Українські народні казки

Про лиху матір і двох синів

Українська народна казка Бойківщини

Був бідний чоловік, ходив по дрова в ліс. І увидів на дереві гніздо. Виліз на то дерево, а в гнізді яйце. Бере він то яйце в платок і несе на ярмарок. Носить він його по ярмарку, носить. Єден купець питає:

— Що ти там маєш?

Він розвиває, а то золоте яйце.

— Що тобі за це яйце дати?

— Що дасте, то я возьму.

— На тобі п’ятьсот золотих.

Підходить другий купець.

— Ти не бери п’ятьсот золотих, на тобі тисячу.

«Ну що ж, — думає собі чоловік, — ліпше тисяча, як п’ятьсот золотих». І продав він то яйце за тисячу золотих.

Прийшов він додому і знов пішов у ліс. І знов знайшов у тім гнізді яйце. Приносить він то яйце знов на ярмарок. Та вже й не торгується, він знає, що має взяти тисячу.

Та й він тих яєць, може, з десять наносив і попродав. Та в него вже великі гроші. І збудував він собі великий-великий дім. І все в домі зрихтував, як треба. Все є, що треба в хаті.

І мав він два хлопці, що вже час їм був ходити в школу. То він свої хлопці в школу не посилав, а взяв собі до хати вчителя. І платив йому так за двоє, як у школі за двадцятеро платять. Ще й йому кошт давав.

Пішов той господар в ліс, виліз на то дерево, відки яйця брав, прикрився і сидить. Птах прилетів нестися, а він його й їмив там. Поїмав його і приніс додому. І вже більше не ходив у ліс за яйцем, бо птах уже дома ніс що третій день яйце золоте. І тоти яйця вже й жінка носила на ярмарок та й продавала.

Коли він забагатів, то купив собі і ліс великий. А як купив ліс, то треба й лісника. І той лісник був у нього на квартирі. І він має стільки грошей, що сам не знає, де їх подіти.

Господар той роз’їжджає по містах. Деколи не буває дома й тиждень, і більше. А його жінка залюбилася з тим учителем, що учив хлопців. Вона вже й служницю собі наяла. І пішли одного разу обидві в місто, жінка й служниця. А учитель остався дома. І пішов він по всіх кімнатах і в одній кімнаті найшов того птаха. Взяв його в руки, а птах підняв крила. І під їдним крилом було написано: «Хто би з мене з’їв серце, то були би в нього щодня під головою гроші. А хто би з’їв голову, то був би царем».

Тоді приходить господар. І ніхто нічого не знає, що вчитель до птаха дивився. А господар прийшов, трохи побув і знову пішов.

А вчитель каже, що дуже захворів. Жінка приводить лікарів. Приносить ліки — нічого не помагає, хворий «умирає». Дуже жалує його жінка. Хто знає, щоби дала вона, коби вчитель був здоров. А він каже:

— Я би поздоровів, якби ти зарізала того птаха, що несе золоті яйця, і я з’їв з нього серце і голову. А як не з’їм, то я вмру.

Жінка вже не жаліла того птаха. Думає: «Що мені птах, коли в мене вже й так стільки грошей є? Коби ти здоров був». І сказала вона служниці:

— Бери того птаха заріж.

Служниця зарізала птаха, серце і голову відділила, і разом усе смажиться в ринці, весь той птах. А тоти два хлопці, що він їх учив, забігли в хату. І єден ухопив і з’їв голову з птаха, а другий серце. А тулуб лишився. І побігли хлопці.

Служниця приносить учителеви того засмаженого птаха. А він питає:

— А де ж голова і серце?

А служниця каже:

— Я не знаю. Я все разом смажила. Я виділа, що в кухню йшли хлопці, а чи вони, чи не вони з’їли, то я не знаю. Та що там голова й серце? Маєш що їсти й без них, то їдж.

Коли він того покуштував, то стало йому легше, вже став здоровий. Бо йому нич не шкодило, але він так притворився.

Приїхав газда та й уваги не звертає, чи є птах, чи нема. Грошей багато має. І поїхав газда знов, а учитель знов «захворів». Та й учителю нічого не помагає, умирає і все. А вона йойкає, сама не знає, що робити. А він їй каже:

— Якби ти своїх хлопців порізала, та я з єдного з’їв голову, а з другого серце, то мені би лівіло.

Тоді жінка говорить лісникові:

— Бери моїх хлопців, заведи в ліс і там побий їх, і з єдного возьми голову, а з другого вийми серце і принеси мені домів. А коли ти цього не зробиш, то я тебе знімаю з роботи.

А лісник собі думає: «Як здойме мене з роботи, де я ся дію? Старий я, не годен». І говорить лісник:

— Хлопці, збирайтеся, ідеме в ліс, береме з собою собаку. Я беру стрільбу. Уб’єме в лісі зяйця абощо.

