Українські народні казки

Про мужицького сина

Українська народна казка Буковини

Жив собі мужик бідно-пребідно, і було в него шестеро дітей. Не мав він їх ні чим годувати, ні в що вбрати. Як старшому хлопцеви виповнилось п’ятнадцять років, сказав він татови: — Я піду кудись у найми. Тато спочатку не хотів його відпускати, а потому подумав і каже:

— Іди, синку.

Пішов хлопець. Плечі в него були голі, сонце пекло. Переходив він ліс та й сів спочити під великим дубом. Дивиться — у траві щось блищить. Піднімає — годинник кишеньковий. Хлопець не знав, як його завести, бо ніколи його не мав і навіть не бачив. Покрутив він ключик, годинник відчинився і з него вийшов чоловік.

— Чого хочеш, Іване? — спитав той чоловік.

— Мені дуже їсти хочеться.

— Все буде.

І чоловіка не стало. А перед хлопцем з’явилася яка хочеш їжа.

Наївся він, сидить і дивиться на свій годинник. Та й знов почав його покручувати. Годинник відчинився, і знов з’явився той чоловік.

— Чого хочеш, Іване?

— Мені треба одягтися.

Чоловіка не стало, а перед хлопцем з’явилася дорога одежа. Одягся він у ту одежу, поклав годинник у кишеню і пішов у столичний город. А в столичному городі цареви треба було садівника для догляду за квітами. Прийшов хлопець до царя та й просить, щоб узяли його.

— Добре, — каже цар. — Але щоб ти був такий, як мій старий садівник. Він помер, а другого такого я знайти не можу.

— Я буду кращий від того, що помер, — каже хлопець.

— А як тебе звати?

— Іваном.

Цар повів його в сад і показав квіти.

— Як будеш їх так доглядати, щоб моїй дочці сподобалося, я тобі велику нагороду дам.

Коли цар ляг спати, хлопець покрутив ключик, годинник відчинився і з’явився той самий чоловік.

— Чого хочеш, Іване?

— Мені треба, щоб квіти в царя були такі пахучі, яких ще ніколи не було.

— Лягай спати, а на ранок все буде.

Зайшла рано в сад царева дочка, подивилася на квіти, зірвала кілька і побігла до царя.

— Тату, ми знайшли доброго садівника. Дивіться, які файні та пахучі квіти.

І полюбила царева дочка того хлопця.

На другий вечір Іван покрутив годинник. З’явився чоловік, Іван йому каже:

— Мені треба, щоб квіти були такі блискучі, як золото.

— Все буде, як ти хочеш, — каже чоловік.

На другий день вийшла царева дочка в сад, подивилася на квіти і ще більше полюбила Івана. А на третій день Іван знов покрутив годинник, і знову з’явився чоловік.

— Чого хочеш, Іване?

— Треба, щоб за ніч дерево зацвіло різним цвітом, щоб квіти на дереві гарний запах мали і як сонце сяяли.

— Все буде, лягай спати.

На ранок цар прокинувся, глянув у вікно, а від квітів на дереві зоря б’є. Цар подумав, що палац горить. Вибіг надвір, глянув — а то дерево так б’є. Царська дочка вийшла в сад, взяла Івана за руку та й каже:

— Тату, я ні за кого заміж не піду, тілко за Івана.

А вона була вже заручена з міністровим сином. Той міністер був віщуном: що де робилося на світі, він усе знав. Цар запитує міністра:

— Що будем робити? Дочка сказала, що лиш за Івана піде заміж. А міністер каже:

— Я все знаю, що де на світі робиться, а відки цей хлопець, не знаю. Але ми дамо йому таке завдання, що він його не виконає. Скажемо йому, щоб ця гора була до дня розрівняна, зорана і щоб була посіяна на ній пшениця. І щоб була вона в зріст чоловіка та й уже зріла. А як не виконає цего, то ми його знищимо.

Іван покрутив ключик, годинник відчинився, з’явився чоловік. А Іван каже:

— Біда. Дуже важке завдання дав цар. Не годні ми його виконати. Та й розказав, що треба зробити.

— Ти лягай спати, а на ранок усе буде готове.

Встає рано цар — гори нема, а там, де була гора, стоїть зріла пшениця в людський зріст. Цар викликає міністра і каже:

— Все виконано. Що будемо далі робити?

— Дамо йому друге завдання. Ця пшениця має бути зжата, змолочена, а на стерні збудована пекарня й млин. І щоб до завтра намолотити муки і напекти хліба. Стілко, щоб прогодувати весь город.

