясо побитих тобою людей, то я тебе пустю.

А той каже:

— Неси мене там, я поїм то м’ясо.

Він заніс опришка до тої пивниці і пішов на польовання. А мати замкнула кімнату і йде д’тому в пивницю. Прийшла та й питає:

— Як тобі тут?

— Слабий. Там, у тій кімнаті, є вода цілюща й вода живуща. Дай мені ту воду, і я зараз буду здоровий.

Внесла вона йому ту воду, він промив нею рану, і вона зразу загоїлася. І сподобала собі мати цего збуя. Каже вона йому:

— Ти знаєш, я собі тебе так сподобала, що я би хотіла з тобою жити.

— Та й я, — каже, — сподобав тебе, але твій син нам не дасть жити. Його треба знищити.

— Але, — каже мама, — як ’го знищити? Він має велику силу.

— Знищимо, — каже. — Ти робися слаба. У мене в тій і тій кімнаті є струна, така, що її ніхто не врве. Аби-с йому тою струною руки ззаду зв’язала. І зроби йому купіль, аби його скупала.

Приходить син, а мама його «слаба». «Йой, йой...»

— Що вам, мамо, є?

— Слаба, синку. Я би зробила тобі купіль та й тебе скупала. А потому я би в тій воді скупалася. Та й мені легше було б. Такий мені сон був.

— Най буде, мамо. Насипала вона літепла.

— Сідай, синку.

Він сів. Вона йому миє плечі, груди.

— Синку, йой-йой, чого ти на мене так бризкаєш.

— Я не бризкаю, мамо.

— Я би тобі руки зв’язала.

— Нащо ми руки в’язати? Я не бризкаю.

— Йой, дитино, я тобі не ворог. Дай я тобі руки зв’яжу.

— Най буде, мамо.

— Давай руки назад.

— Ні, мамо, не дам. Хочете, спереду в’яжіть, а ззаду не дам. Зв’язала вона йому руки тою струною та й каже:

— Вже зв’язані!

Перелякався він, покрутив руками і ту струнку пірвав. І зібрався й пішов сердитий геть. Мама заходить до збуя й каже:

— Велику силу має. Він то пірвав. А збуй сказав:

— Ми щось інакше найдемо.

— А що? — питає вона.

— Ти скажи, що молока медведячого хотіла б напитися, і легше тобі буде.

Син ввечір приходить, а мама:

— Йой, йой, гину, синку!

— Що будем робити?

— Снилося мені, що якби ти медведиху здоїв, а я молока того покушала, легше би було мені.

Пішов він у ліс, фівкнув на звір, звір збіглася. Та й медведиха прийшла.

— Що хоч’, пане королю?

— Хочу, би в медведиці молока здоїти. Мама моя слаба. Може би, пила та їй легше було.

Медведиха здоїла молока, узяв він його і приніс матері.

— Синку, я буду пити це молоко, але хочу його підігріти. То, може, буде легше.

Син пішов, а вона приходить д’збуйови. Та й каже:

— Приніс він медведяче молоко. Не годні ми його знищити.

— Знищимо, — каже збуй. — Є Скляна гора. На тій горі є яблінка. Хто з неї яблуко з’їсть, на добу засне. І є на тій горі двадцять штири опришки. Вони знищать його, коли він з’їсть то яблуко. А як вони не знищать, то він набере яблук, і ти присилуєш його з’їсте їх. Він на двадцять штири години умре, і ми його знищимо.

Приходить син додому. А вона: «Йой, йой, йой!»

— Що є вам, мамо?

— Синку, слаба, буду вмирати.

— Пили-сте молоко медведяче?

— Пила, нічого не помагає.

— Я би вас узяв десь до лікаря.

— Ні, синку, ні. Мені ся снило, що є Скляна гора. На тій Скляній горі є яблінка. Аби як хто слабий, з’їсть з неї яблучко і буде дужий. А ти, синку, не годен тих яблучок дістати?

— Мамо, нема того, що би я не годен зробили. Наскоро це є, я допитаюся. І як будуть ті яблучка, я їх принесу вам.

