Про мудрого короля
Українська народна казка Покуття
Був в одній державі справедливий король, що любив правду. І жила собі в його державі бідна жінка. Мала вона доньку Соломію. До тої доньки ходив бідний хлопець Андрій. А був там віт, і хотів з тою дівчиною женитися вітів син. А той бідний хлопець не допускав його до тої дівчини. А що робить віт? Каже свому синови:
— Я постараюся, що ти ту дівчину візьмеш, оженишся з нею.
Іде віт до корчми, до орендаря, і договорюється з ним, що обкраде в него корчму.
— Та як обкрадеш? — питає орендар.
— Ти злагодь мені все: горівку, оселедців десять штук, москаликів банок зо три, фартухи. Я тобі за то заплачу, за ті всі товари. Вже плачу. І то вночі забираю, аби ніхто не видів. А рано ти прийдеш до мене і скажеш, що в тебе корчму обікрали.
Вранці приходить до віта корчмар.
— Добрий день, пане начальник.
— Добрий день, Мошку. Що скажеш?
— Пане начальник, сеї ночі обікрали в мене корчму. Віт викликав жандаря. Каже:
— Підем у село шукати, бо обікрали корчму.
Збирає собі віт радних, присяжного. Ходять по хатах, шукають краденого. Але так провізорично. А тоді йдуть до тої жінки, що мала парубка. Жінка не має ні стайні, нічого, тільки карбничок і тримає в нім паця. Приходять вони туди, віт з тими своїми підлеглими. Питають:
— Де твій син був сеї ночі?
— Ніде не був, — каже, — вдома спав.
— Ми в тебе будем шукати. Вона каже:
— Шукайте, але в мене нічого нема. Присяжний бере її за руку.
— Ходи сюди, до карбничка.
Відкривають той карбник і витягають відти ті товари: горівку, оселедці, москалики, фартухи. Вона в плач.
— Пане начальнику, клянусь богови, що мій син сеї ночі ніде не був.
— Твій син обікрав корчму.
— Він не крав.
Падає жінка на коліна і плаче, вкладає пальці навхрест і цілує.
— Вірте, мені, — каже, — що мій син спав сеї ночі дома.
У той час, коли вони в неї були, її син був на роботі в одного ґазди. Викликали його відти. Син приходить.
— Слава Ісусу Христу! І цілує вітови руку.
— Де ти сеї ночі був? — скричав до него віт.
— Вуйку, — каже він, — я ніде не був.
— А відки це взялося в тебе?
— Не знаю. Не знаю, відки то взялося.
— Ти, злодію, обікрав корчму. І каже віт до жандаря:
— Пане вахмістру, давайте йому на руки ланцюжок.
Жандар витягає з торбини ланцюжок, в’яже Андрійови руки і забирає з собою. Соломія, його дівчина, се вчула, біжить за ним і плаче. Каже:
— Андрію, ти куди йдеш?
Падає до землі, плаче, просить, аби пустили його. Присяжний копнув її ногою.
— Марш відци, — каже, — тікай геть! Пішла дівчина додому плачучи.
Андрія забрали до криміналу. Йде слідство. І дали Андрійови два роки криміналу. Бідна мама плаче за сином і йде у воєвудство. Погрозила вітови:
— Я правду найду. Віт каже:
— Іди шукай. Твій син — бандит і злодій.
Приходить жінка до воєвудського суду і просить у судді, щоби сина відпустили. Суддя скричав на ню:
— Марш, бабо, додому!
Виходить бідна жінка і плаче. І говорить: «Господи Боже, поможи мені правду найти».
І йде вона аж до короля. Приходить туди, перед браму. Там стоїть вартовий.
— Куди, бабко, йдете?
— Хочу до нашого найяснішого короля.
— Вам не можна йти, бабко. Тут не пускають. Ідіть відци преч.
Сидить бабка перед брамою день, сидить другий, третій. Не допускають її до короля. У той час до короля посходилися царі, королі і міністри на нараду. Радяться собі, а бабка сидить під брамою. Вийшов король на балкон, дивиться — жінка-селянка сидить під брамою. Він питається того, що стоїть на посту:
— Що та жінка в тебе хоче?