Дав йому цар таке завдання. Іван покрутив ключик, з’явився чоловік, і сказав Іван, яке завдання дав цар.

— Лягай спати, — каже чоловік з годинника, — все буде, як ти сказав. Раненько понесеш цареви найкращу хлібину.

Рано поніс Іван цареви хліб, а коло тої пекарні не можна було пройти, стілко людей стояло за хлібом — такий смачний був. Цар викликав міністра і каже:

— Виконано й це завдання.

— То ми дамо третє, — сказав міністер. — Як виконає, то більше нам нема чого робити. Най він коло цего млина поставить п’ятдесяти-поверховий палац. Від того палацу до нашого має бути скляна соша, обсаджена деревами родючими й різними. А не зробить цего Іван — голову стяти. Іван покрутив ключик, з’явився чоловік.

— Біда, ще трудніше маємо завдання. І розказав Іван, яке то завдання.

— Не журись, лягай спати, на ранок все буде гаразд.

Встав Іван рано — палац готовий, скляна соша готова, по боках соші дерева, і всі родючі. Іван узяв мітлу та й підмітає ту сошу. Цар вийшов, пройшов скляною сошею, підійшов до Івана і каже:

— Іване, будеш моїм зятем. Будемо робити весілля.

Оженився Іван з царевою дочкою. Прожили вони з місяць, а міністрів син побачив, що вони так добре живуть, і, коли Іван пішов на полювання, підходить до його жінки.

— Ти знаєш, за кого вийшла заміж?

— Знаю, я вийшла за бідняка.

— Це не простий бідняк, це нечиста сила. Ти ж бачиш, у світі таке ніхто не годен зробити, як він робить. Тілко нечиста сила усе може. Як він прийде з полювання, спитай його: «Звідки ти?»

Іван прийшов з полювання, а жінка й питає:

— Звідки ти?

— Я — син одного бідняка.

— А як же ти можеш творити такі чудеса? Він і розказав їй усю правду.

— Це не я творю. У мене є такий годинник. Як покручу ключик, з’являється переді мною чоловік: що лиш попрошу, він усе зробить.

Витягнув Іван годинник, покрутив ключик, і з’явився чоловік.

— Чого тобі треба?

— Щоб тут зараз був стіл і на ньому все, що я хочу їсти. Годинник закрився, чоловік щез, а перед ними з’явився стіл і їсти — що хто хоче.

— Отак усе робить мій вірний слуга, — каже Іван.

На другий день пішов Іван на полювання, а міністрів син прийшов до царевої дочки, і вона розказала йому всю правду. Міністрів син каже:

— Замов такий самий годинник і підміни йому: той забери, а другий поклади.

Прийшов царський син з полювання, а годинник уже підмінений. Справжній годинник забрав царський син, покрутив ключик, і перед ним з’явився чоловік.

— Чого хочеш? — запитує.

— Я хочу, щоб цей п’ятдесятиповерховий дім, скляну ношу і все дерево занесло туди, де місяць не світить і сонце не гріє.

— Все буде зроблено, — сказав чоловік із годинника.

І той дім, і скляну ношу, і міністрового сина з Івановою жінкою занесло на найвищу гору, в таку печеру, де місяць не світить і сонце не гріє. А він лишився на стерні, такий обірваний бідняк, як і був.

Цар прийшов, подивився — і скляної соті нема, і того палацу нема. Дивиться цар — на стерні спить обірваний Іван. Розбудив цар Івана та й питає:

— Що сталося?

— Я сам не знаю.

Витягає Іван з кишені годинник, крутить ключик, а годинник не відчиняється і ніхто не з’являється.

— Ваша, — каже, — дочка, моя жінка, обманула мене, підмінила годинник: чарівний взяла, а простий поклала.

— Моя дочка повелася погано — втекла з міністровим сином. Але ти не журися. Йди вибирай собі найкрасивішу з моїх дочок і таки будеш моїм зятем.

— Нічо я не хочу, тілко йду світом шукати їх.

І пішов Іван світом. Ішов горами, долинами і знайшов у однім лісі хатку. Заходить у хатку, а там сидить бабуся.

— Добрий день, бабусю, хто ви?

— Доброго здоров’я. Я — сестра Місяця.

— А чи не знає ваш брат, де знаходяться п’ятдесятиповерховий палац І скляна соша? В тім палаці живе царева дочка з міністровим сином.

— Попитаю в брата. Як знає, то скаже. Попитала вона, а той каже:

— Не знаю.