Та й пішов він у дорогу. А мати приходить д’збуйови та й каже:

— Пішов.

А збуй каже:

— Як вони не знищать, то дома його знищимо. Син прийшов у ліс і фівкнув. Посходилася звір.

— Що хочете, пане королю?

— Є така Скляна гора?

— Є, — кажуть.

— А яблінка є там? Звір каже:

— Є. Але, королю, великі бандити є на тій горі. Не дайтеся на зраду, бо то з вами зрада є.

— Не, нема зради. То мама моя слаба. Якби з’їла одно яблуко, вона би подужала.

Каже звір:

— Пане королю, мама, не мама, а зрада е. Ті яблука файно пахнуть. Як ви підете на гору і таке яблуко з’їсте, на добу заснете. А там є бандити, вони знищать вас.

— Аби-сте ви мене вивели туди, — каже він.

Сів він на вовка і поїхав. Вовк скочив на ту гору. І сказав йому:

— Пане королю, аби-сте яблука не їли, бо то зрада. Та й пішов вовк.

Дивиться він, а там двір іще раз такий завеликий, як той, де він жив. Він собі подумав так: «Треба перевірити, що тут є. Потому наберу яблук». Входить він у одну кімнату, входить у другу, іде в третю. А тут пані сидить за столом і шабля перед нею махає, так, що вона не має права встати з-за стола. Витяг він свою шаблю і зіпер ту шаблю, не хитається вже вона. І питає він:

— Що ти за одна?

— Я, — каже, — царева донька.

— Чого ти зайшла тут?

— Бандити ймили мене, завели тут і не пускають. Чоловіче красний, тікай, заки бандитів нема.

— А кілко тут бандитів є?

— Двадцять штири.

— Не журися, — каже, — я бандитів знищу і тебе відци відпущу. А тепер я піду урвати мамі хоть з троє яблук.

Каже вона:

— Чоловіче добрий, доста що я в неволи. Врвеш яблук і тікай з душею.

— Йой, яка ти, — каже, — я ся не бою нікого.

Приходить він д’яблінці, урвав троє яблук для мами, поклав у кишеню. Та й думає: «Агій, щоби такі красні яблука пахли та й я й одного не з’їв?» І з’їв одно яблуко. «Яке добре. Ще хочу одно». З’їв друге яблуко. «Ох яке добре. Ще одно їм». І з’їв третє яблуко та й заснув.

Спить він, а ввечір приходять збуї.

— Що тут за пан такий прийшов д’нам та й спить? Одні кажуть:

— Рубаймо його. А другі кажуть:

— Ланцами зв’яжім. Хочемо знати, що це за один прийшов до нас. Відки він?

І вони вже нікуди не йдуть, чекають, аби цей устав. І набуваються собі, п’ють, їдять. І все посилають одного дивитися, чи пробудився він, чи нє. А цей пробудився, уздрів, що він прикований ланцами, та притиснув і всі ланци пірвав. Та й думає: «Хто мене зв’язав?» Вони вздріли, що він устав, і всі д’нему полетіли. А він вихопив шабельку і стяв усім голови. Тоді свиснув на звір, і звір прибігла д’нему.

— Що, пане королю?

— Ідіть поїжте всіх тих, що я порубав, а що не з’їсте, винесіть відци. Тоді йде він д’тій царівні.

— Дивися, як звір їх їсть.

— Пане, та мені здалося, що вони вас зв’язали.

— Вони, — каже, — зв’язали, але я то пірвав. Зостановив він знов ту шаблю і каже:

— Вилазь з-за стола. Вона вилізла.

— Ви, — каже, — маєте жону?

— Нема, — каже. — Ти мені можеш бути жоною.

— Най буде. Ходім до мого тата і звінчаємося. Пане дорогий, ідіть зо мною, бо зрада є з вами.

— Ні, я мушу мамі тих яблук занести, аби мама подужала. А ти собі йди додому. Я до тебе прийду, може, за місяць.

— Пане дорогий, ходіть зо мною.

— Я з тобою не піду, бо в мене мама слаба. Мушу її виходити, і обоє прийдем до тебе.

