Про милосердну жінку
Українська народна казка Закарпаття
Була в єдної худобної бабки дівка. Вни ся дуже бідно мали. А її полюбив багатий син. І взяв її за жінку. А в них був такий звичай, що вони ніколи худобному нич не дали. А вона дуже плакала. Плакала й то, що їй дали їсти, вона клала на угол. І як ішла з села на село, забрала тоти куски. Ішла вона, і стрітив її дідико старенький. Жона сказала:
— Дідику, озьміть од мене цей подарунок. Бо де я пішла, там ніколи худобному не дали.
І дідико взяв од неї той подарунок, той хлібець і сало.
— Що ти, дівочко, хочеш за тото, що ти мені дала?
— Я нич не хочу, лем хочу видіти, хто стоїть коло старого чоловіка, коли він умре?
А дідико повідає:
— Тепер умре дідо старий, а пак умре дівка. А ти лем позирай із сіней. Лем не говори нікому, бо як повідж, то вмреш.
Умер дідо. Вона пішла, а там твердо радовалися, що дідо вже старий умер. А вона дуже плакала, як виділа, що дуже много чортів понад нього. Чорти літали понад нього, тягали його. А як вона то виділа, то дуже плакала. І з тим пішла дому.
Померла дівчина. І вона пішла там. І стала в сінях, і виділа, що дуже много ангелів трепечуться над дівочкою. А вона дуже радовалася. А всі там дуже плакали за дівочкою. Ангели радовалися дівочці, і вона весела була, як виділа красу таку.
І сказали люди її чоловікови:
— Взяв-ис худобну, а тото дурна. Де ся радують, там плаче, а де плачуть, вона там радується.
Чоловік її питає, що вона там виділа. І він її дуже бив. А вна відповідає:
— Дай ми покій, най ся вберу.
І вбралася, і сіла. І як йому то сказала, і нараз умерла.