Попрощався він з бабусею і пішов далі. Ішов, ішов та й знов знайшов хатку в лісі. Заходить у хатку, а там бабуся.

— Добрий день, бабусю, хто ви будете?

— Доброго здоров’я. Я — сестра Сонця.

— А чи не знає ваш брат Сонце, де п’ятдесятиповерховий палац і скляна соша? Там живе міністрів син з моєю жінкою.

— Мій брат цего не знає, — сказала бабуся, коли запитала у Сонця. Не могли Місяць і Сонце знати, де той палац, бо не світили вони туди.

Попрощався Іван з бабусею, вийшов та й іде далі. Не знаємо, довго чи коротко він ішов, та знов з’являється перед ним «у лісі хатка. Заходить в ту хатку, а там бабуся.

— Добрий день, бабусю, чи не знаєте ви, де знаходиться п’ятдесятиповерховий палац і скляна соша? Там живе міністрів син з моєю жінкою.

— Я не знаю, але запитаю своїх братів. Мої брати — штири Вітри. Коли прилетіли додому Вітри, бабуся розпитала їх, де знаходяться п’ятдесятиповерховий будинок і скляна соша. Північний Вітер каже:

— Я знаю, але то дуже далеко. А Іван йому:

— Я з трудом не рахуюсь, бо я бідняцький син і до всього звичний. Буду йти, скілко треба.

Розказав йому Північний Вітер, як туди йти. Браття Вітри і бабуся побажали Іванови щасливої дороги, і він пішов.

Довго йшов Іван, і не стало ні грошей, ні їди. Трапився йому по дорозі дім, а там — Баба Яга. А в неї — три дочки. І дуже гарні. Іван питається:

— Бабусю, у вас нема для мене якоїсь роботи.

— У мене тілко одна робота, — каже баба, — пасти мою кобилу. Пасти треба три ночі. Як ніхто не вкраде її, то дам тобі, що захочеш.

Він погодився.

Іде Іван першу ніч пасти кобилу. А бабині дочки полюбили Івана і хотіли допомогти йому. Підійшли вони і тихо сказали Іванови: «Добре стережи, бо наша мама вкраде в тебе кобилу».

Першу ніч не заснув Іван ні на волосинку. На ранок прийшла баба, подякувала Іванови і взяла кобилу.

На другу ніч знов жене Іван кобилу. А дочки кажуть: «Дивись,

Іване, цеї ночі тобі буде тяжче». І знов не спав Іван нічогіч. Пропас щасливо і другу ніч. Прийшла баба рано, подякувала Іванови і знов забрала кобилу.

На третій вечір дочки кажуть Іванови: «Ця ніч буде для тебе найтяжча, бо наша мати буде насилати на тебе сон. Не спи, Іване». Тяжко прийшлося Іванови. Дуже хотілося спати. Але він не заснув і так стеріг кобилу, що ніхто її не вкрав. Прийшла баба, подякувала Іванови, забрала кобилу та й каже:

— Зараз буде плата.

А бабина старша дочка підбігла до Івана і тихо:

— Іване, не бери ні золота, ні грошей, тілко скажи, най вона тобі плюне в писок.

Баба закликала Івана.

— Що хочеш за роботу? Золото, гроші — все, що забажаєш, даю.

— Бабусю, я нічого від вас не хочу, тілко плюньте мені в писок.

— Ти що, дурний? — крикнула Баба Яга. — Вийди з хати й подумай. Він вийшов з хати, а середня дочка підбігла й каже:

— Не слухай, Іване, нічого, тілко най наша мама плюне тобі в писок.

Закликала баба Івана знов.

— Ну що, Іване, подумав? Скілко тобі грошей дати?

— Я вам сказав: нічого від вас не хочу, тілко плюньте мені в писок. Баба знов прогнала його з хати.

— Іди подумай!

Вийшов він, а найменша дочка підбігла та й каже:

— Не погоджуйся ні на які гроші, тілко най вона тобі плюне в писок. А як не схоче плюнути, то ти заклени її. Скажи так: «Най бог звидить і вам заплатить, що я так пас вам три ночі кобилу, а ви мені не хочете заплатити».

Закликає баба Івана.

— Ну, подумав уже? Скілко грошей дати?

— Нічого не хочу, тілко плюньте мені в писок.

— Не плюну.

— Як не хочете плюнути, то най бог звидить і вам заплатить, що я так тяжко пас вашу кобилу, а ви мені не хочете заплатити.