Прийшла та дівчина до тата свого і сказала, що її були збуї забрали. А такий і такий пан прийшов і врятував. І розказала все татови.

— Тату, він прийде з своєю мамою і зо мною має шлюб брати. За місяць. А на честь того, що я вирятувалася, я вас, тату, прошу зробити шпиталь для калік. Хто буде хромий, хто буде без руки, хто буде сліпий, отут мемо лікувати їх безплатно. А хто приведе до нас каліку, дістане тридцять червоних.

А хлопець прийшов додому і дає мамі їсти яблуко. А мама каже:

— Йой, які вони красні, пахучі. Синку, їж і ти яблуко.

— Мамо, я не хочу.

— Синку, їж, я не є твій ворог.

А він подумав: «То мама. Хоч я і засну, мама нічого поганого мені не зробить». Та й з’їв одно яблуко. А вона дає йому друге. З’їв і друге.

— Синку, їж і трете яблучко, я не ворог твій.

З’їв він трете яблуко і заснув. А вона кричить на того бандита:

— Ходи, вже спить!

Той вбігає. Перший раз пасок з него здоймає і шаблю. А мама кричить:

— Рубай цею шаблею йому голову! Він тілко людей понищив. А збуй сказав:

— Нє, це невольно. Він в мене життя не взяв, я в него не озму.

— А що з ним хоч’ робити?

— Виколю йому очі і віднесу його в ліс. Най жиє без очей. Він уже мені тоді ніц не зробить.

І виколов йому очі та й відніс його далеко в ліс.

Пробудився він у лісі, а в него болять, печуть очі. І сліпий він. Каже він: «Я мамі вірив, а мама мені очі виколола». І плаче він, і богу ся молить.

А один бідний чоловік ішов з хлопцем у ліс за дровами. Чоловік старає дрова, а хлопець бігає по лісі. Чує хлопець, чоловік якийсь йойкається. Підходить д’нему і питається:

— Що тобі є, то ти плачеш? Хто тобі очі виколов?

— Рідна мама. Хлопчик біжить д’татови.

— Тату, тату, тут є чоловік. Каліка сліпий. А тато каже:

— Як ті дам каліку, як урву ті буком, то пукнеш.

Хлопець знов пішов д’тому каліці, а той просить:

— Хто в бога вірує, най мене рятує. Прибігає хлопець знов д’татови.

— Тату, від царя казали, що хто приведе каліку, дістане тридцять червоних. Приведіть до царя каліку, і дістанете тридцять червоних.

— Де той каліка?

— Ходіть сюди.

Привів хлопець тата до каліки, тато питається:

— Що ти за один, чоловіче?

— Я лісника син. Моя мама виколола мені очі.

— А ти би пішов зо мною? — питає той чоловік.

— Піду, лиш би я не пропадав тут.

Взяв той чоловік його до свого дому, нагодував його.

— А ти би хотів піти в шпиталь?

— Пішов би, лиш я не знаю, де.

— Я знаю, — каже, — я тебе відведу.

— Як відведете, мете мати простибіг.

Пішов той ґазда до влади, аби влада дала на каліку бричку, щоб відвезти його в шпиталь. Там подивилися, що це є справді каліка, і повезли його до царського шпиталю. Заплатили тому чоловікови тридцять червоних і поклали сліпого каліку у шпиталь.

А царівна раз на добу ходила в той шпиталь. Прийшла вона дивитися на сліпого хлопця. Подивилася та й каже:

— Та це той, що мене вирятував. І питається його:

— Хто тобі очі виколов?

— Мама, — каже він.

— А ти, — каже, — був на тій Скляній горі?

— Був.

— Що-с там видів?

— Яблінку видів. На ній такі яблука, що як хто з’їсть, добу спить.

— І ще що там було?

— Були бандити. І я їх вистинав.

— А ти визолив царську доньку?

— Визволив.

— А що вона тобі казала? Казала, що буде твоя жінка, бо ти її врятував?

— Так.

— Я — та сама царська донька. Обцілувала вона його та й каже:

— Любила-м тебе, як ти був герой, і люблю тебе, як ти каліка.

