Про лиху мачуху і дванадцять місяців
Українська народна казка Покуття
Були собі дід та й баба. Баба мала свою доньку Палажку, а дід доньку Ксеню. Поки ще був дід живий, баба ще його трохи боялася, а як дід умер, баба захотіла позбутися Ксені. Що лиш не виробляла баба з тою бідною сиротою, би її позбутися! І ніяк позбутися не могла. І тоді Палажка придумала таке: післати Ксеню взимі по бриндюшки. І сказала баба Ксені:
— Без бриндюшок додому не вертайся.
А Ксеня в дрантивій кожушинці, в полатаних черевичках, в тонкій хусточці. Взяла кошичок і пішла. І ніхто за нею не сумував. Лиш песик, якому вона не раз давала кусник хліба, подзявкав за нею.
Іде вона, іде, а надворі такий лютий мороз. Снігу набрала в черевики. Дивиться, а то стоїть старенький дід з сивою бородою. А то був місяць Грудень. Та й питається він:
— Дівчино, куди ти?
А вона йому вклонилася, привіталася та й каже:
— Тікаю від біди.
— Від якої?
— Від мачухи лихої.
— Ну то йди.
І пішла дівчина далі. Іде, дивиться, сидять навколо вогню одинадцять хлопців. То були Одинадцять Місяців. Вона поклонилася їм, привіталася і сказала, чого післала її мачуха та її донька в ліс. Тоді підняв булаву місяць Май, і заграв потічок. І розцвіли квіточки. І дівчинка назбирала повний кошичок бриндюшок. І перепросила Місяців, що не в пору прийшла. І каже їй місяць Май:
— Ти мачусі скажи від нас, що на квітки тепер не час.
Вже пізно ввечір припленталася вона додому. Лиш песик своїм дзявканням здибав її. Палажка за квітки навіть не подякувала. Лягла в ліжко і каже:
— Я вмираю.
А вони варили вечерю. Якби хто подивився на них, то подумав би, що то дві відьми варять зілля в казані. Та й негайно посилає Палажка Ксеню по ягоди.
— Треба мені суниць, а як ні, то полуниць. Лиш свіжих, свіжих, несушених най Ксеня принесе для мене.
І навіть їсти їй не дали, подякувати не подякували.
Пішла вона лісом та й знов здибала старенького діда, знов місяць Грудень стояв на варті. Пізнав місяць дівчину, і розповіла вона йому про свою біду. Та підійшла до місяців, привіталася чемненько, перепросила, що прийшла до них непрошена, сказала, що прийшла не по своїй волі. І розповіла, що Палажка хоче ягід. І місяць Червень зробив літо. Зацвіли ягідки, потім стали зелені, почали достигати. Коли вони почервоніли, Червень сказав:
— Збирай борзенько і йди додому. І мачусі скажи від нас, що на ягоди тепер не час.
Та й знов дівчинка пішла додому. І прийшла така змучена. І лиш песик пізнав її. А Палажка вже й не думала, й не гадала, що Ксеня вернеться. А як уздріла Ксеню, то лягла в ліжко і дивилася на стелю, ніби вона хвора, ніби їй байдужий світ, не лиш суниці. Так, ніби вона до суниць не дуже й рветься. А все ж злізла з лужка, зо дві ягідки мамі дала. А Ксені й спасибі за то не сказала.
Тоді мачуха каже:
— Якщо Ксеня може принести і бриндюшок, і ягід, то Палажка принесла би багато більше. Бери, Палажко, бесаги, великі бесаги. І не лиш трохи бери, а бери все.
І наказувала їй мати:
— Нікому не поступайся, нікого не бійся, нікого не слухай, все бери. Зібралася добре Палажка, вгорнула кожух, наопашки сардак, вбула юхтові чоботи, замоталася в грубу хустку і пішла. Здибає Грудня. Не вклонилася, не привіталася. Він запитався, куди вона йде, а вона каже:
— А тобі що, старий дурню?
І хрясь його по лиці. Він не чекав такого, не думав і не гадав, що таке може бути. І дуже він розлютився. Як потряс бородою, як нахмурив брови, як заскреготав зубами, як замахав палицею. Повіяв вітер, пішов сніг, заметіль зробилася, так, що світу Божого не видно. Іде Палажка, нічого не видить, не знає, куди йти. Сніг у очі летить, в руки змерзла, снігу в халяви понабирала. Сіла вона в сніг та й замерзла.
А мачуха чекає, а мачуха визирає, то в одно вікно, то в друге. То одну шибку прохухає, то другу. А Палажки як нема, так нема. Уже й смерклося, а Палажки нема. Тоді мачуха каже:
— Певно, Палажка набрала тілько, що й донести не годна. Піду та й поможу її.
Зібралася мачуха і пішла в ліс. І кричить, кричить:
— Палажко! Палажко!
І йде далі. А в лісі вже темно. Все кругом шумить, стогне. Сніг все глибший та й глибший. Та й вона застрягла в заметах і замерзла.
А Ксеня дома чекала, чекала, хату напалила, вечерю зварила. Але ніхто не вернувся — ні мачуха, ні Палажка. І Ксеня сама лишилася в тому обійстю. І зажила спокійно. І ніхто вже не старався її збутися. А як навесні розтопився сніг, в лісі найшли неживих мачуху й Палажку.