— Найясніший королю, вона хоче поговорити з вами.
— Пусти, най іде до мене.
Вона підходить по сходах догори, до короля, клякає на коліна і плаче. Король їй:
— Вставай, жіночко, не плач.
Вона далі клячить на колінах, обіймає королеви ноги і цілує. А король каже:
— Вставай, я тобі сказав. Я не бог, аби ти мене цілувала в коліна. Жінка встає. Король:
— Ходи зо мною.
І вводить її до тої зали. А там все блищить. За столами сидять царі, королі, міністри. Кажуть:
— Ти нащо ввів сюди селянку задрипану? А він дає їй крісло.
— Сідай, — каже.
А баба-селянка напудилася того, боїться і не знає, що казати.
— Чо’ ти прийшла сюди? — питає її король.
А вона не може слбва заговорити. А вони з неї сміються, тоти царі та королі.
— Нащо ти привів це опудало?
— Зачекайте, — каже, — то є людина. Най вона відпочине і розкаже.
Жінка трохи освоїлася і розказує:
— Мого сина забрали до криміналу — має сидіти два роки.
— А за що? — питає король.
— Бо прийшов жандар з вітом і сказали, що він обікрав корчму. І найшли в мене під карбником оселедці, горівку. Були там і якісь фартухи. Сказали, що мій син то вкрав. Віт наказав жандареви, аби скував йому руки. Жандар скував руки і забрав його до криміналу. Я плакала-м, просила-м судді, що то неправда, що він дома був, а вони не хотіли його пустити. І зараз сидить моя дитина задурно.
Король виділяє їй квартиру, тій жінці, забезпечує харчами. А тих царів, королів і міністрів просить затриматися.
— Подивимся, що з сего буде.
Тоді викликає того віта, вітового сина, присяжного, жандаря. Викликає і Мошка. І суд викликає. Всі поприходили. Першого питає король віта:
— Що це за порядки такі, що в тебе злодійство є?
— Я тому не винен, — каже. — Що я тут винен? В мене порядок. Злодій дістав два роки і більше того не буде. Я за тим стежу.
Питає король Мошка:
— Обікрали в тебе корчму?
— Так, прошу пана, найяснішого короля, вкрали від мене гроші, оселедці, горівку.
— Присягай, — каже Мошкови. Поставив король десять Божих приказаній.
— Присягай, Мошку.
— Найясніший королю, я всю правду кажу, без присяги.
— Правду кажеш, але присягни.
— Нє, я не буду присягати, я не буду присягати.
— То я тебе замкну, жиде.
— Замикайте, замикайте, я не буду присягати. Замкнув король жида і береться знов до віта.
— Присягай, віте, що ти про то нічого не знаєш. Він присягає і каже:
— ...Я тут нічого не знаю. Осе я знаю, що в сеї баби найшли ті товари. Під карбником були сховані.
Питається жандаря:
— Як то було там? Жандар розповів:
— Він мене викликав, ми пішли в село шукати краденого. Шукали ми здебільшого. А як прийшли до сеї баби, там не було, де шукати, але віт самий заглянув під карбник, і там найшли то крадене. Тоді викликали її сина. Він був на роботі. Син не признався до тої крадіжки. Я його, — каже, — заарештував і віддав під суд. Питає король суддю:
— Як ти його судив, того хлопця?
— На тій підставі я його судив, що він обікрав корчму. Викликає король з криміналу того Андрія. І дівчину викликає з дому, і бітового сина.
А царі, королі й міністри чекають. Хочуть видіти, що з того вийде. Ті приходять, і питається король Андрія:
— Ти обікрав корчму?
— Ні, я не обкрадав. Я тої ночі дома переспав. Увечір здибався з Соломією, з нею говорив і пішов додому. І ніде я не ходив.
Питається король Соломії:
— Він тобі говорив, що обкраде корчму? Казав, що тобі купить щось на день народження?
