Про лінивого Василя
Українська народна казка Поділля
Це було давно. В одному селі, де проживав трудолюбний народ, жив хлопець на ім’я Василь. Він був молодий і красивий, але лінивий. Не любив Василь рано вставати і братись за роботу. На допомогу йому приходив завжди його друг Півень зі своїм дзвінким голосом.
Але одного дня, коли увесь народ уже трудився на збиранні врожаю, Василь ще спав, висвистуючи якусь мелодію носом. Як не намагався розбудити Півник друга, але все марно.
Через вікно заглянуло Сонечко і побачило намагання Півника розбудити свого лінивого друга.
— Я навчу його прокидатись рано-вранці, — прошепотіло Сонечко, торкаючись своїм промінням то вуха, то Василевого носа.
Не витримав Василь знущань над собою.
— Іди геть !- вигукнув він і шпурнув черевиком у Сонечко.
Сонечко засмутилось і потихенько заховалось за хмару.
Відтоді Василь і Півень вже більше не бачили Сонця. З хмари, яка закривала Сонечко, почались затяжні дощі. Розгнівався Півень на Василя. Гнівались і люди, які не встигли зібрати врожай. Засумував і сам Василь.
— Я знаю де знаходиться Сонечко, — прокукурікав Півень, — збирайся в дорогу.
Сірим дощовим ранком вирушили вони на пошуки Сонця. Йшли вони, йшли не один день, не одну ніч, густими лісами, широкими полями і дістались високих гір, на які міг злетіти лише Півень.
— Гей, Сонечко-о-о-о! — гукнув промоклий Василь. — Пробач мою грубість, вернись в наші села і на поля!
В цю мить вершини гір запалали яскравим сонячним сяйвом. І з того часу Сонце не забирало більше свого проміння від Василя та Півня, від людей і полів, дарувало їм тепло.