— Що тобі з мене, коли я каліка? — каже він. А вона каже:

— Якби не ти, я би на світі вже не жила. Я піду і розкажу про тебе татови свому. Ми тебе файно вберемо, підемо до ксьондза і звінчаємося.

Каже він:

— Я не можу це зробити, бо в мене рани болять, де очі були. Загояться рани, і аж тоді можемо піти до вінчання.

— Добре, я йду д’татови. А тато питає її:

— Що то є, що ти перше була в шпитали раз та добу, а тепер все в шпитали та й у шпитали? І до хати мало коли приходиш.

А вона каже:

— Тату, в шпитали є той, хто мене вирятував від бандитів. Він був такий герой, що двадцять штири бандити вбив. А мама йому очі виколола. Я тоді пообіцяла, що буду його жінкою. Та й нині я так думаю.

— Добре, — каже, — дитино.

І все вона з ним у шпитали. А одної ночі сниться їй, щоб до схід сонця дев’ять меж перейшла і тому хлопцеви росою очі повтирала, то буде мати очі, як мав. Та й йому такий самий сон снився.

Рано вона каже йому:

— Ти знаєш що? Такий і такий мені сон снився.

— І мені такий сон був, — каже він.

І сказала вона уланам, аби їй два коні усідлали. Та й вони сіли обоє на коні і летять, що мають сили. Зійшла вона з коня на одній межі, втерла йому росою очі. Втерла на другій межі. На третій знов утерла. І на четвертій, і на п’ятій межі втерла йому росою очі. А як втерла на шостій, він сказав:

— Я вже так бачу, як уночі крізь мряку. Вже вижу трошки. Втерла вона йому очі на семій межі:

— Вже так вижу, як крізь мряку в днину. На восьмій межі втерла вона йому очі знов.

— Я вже таки файно вижу, — каже він.

А як втерла вона йому очі на дев’ятій межі, він так уздрів, як видів колись. Вертаються вони до царя.

— Тату, я виходила свого мужа! Муже мій дорогий, ходім та звінчаємося.

А він каже:

— Нє, я йду до мами попрощатися.

— Дорогий мій, не йди, бо пропадеш.

— Не пропаду.

І попрощався, й пішов.

Приходить він до того лісу, зайшов у будинок, а далі все замкнено. До кімнат зайти не годен. Подивився у заґратоване вікно, є його мама і той збуй, разом сплять у лужку. І він пішов геть.

Дістав він собі таку пилку, що раз потягнеш, і ґрата перетинається. І на другу ніч перед днем знов приходить туди. Перетяв ґрати і вскочив до хати. Пішов по кімнатах. Дивиться, в середній кімнаті є його шабля й пасок. Взяв він на себе пасок і почепив шабельку. Зайшов у другу кімнату, а вони сплять собі в лужку. Будить він маму й того збуя:

— Вставайте, молодята.

Вона схопилися. Мама застила. І впали вони перед ним на коліна. І сказав він свої мамі:

— Іди, сатано, сперед мене.

Замок їх обох у кімнату. Та надер дві бочки смоли, зв’язав їх і кинув у ту смолу. Та й ті бочки запалив. Що вони просилися, а він сказав:

— Не просіться, бо пусте ваше просіння. Ви мене хотіли знищити і викололи мені очі.

І зачекав він, доки вони не згоріли. А тоді вийшов, крикнув і закликав вовка. Та сів на вовка і поїхав т’цареви. Як вона його вздріла дуже зраділа.

— Татку, який був він герой, такий знову зробився. А він сказав:

— Та ту, нема тої держави, щоби вас побила. Я допоможу вам. А цар сказав таке:

— Небожата, ідіть до ксьондза, звінчайтеся і жийте, і най вам бог помагає.

Вони звінчалися, і цар передав на него коруну. Та й я там був. Велика забава там була. Поклали мене до стола плечима, а до стіни очима. Та й інших людей так поклали. Одного обминули, а другому не дали. Та й так наша забава перейшла. Сів я на столець, байці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Космач, Косівського району, Івано-Франківської області
17 березня 1985 року
Оповідач: Коб’юк Курило Петрович (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.