Так завішує він хлопців. Та й пішли вони. А коли зайшли глибоко в ліс, лісник сів на пня і дуже заплакав. А хлопці:

— Дідусю, а чого ви плачете?

А дідусь каже:

— Хлопчики, ваша мама приказала вас тут побити і з єдного принести голову, а з другого серце.

А хлопці говорять:

— Дідусю, не бийте нас.

— А що ж я маю робити?

— Убийте цього собаку та й вийміть з нього серце і обріжте йому голову. Обпаліть, обчистіть тоту голову. І принесете їй і скажете: «От маєш з єдного сина серце, а з другого голову». І вона не пізнає.

Так хлопці говорили дідові.

—…А ми підеме лісами і вже ніколи-ніколи додому не вернеме.

І тоти хлопці пішли й пішли. Довгий час ходили, блукали по лісі. І попали в лісі на хатинку. Заходять до тої хатинки, а там бабуся стара. Питає вона їх:

— Відки ви, хлопці, і куди йдете?

Вони говорять:

— Ми пішли по гриби і заблудили. І ніяк не можеме знайти дорогу додому.

— Добре, будете і мене служити. В мене є дві кози, то будете їх пасти. Тут є така велика-велика поляна. Будете пасти кози на ті поляні.

І були вони в тої баби сім років. А в сім років вона їм говорить:

— Ідіть на ту поляну без кіз. Сами ідіть.

Вийшли вони туди, посідали під дерево й сидять. За якусь хвилю на тоту поляну почало сходитися багато-багато народу. Сходилися і воєнні, і цивілі.

І принесли з собою коруну. І єден старший оголошує:

— Ось царська коруна. Ми кидаєме її вгору. На кого вона впаде, того вибереме царем.

Кинули ту коруну, вона піднялася догори, політала і впала якраз на хлопця, котрий з’їв голову з того птаха. Тоді вони, тоти люди, підняли його вгору і почали двигати.

— От наш цар! От наш цар! — почали кричати.

І забрали вони його з собою. А брат остався самий. Приходить він до баби сам-єден. Баба питає:

— А де ж твій брат?

А він розказує бабі:

— Там, на ті поляні, зійшлося багато народу і вибрали мого брата царем.

А вона йому говорить:

— Що ж ти тепер будеш робити?

— Я піду шукати, де він царем. А я буду його замісником. Але я вернувся сказати вам, де ми поділися, щоби ви не переживали.

Вона його заводить у другу кімнату і каже йому, тому хлопцеви:

— От дивися, то все золото твоє. Бо коли ти спиш, то все третьої ночі у тебе під головою з’являється золото. То, — каже, — забирай собі своє золото.

А він каже:

— Мій брат царем, а я буду його замісником. То нащо мені золото?

Пішов він і найшов свого брата-царя. І стали оба-два керувати країною, і найняли собі служницю. І говорить той замісник служници:

— Ти дивися, мені кожної третьої ночі золото під головою. Бери собі, скільки тобі треба.

Так говорив до служниці царів брат. А служниці того золота малило. Вона собі думала, як зробити так, щоби в неї було золото під головою, а не в нього. Пішла служниця до мудрої жони і говорить тій мудрій жоні, ворожілі:

— Царьовому замісникові що третьої ночі золото під головою. А я би хотіла, щоб під моєю головою золото було, а не під його.

А та ворожіля каже:

— На отого вина і дай йому напитися. І як він нап’ється вина, то він верне те вино, а в нім, у тім вині, буде серце з того птаха. З того серця йому й золото робиться.

І то так все сталося. Коли він випив вина і то серце вернув, служниця вхопила його собі. Взяла вона то серце і вже більше до них з наймичку не верталася. Бо вже золото було під її головою, а під його головою не було. Що ж йому робити? І що він собі надумав? «Іду до своїх баби, де я оставив золото. То я собі золота наберу. Дурниця, що вона серце забрала». І забрався він і йде.

Вийшов він на полонину, а там велика-велика поляна. Іде він, а там стоїть сідло позолочене і коло того сідла двоє б’ються. Він прийшов ід’ним і крикнув:

— Над чим ви б’єтеся, хлопці?

А вони йому говорять:

— Над сідлом оцим.

А він питає:

— А що то за сідло?

А вони йому кажуть:

— То таке сідло. Хто на нього сяде, то сідло понесе його, куди він хоче.

А він крикнув на них:

— Ви, — каже, — знаєте, хто я такий?! Я царів замісник. Як скажу, так і має бути.

Вони питають:

— Як ти скажеш?

А він їм відповідає:

— Єден біжить до кінця цеї поляни в єден бік, а другий в другий бік. Котрий доторкнеться до сідла, того й буде сідло.