— Він до мене ходить більше, як рік. І не згадував він мені ні за які подарунки. Тої ночі, коли це ся стало, вранці його забрали, а до мене приходить Василь, вітів син. «Чо’ ти, — каже, — плачеш? Що, плачеш за Андрійом? Ти не виділа, — каже, — такого бідняка? Такого панського форналя? Я до тебе буду ходити, з тобою оженюся і будем ґаздувати. І будеш коло мене жити собі, як пані. І не будеш тужити за Андрійом». А я йому на то сказала: «Ліпше мені у дворі служити, як за нелюбом по неволі на сім світі жити. Геть іди від мене, я тебе не знаю. В мене Андрій є».
Питає король Василя:
— Що, хочеш сеї Соломії?
— Та я хотів її, а вона не хоче. Їй було би ліпше коло мене.
— А про ту крадіжку ти нічо’ не знаєш?
— Нє, нічо’ не знаю.
— Присягай. Той присягнув.
Всіх перепитав король та й викликає Мошка ще раз.
— Ну, Мошку, будеш присягати?
— Нє, я вам скажу без присяги.
— Присягни.
— Я вам скажу без присяги. Каже Мошко:
— Пан начальник прийшов до мене і сказав мені, що хоче корчму обікрасти. Я його спитався: «А нащо?» — «Тобі не треба знати, нащо. Я тобі за се плачу». Заплатив мені за ті товари, я йому розбив вікно, він вночі прийшов і ті товари забрав. А рано я пішов, йому сказав, що обікрали корчму. Віт викликав пана жандаря, і вони пішли та й найшли в теї жінки всі ті товари під карбником. І мені то повернули.
Тоді король каже тим царям, королям і міністрам:
— Послухайте, що з сего вийде. Ми тут сиділи, прийшла ся жінка-селянка і сиділа під брамою три дні, аж доки я її не увидів. І плакала-ридала бідна за своїм сином. Ви мали її за підлу людину. А то є людина. Ми всі на подобу Божу і не повинні сміятися один з другого. Ми всі люди.
Тоді судить він віта на три місяці за фальшиву присягу. І на два роки за то, що той так зробив. І дістає віт два роки й три місяці. Василю дає шість місяців за те, що по неволі хотів оженитися з Соломією.
Жандаря здоймає з роботи за те, що добре не розібрав справу і скував Андрійови руки. Судді дав нагану за те, що погано судив. Тоді кличе Андрія і Соломію та й питає хлопця:
— Ти любиш її?
— Люблю, вірно її люблю. Питає Соломії:
— А ти любиш його?
— Люблю, — каже. Тоді король:
— Слухайте, всі присутні. І ви, Андрію і Соломіє. Найсильніша на світі — любов. Нема нічого сильнішого за неї.
Виписує їм король чек до банку. На таку суму грошей, аби купили собі землі.
— Йдіть ґаздувати. Справляйте собі весілля і щасливо ґаздуйте. Тоді каже король присутнім:
— От видите, як то складається на світі. А ви сего не знали. На тім всі і розійшлися.
А через рік-два король захворів. Слабий. Лікарі нічого не можуть йому помогти. Пішла така поголоска майже по всім світі, що такий-то король слабий. Збираються ті царі, королі, міністри, їдуть до слабого короля. Приходять до него і кажуть йому:
— Ми вчули, що ти слабий, і хочем, щоб ти нас порадив, як ми маєм правити державами.
А він каже так:
— Я тепер сам собі не можу порадити. Як я був здоровий, кожному порадив і поміг людям. А зараз не можу, бо слабий. Одно вам скажу: не будьте гордими. Бо гордий — то пустяк. Скажу вам оден примір. Є лан жита. Підросло жито, випускає колос, дозріває, треба його вже косити. Кожний колосок уклонився до долини, бо він повний, ситий. А пара колосків стирчать догори. Він є гордий, той колос, стоїть, не похилився. Бо порожній. А повний похилився. Отак само й чоловік. Котрий щось має в голові, то не гордиться, а котрий слабого характеру, то гордий, несе голову догори і гадає, що нема кращого і дужчого, як він. І думає про себе: «Я мудрий». А це вже послідня людина, котра гордиться. Ви себе не поважайте, най вас люди поважають...