Про ліниву жінку
Українська народна казка Гуцульщини
Були молоді, такі, що пібралися. Та й молода не хотіла прясти. А давно всі пряли. Каже чоловік до неї:
— Жінко, чого ти не прядеш? Та ж треба сорочки, треба верети якоїсь — усього треба. А вона каже:
— Нема на чім прясти. Нема мотовила, нема кожівки *. Веретена нема.
— Та я врубаю мотовило, — каже чоловік.
— Ти що, дурний? Ти хочеш умерти? Та той, хто мотовило рубає, той умирає.
А він каже до неї:
— Якби так було, то всі люди вже вивмирали б. Бо всі рубають мотовила та кожівки.
— А куди ти будеш іти рубати мотовило? — питає жінка.
Він каже їй, куди буде йти. У ліс, де гущавина. А вона побігла в ліс, у те місце, де він мав рубати, засіла за кущ та й дивиться. Іде він. А вона з-за куща каже:
— Хто мотовило втне, той умре.
Він то вислухав та й спудився. Та й вертається додому без мотовила та й без нічого. А жінка скорше оббігла другою стороною, щоби була борше дома. Та зустріла чоловіка та й каже до него:
— Чого ти, чоловіче, не врубав мотовила?
— Та таке й таке, — каже, — якась біда кричала, що хто мотовило втне, той умре.
— А я тобі казала, що таке буде.
Порозносювала жінка все, що було, і вже не має що вбрати. А в сестри весілля готується. Та й каже жінка до чоловіка:
— Треба йти на весілля, а я не маю в чім. А чоловік каже:
— Ти бери печи хліб, а я йду до міста. Може, щось куплю, би ти мала що вбрати на весілля.
Іде чоловік з міста і несе гуску соли. Бо давно клали гуску * соли, як ішли на весілля. Діти дивляться крізь вікно і кричать:
— Мамо, тато несе гуску! А вона каже від печі:
— Най буде вузька, я влізуся.
Та скинула з себе дранку, та й спалила в печі. Зайшов чоловік та й каже:
— Жінко, в чім ти тепер будеш іти? Я не купив нічого. Давай я тебе обгорну в околіт соломи та зав’яжу, та й возьму тебе на весілля. Лишу тебе десь там та піду до сестри. І сестра дасть щось убратися.
Приніс він її до сестри на весілля, поклав під стріху, а сам пішов до хати. Випив там трохи та й забув за жінку, що вона під хатою в околоті. А п’яні люди все виходять з хати та все змочують той околот соломи. Вона там добре намокла та й замерзла, та й у тім околоті кричить:
— Ко-ко-кожівка, верете-тено!
А п’яні виходять та й чують, що ця там так каже. Та приходять у хату й кажуть:
— Що то там в околоті кричить: «Ко-ко-кожівка, верете-тено»? А чоловік каже до сестри:
— Мой, я лишив там жінку. Вона не мала в що вбратися, а я обмотав її в околіт соломи та й забув під хатою.
Пішов чоловік, вніс той мокрий околіт з жінкою в хату, розмотав, висадив на піч, щоб нагрілася, перебрав. Та й відбулося то весілля. І жінка вже не казала більше: «Хто мотовило втне, той умре». Взялася до роботи.