☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про мудрого короля
Українська народна казка Покуття

Був в одній державі справедливий король, що любив правду. І жила собі в його державі бідна жінка. Мала вона доньку Соломію. До тої доньки ходив бідний хлопець Андрій. А був там віт, і хотів з тою дівчиною женитися вітів син. А той бідний хлопець не допускав його до тої дівчини. А що робить віт? Каже свому синови:

— Я постараюся, що ти ту дівчину візьмеш, оженишся з нею.

Іде віт до корчми, до орендаря, і договорюється з ним, що обкраде в него корчму.

— Та як обкрадеш? — питає орендар.

— Ти злагодь мені все: горівку, оселедців десять штук, москаликів банок зо три, фартухи. Я тобі за то заплачу, за ті всі товари. Вже плачу. І то вночі забираю, аби ніхто не видів. А рано ти прийдеш до мене і скажеш, що в тебе корчму обікрали.

Вранці приходить до віта корчмар.

— Добрий день, пане начальник.

— Добрий день, Мошку. Що скажеш?

— Пане начальник, сеї ночі обікрали в мене корчму. Віт викликав жандаря. Каже:

— Підем у село шукати, бо обікрали корчму.

Збирає собі віт радних, присяжного. Ходять по хатах, шукають краденого. Але так провізорично. А тоді йдуть до тої жінки, що мала парубка. Жінка не має ні стайні, нічого, тільки карбничок і тримає в нім паця. Приходять вони туди, віт з тими своїми підлеглими. Питають:

— Де твій син був сеї ночі?

— Ніде не був, — каже, — вдома спав.

— Ми в тебе будем шукати. Вона каже:

— Шукайте, але в мене нічого нема. Присяжний бере її за руку.

— Ходи сюди, до карбничка.

Відкривають той карбник і витягають відти ті товари: горівку, оселедці, москалики, фартухи. Вона в плач.

— Пане начальнику, клянусь богови, що мій син сеї ночі ніде не був.

— Твій син обікрав корчму.

— Він не крав.

Падає жінка на коліна і плаче, вкладає пальці навхрест і цілує.

— Вірте, мені, — каже, — що мій син спав сеї ночі дома.

У той час, коли вони в неї були, її син був на роботі в одного ґазди. Викликали його відти. Син приходить.

— Слава Ісусу Христу! І цілує вітови руку.

— Де ти сеї ночі був? — скричав до него віт.

— Вуйку, — каже він, — я ніде не був.

— А відки це взялося в тебе?

— Не знаю. Не знаю, відки то взялося.

— Ти, злодію, обікрав корчму. І каже віт до жандаря:

— Пане вахмістру, давайте йому на руки ланцюжок.

Жандар витягає з торбини ланцюжок, в’яже Андрійови руки і забирає з собою. Соломія, його дівчина, се вчула, біжить за ним і плаче. Каже:

— Андрію, ти куди йдеш?

Падає до землі, плаче, просить, аби пустили його. Присяжний копнув її ногою.

— Марш відци, — каже, — тікай геть! Пішла дівчина додому плачучи.

Андрія забрали до криміналу. Йде слідство. І дали Андрійови два роки криміналу. Бідна мама плаче за сином і йде у воєвудство. Погрозила вітови:

— Я правду найду. Віт каже:

— Іди шукай. Твій син — бандит і злодій.

Приходить жінка до воєвудського суду і просить у судді, щоби сина відпустили. Суддя скричав на ню:

— Марш, бабо, додому!

Виходить бідна жінка і плаче. І говорить: «Господи Боже, поможи мені правду найти».

І йде вона аж до короля. Приходить туди, перед браму. Там стоїть вартовий.

— Куди, бабко, йдете?

— Хочу до нашого найяснішого короля.

— Вам не можна йти, бабко. Тут не пускають. Ідіть відци преч.

Сидить бабка перед брамою день, сидить другий, третій. Не допускають її до короля. У той час до короля посходилися царі, королі і міністри на нараду. Радяться собі, а бабка сидить під брамою. Вийшов король на балкон, дивиться — жінка-селянка сидить під брамою. Він питається того, що стоїть на посту:

— Що та жінка в тебе хоче?

