Українські народні казки

Про лиху матір

Українська народна казка Бойківщини

Жила собі жінка, бідна-бідна. Зимою і восени вона робила віники, носила на базар і продавала, аби кусок хліба купила. А як прийде літо, ходить вона зі своїм хлопчиком у ліс по ягоди. Продадуть ягоди і мають на хліб. Одного разу пішли вони по ягоди. Хлопець брав, брав ягоди, а тоді йому не схотілося, і пішов він по лісі. Дивиться на одного дуба, а там щось блищиться. Виліз він на дуба — на дубі шабля висить. Знімає він ту шаблю. А на ній написано, що хто її найде, буде моцний на півсвіту. Хлопець каже:

— Більше я ягоди збирати не буду.

Махне тою шаблею по лісі — ліс паде, як збіжжя від коси. Мати його кричить, бо не знає, що ся робить. А він приходить до матері і каже:

— Мамо, ми вже більше в ягоди не підемо. Бо дивіться, що я найшов.

Він іде наперед, а мати — за ним. Приходять вони до гори, що з самого каменю. Дивляться, в тій горі суть двері камінні. Він ударив своєю шаблею по тих дверях — двері відчинилися. А там кімната в кімнату, що не мож порахувати, кілько їх є. Він ходить і ходить і в їдні кімнаті знаходить замкнену дівчину. Торкнув шаблею, двері відчинилися — і дівчина вийшла. Питається її, що зона за одна, відки. Дівчина каже:

— Я царева донька, мене опришки вкрали. Просить його, аби їхав з нею. А він каже:

— Я не їду, я колись до тебе поверну. Дівчина пішла сама, а він лишився.

За якийсь час приходять опришки, дванадцять їх. Зачав він тим опришкам голови рубати. Одинадцять зрубав, а дванадцятому лишив і того дванадцятого опришка нагнав. Та й каже:

— Аби ти більше сюди не приходив.

Нагнав він його, і живуть собі там хлопець з матір’ю. Хлопцеви не хочеться сидіти день за днем. Розвидниться, бере шаблю та й іде на полювання. А той опришок закрадається і ходить г’матері. Вже з матір’ю розпізнався. А хлопець не знає, що опришок там заходить, їдного разу мати каже хлопцеви:

— Кілько ми тут жиємо, а ти ще тут не купався. Може би, ти скупався? Тут є де купатися.

Хлопець не хоче купатися. А мати плаче:

— Йой, ти, — каже, — не хочеш мене послухати. А він їй:

— Та най буде, буду ся купати.

Заладила вона йому води, він розібрався, своє убрання й шаблю поклав на стіл. Мати каже:

— Йой, загоряча вода. Йду принесу студеної.

Вона пішла надвір, а там той опришок чекає, бо вони ся обоє договорили, що ніяк шаблю не відберуть, хіба як купатися буде. Вона сказала опришкови, що той купається. Опришок зайшов, взяв шаблю — та й все: хлопець уже нічого не вартий, бо шаблі нема. А мати каже опришкови:

— Рубай ’му голову! Опришок їй:

— Нє, не рубав він мені і я йому не буду. Вона:

— Дай мені шаблю, я йому відрубаю. Опришок каже:

— Нє, не дам. Бо як я дам, то все одно та як би й я рубав.

А вона взяла розтопила смоли і випалила йому очі. Тоді взяла його за руку, вивела на дорогу і каже:

— Іди й більше не стрічайся.

Хлопець узяв собі бук в руки і помаленьку пішов дорогою.

Іде він, іде. Може, день, може, два дни. І так зайшов аж під цареві палати. Сліпий він, не видить, куди йти. Там стоять вартові і стримують його. Затримали і справили на дорогу, а дівчина дивиться з балкона, з другого поверху, і пізнала хлопця, що він її випустив. Скричала на вартових:

— Затримати того хлопця!

Вартові його затримали, дівчина прибігла і пізнала його відразу. Питається:

— Іваську, що з тобою зробилося? А він каже:

— Мама зо мною таке зробила.

Тоді вона бере Іваська і каже:

— Цей мене врятував від смерти. Я за него вийду заміж. А цар їй:

— Та що тобі з него?

— Він мені, — каже, — життя врятував.

Коли вони поженилися (це було десь восени), жили в тих палатах до весни. Навесні зліз сніг, пішов дощ, загріло сонце, зачали рости квіти, і каже царева донька Івасикови:

— Йдемо в квітки. Він їй:

— Що мені з тих квітів, як я їх не бачу. А вона відповідає:

— Я назбираю, то хоч будеш пахати.

Назбирала вона квітів, принесла йому та й далі йде і збирає. Та й ті квіти віддурили її геть далеко. Він її кличе, кличе — вона не йде. Зачав іти, вийшов на горбок, посковзнувся і впав. І покотився в кирничку, та й впав воду. Піднявся і став видіти. Прибігає вона, жінка його, а він каже:

— Помалу, помалу, бо впадеш. Вона підійшла, а він їй:

— Я тебе вижу.

Вона не вірить йому. Показує йому квіти, а він говорить:

— То зелене, то біле, то червоне.

Тоді вони повернулися і жили в царя. Жиють вони, а він каже жінці:

— Хотів би-м піти в ті ліси, куди я ходив. Бо там, в тих лісах, на найбільшому дубі висить шабля. Хто ту шаблю возьме, буде моцний на цілий світ.

Ходив він по лісі, ходив. І не може втрапити на того дуба. Вертається з лісу, іде на гору і дивиться з гори, котрий дуб найбільший у лісі. Тоді справцював до того дуба і найшов тоту шаблю. Взяв її, і з тою шаблею пішов до опришка. А опришок став напроти него з своєю шаблею. Наставив свою шаблю, а Івасько вдарив — і розсипалася опришкова шабля.

Тоді він опришка нагнав, запряг пару коней до одної ноги матері, а другу — до другої, сам обернувся в другий бік і сказав коням:

— Вйо!

Сам вернувся до жінки. А жінка слаба, бо сплакалася за ним. Зажалувала, що чоловік ї’ лишив. Та й казці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
25 січня 1994 року
Оповідач: Лучканич Василь Павлович (1916 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.