Коли вони розбіглися, він сів на сідло і каже:

— Неси мене т’царьови, д’брату мому.

Приїхав він до брата. І знав він що далеко-далеко, за великими водами, є гора, а там є золото. Він собі думає: «Добре, в мене є таке сідло, що сяду і скоро переїду. І наберу золота, скільки мені потрібно. Як щастя, то щастя».

Як він став їздити і носити золото, та служниця знову придурилася ід’ним і знов стала за служницю. Він їде по золото, а вона каже:

— Та возьми й мене з собою на сідло.

І він узяв її. Їдуть вони вбоє на ту гору. І назбирали золота. Назбирали та й посідали в сідло. А вона йому говорить:

— Ой, то ще замало золота. Злізь та ще трохи дозбирай. Він пішов золото збирати, а вона сказала до сідла:

— Неси мене.

І вона полетіла на сідлі, а він там остався.

Ну й що йому тепер робити? А то була така гора, що дуже сонце припікало і золота можна було набрати хіба зрання холодом або ввечері, а вдень ніт. І що ж він робить? Іде попри воду, по холодках туляється. А тут і голоден, нічого їсти нема, золото не з’їсть. Іде, йде, дивиться, яблінка стоїть. Вирвав яблуко та й з’їв. А як з’їв його, то став конем. Біда. Що ж тут йому робити? Іде далі. А там стоїть груша. Вирвав грушку та з’їв, та й знов став хлопом, як був. Тоді врвав пару груш, пару яблук і сховав собі в кишеню. І пустився пливти по воді. Ніже переплив, то йому виросла довга борода, аж по коліна.

Переплив він, обсушився. Та пішов на ярмарок, розклав ті груші й яблука і продає. Але за такі великі гроші, що ніхто не може купити. А в тої дівчини, що забрала серце й сідло, служниця була на тім ярмарку. І виділа яблука й груші, що продає дід. Але ніхто не купує, бо багато грошей він хоче. Прийшла служниця, а та дівка питає:

— Що ти там виділа, на тім ярмарку?

А вона говорить:

— Я виділа діда, що продає груші й яблука. Але такі гроші хоче, що ніхто не купує. Ніхто таких грошей не має, щоб купити.

А вона думає: «Що ж, у мене грошей нема? Та в мене золота завалилося».

І приходить на ярмарок вона сама.

— Що, дядю, за яблука хочете?

— Що, пані? Недорого я продаю. Але тільки яблука продаю, а груші поки що не продаю.

Купила вона яблук, та й трошки відійшла, та й з’їла яблуко. Та й стала кобилою. А він догнав її та й сів на ню! Сів та й так бив, так гонив її, що вона пізнала, хто то такий. Та й просить:

— Василю, даруй мені все, що я зробила. Віддаю тобі твоє серце, віддаю сідло.

І вона все йому віддала. І тоді він все їй подарував і взяв її за жінку. І вона дуже поправилася і дуже порядною газдинею стала. І дуже добре вони собі жили.

Тоді замісник Василь просить у свого брата-царя:

— Поїдеме до свого тата і до свої мами в гості.

А цар йому говорить:

— Як ми поїдеме, як ми не знаємо, де ми ся находимо, у якім світі? Як ми найдем свого батька й маму?

А він каже:

— Не журися, царю. В мене є таке сідло, що як сядеме на нього, то де захочеме, там воно нас і занесе.

І цар убрався як цар, а замісник тоже щонайкраще вбрання вбрав. І як сіли на сідло, то вже й у батька в домі. Зайшли до хати, посідали за стіл, та гей я тепер собі сиджу. А батько вже слугою у мами. А вони з учителем газдують собі.

Тоді цар і його заступник говорять:

— Ви не пізнаєте нас? Та ми ваші сини. Коли ти, мамо, приказала лісникови вивести нас у ліс і повбивати, і принести з єдного голову, а з другого серце, ми попросили лісника, щоб убив собаку. І лісник приніс для вчителя голову та й серце собаки. І ти батька обернула на слугу, а з учителем живеш.

А мати як то вчула, то з жалю зразу впала і умерла перед їх очима. А вчителя вони сами вбили, і батько остався сам. А вони вернулися в свою країну і керували далі. Коли батько постарівся, приїхав Василь із сідлом і забрав батька д’собі.

Та й з тої радости вони заложили велику гостину, запросили багато гостей. З’їхалися гості, а на столах було багато всякого добра. Гості їли, пили, долі бородами текло, а в роті сухо було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

14 (1692). Про лиху матір і двох синів. СУС 567+518+(566). 5 січня 1988 р. Тереняк Данило Васильович (1911). Львівська область, Турківський район, село Либохора