— Найясніший королю, вона хоче поговорити з вами.

— Пусти, най іде до мене.

Вона підходить по сходах догори, до короля, клякає на коліна і плаче. Король їй:

— Вставай, жіночко, не плач.

Вона далі клячить на колінах, обіймає королеви ноги і цілує. А король каже:

— Вставай, я тобі сказав. Я не бог, аби ти мене цілувала в коліна. Жінка встає. Король:

— Ходи зо мною.

І вводить її до тої зали. А там все блищить. За столами сидять царі, королі, міністри. Кажуть:

— Ти нащо ввів сюди селянку задрипану? А він дає їй крісло.

— Сідай, — каже.

А баба-селянка напудилася того, боїться і не знає, що казати.

— Чо’ ти прийшла сюди? — питає її король.

А вона не може слбва заговорити. А вони з неї сміються, тоти царі та королі.

— Нащо ти привів це опудало?

— Зачекайте, — каже, — то є людина. Най вона відпочине і розкаже.

Жінка трохи освоїлася і розказує:

— Мого сина забрали до криміналу — має сидіти два роки.

— А за що? — питає король.

— Бо прийшов жандар з вітом і сказали, що він обікрав корчму. І найшли в мене під карбником оселедці, горівку. Були там і якісь фартухи. Сказали, що мій син то вкрав. Віт наказав жандареви, аби скував йому руки. Жандар скував руки і забрав його до криміналу. Я плакала-м, просила-м судді, що то неправда, що він дома був, а вони не хотіли його пустити. І зараз сидить моя дитина задурно.

Король виділяє їй квартиру, тій жінці, забезпечує харчами. А тих царів, королів і міністрів просить затриматися.

— Подивимся, що з сего буде.

Тоді викликає того віта, вітового сина, присяжного, жандаря. Викликає і Мошка. І суд викликає. Всі поприходили. Першого питає король віта:

— Що це за порядки такі, що в тебе злодійство є?

— Я тому не винен, — каже. — Що я тут винен? В мене порядок. Злодій дістав два роки і більше того не буде. Я за тим стежу.

Питає король Мошка:

— Обікрали в тебе корчму?

— Так, прошу пана, найяснішого короля, вкрали від мене гроші, оселедці, горівку.

— Присягай, — каже Мошкови. Поставив король десять Божих приказаній.

— Присягай, Мошку.

— Найясніший королю, я всю правду кажу, без присяги.

— Правду кажеш, але присягни.

— Нє, я не буду присягати, я не буду присягати.

— То я тебе замкну, жиде.

— Замикайте, замикайте, я не буду присягати. Замкнув король жида і береться знов до віта.

— Присягай, віте, що ти про то нічого не знаєш. Він присягає і каже:

— ...Я тут нічого не знаю. Осе я знаю, що в сеї баби найшли ті товари. Під карбником були сховані.

Питається жандаря:

— Як то було там? Жандар розповів:

— Він мене викликав, ми пішли в село шукати краденого. Шукали ми здебільшого. А як прийшли до сеї баби, там не було, де шукати, але віт самий заглянув під карбник, і там найшли то крадене. Тоді викликали її сина. Він був на роботі. Син не признався до тої крадіжки. Я його, — каже, — заарештував і віддав під суд. Питає король суддю:

— Як ти його судив, того хлопця?

— На тій підставі я його судив, що він обікрав корчму. Викликає король з криміналу того Андрія. І дівчину викликає з дому, і бітового сина.

А царі, королі й міністри чекають. Хочуть видіти, що з того вийде. Ті приходять, і питається король Андрія:

— Ти обікрав корчму?

— Ні, я не обкрадав. Я тої ночі дома переспав. Увечір здибався з Соломією, з нею говорив і пішов додому. І ніде я не ходив.

Питається король Соломії:

— Він тобі говорив, що обкраде корчму? Казав, що тобі купить щось на день народження?

— Він до мене ходить більше, як рік. І не згадував він мені ні за які подарунки. Тої ночі, коли це ся стало, вранці його забрали, а до мене приходить Василь, вітів син. «Чо’ ти, — каже, — плачеш? Що, плачеш за Андрійом? Ти не виділа, — каже, — такого бідняка? Такого панського форналя? Я до тебе буду ходити, з тобою оженюся і будем ґаздувати. І будеш коло мене жити собі, як пані. І не будеш тужити за Андрійом». А я йому на то сказала: «Ліпше мені у дворі служити, як за нелюбом по неволі на сім світі жити. Геть іди від мене, я тебе не знаю. В мене Андрій є».

Питає король Василя:

— Що, хочеш сеї Соломії?

— Та я хотів її, а вона не хоче. Їй було би ліпше коло мене.

— А про ту крадіжку ти нічо’ не знаєш?

— Нє, нічо’ не знаю.

— Присягай. Той присягнув.

Всіх перепитав король та й викликає Мошка ще раз.

— Ну, Мошку, будеш присягати?

— Нє, я вам скажу без присяги.

— Присягни.

— Я вам скажу без присяги. Каже Мошко:

— Пан начальник прийшов до мене і сказав мені, що хоче корчму обікрасти. Я його спитався: «А нащо?» — «Тобі не треба знати, нащо. Я тобі за се плачу». Заплатив мені за ті товари, я йому розбив вікно, він вночі прийшов і ті товари забрав. А рано я пішов, йому сказав, що обікрали корчму. Віт викликав пана жандаря, і вони пішли та й найшли в теї жінки всі ті товари під карбником. І мені то повернули.

Тоді король каже тим царям, королям і міністрам:

— Послухайте, що з сего вийде. Ми тут сиділи, прийшла ся жінка-селянка і сиділа під брамою три дні, аж доки я її не увидів. І плакала-ридала бідна за своїм сином. Ви мали її за підлу людину. А то є людина. Ми всі на подобу Божу і не повинні сміятися один з другого. Ми всі люди.

Тоді судить він віта на три місяці за фальшиву присягу. І на два роки за то, що той так зробив. І дістає віт два роки й три місяці. Василю дає шість місяців за те, що по неволі хотів оженитися з Соломією.

Жандаря здоймає з роботи за те, що добре не розібрав справу і скував Андрійови руки. Судді дав нагану за те, що погано судив. Тоді кличе Андрія і Соломію та й питає хлопця:

— Ти любиш її?

— Люблю, вірно її люблю. Питає Соломії:

— А ти любиш його?

— Люблю, — каже. Тоді король:

— Слухайте, всі присутні. І ви, Андрію і Соломіє. Найсильніша на світі — любов. Нема нічого сильнішого за неї.

Виписує їм король чек до банку. На таку суму грошей, аби купили собі землі.

— Йдіть ґаздувати. Справляйте собі весілля і щасливо ґаздуйте. Тоді каже король присутнім:

— От видите, як то складається на світі. А ви сего не знали. На тім всі і розійшлися.

А через рік-два король захворів. Слабий. Лікарі нічого не можуть йому помогти. Пішла така поголоска майже по всім світі, що такий-то король слабий. Збираються ті царі, королі, міністри, їдуть до слабого короля. Приходять до него і кажуть йому:

— Ми вчули, що ти слабий, і хочем, щоб ти нас порадив, як ми маєм правити державами.

А він каже так:

— Я тепер сам собі не можу порадити. Як я був здоровий, кожному порадив і поміг людям. А зараз не можу, бо слабий. Одно вам скажу: не будьте гордими. Бо гордий — то пустяк. Скажу вам оден примір. Є лан жита. Підросло жито, випускає колос, дозріває, треба його вже косити. Кожний колосок уклонився до долини, бо він повний, ситий. А пара колосків стирчать догори. Він є гордий, той колос, стоїть, не похилився. Бо порожній. А повний похилився. Отак само й чоловік. Котрий щось має в голові, то не гордиться, а котрий слабого характеру, то гордий, несе голову догори і гадає, що нема кращого і дужчого, як він. І думає про себе: «Я мудрий». А це вже послідня людина, котра гордиться. Ви себе не поважайте, най вас люди поважають...

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області 27 березня 1989 року Качур Михайло Федорович (1906 року народження)