Відтворив Іван двері і хотів виходити.

— Іване, вернися! — крикнула Баба Яга. — Не заклинай мене так тяжко. Відкривай писок.

Плюнула йому в писок та й каже:

— Щаслива путь, Іване!

А бабині дочки підійшли і кажуть:

— Тепер ти щасливий, Іване. Чим хочеш стати, тим і зробишся. Схочеш стати собакою, станеш собакою, схочеш птахом, то й птахом станеш.

Вийшов Іван на дорогу і подумав собі: «Спробую, що то буде. Хочу стати орлом». Став він орлом і полетів.

Летів він, летів і найшов, що шукав: і п’ятдесятиповерховий дім, і міністрового сина та свою жінку.

А міністровому синови якраз тоді поїли миші костюм. Почув про це Іван і перекинувся з орла на кота. Вікно в міністрового сина було відтворене. Котик скочив на підвіконня і зачав нявкати. Міністрового сина не було дома, лиш Іванова жінка. Намазала вона маслом шматок хліба і поклала котови. Полизав котик той хліб, скочив з вікна і пішов у ліс.

Прийшов міністрів син, а жінка й розповідає про котика.

— Чого ж ти його не зловила та не заперла в кімнаті? Хіба не знаєш, що в нас миші костюм поїли?

— Може, він ще прийде.

Сідають вони обоє вечеряти. Їдять картоплю зі сметаною, а котик — раз! — та й на вікно скочив.

— Ади, знов котик, — каже царева дочка.

Закликала вона котика до хати і дала йому їсти. Котик сів на стільчик та й муркоче собі. А миша якраз вийшла з-під шафи. Котик скочив та й зловив ту мишу. Забіг з нею під шафу, та не задушив її, а пустив під шафою і знов скочив на стільчик. Міністрів син аж у долоні плеще, що такий котик гарний вийшов. А та сама миша знов вибігла. Котик скочив і знов її зловив. І знов пустив під шафою.

— Хороший котик, — каже міністрів син. — Будемо його годувати, щоб він від нас нікуди не йшов.

Котик виліз на піч, муркоче і на міністрового сина поглядає. Де він годинник покладе? Міністрів син роздягається, лягає спати, а годинник кладе собі в писок. І світло каже не гасити. («Може, котик ще зловить мишу».) Котик задумався. Як же взяти годинник? А миша вилізла з-під шафи та й каже йому тихенько: «Не журися, я тобі допоможу. Ти будь напоготові». Вилізла на стіл, вмочила хвостик у сметану, підлізла до міністрового сина і помастила йому хвостиком губи. Пробудився він, та як глянув, що то миша помастила, то забув про годинник і плюнув на підлогу. А годинник і вилетів з писка. Котик ухопив годинник та й у вікно. Міністрів син був сонний: зразу заснув і не подумав про годинник.

А Іван перекинувся з котика на бідняцького сина, та покрутив ключик, і з’явився перед ним чоловік.

— Чого хочеш? — запитує.

— Хочу, щоб цей дім і ця соша були перенесені туди, де вони були.

— Все буде виконано.

І за одну хвилину все опинилося коло царського палацу. Цар вийшов, побачив це і дуже врадувався. А Іван проходжається по скляній соші. Цар підійшов до него та й каже:

— Любий зятю мій! Де той пес, міністрів син?

Вивів цар молодого коня, котрий мав три роки, сказав прив’язати міністрового сина до хвоста і пустити того коня в поле.

А Іван простив своїй жінці, і стали вони жити дружно і весело. Вони повинні жити й тепер, як ще не повмирали. А хто хоче знати, чи вони ще живуть, може приїхати й подивитися.

Вам казка, а мені бубликів в’язка.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Орличани, Хотинського району, Чернівецької області
4 липня 1976 року
Оповідач: Митківський Петро Іванович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про мужицького сина

Українська народна казка Буковини

ПРО МУЖИЦЬКОГО СИНА — Українська Народна Казка Буковини
ПРО МУЖИЦЬКОГО СИНА — Українська Народна Казка Буковини

Жив собі мужик бідно-пребідно. Було в нього шестеро дітей. Не мав він їх ні чим годувати, ні в що вбрати. Як старшому хлопцеві виповнилося п’ятнадцять років, він сказав татові:

— Я піду кудись у найми.

Тато спочатку не хотів його відпускати. А потому подумав і сказав:

— Іди, синку.

Пішов хлопець. Плечі в нього були голі, сонце пекло. Переходив він ліс та й сів спочити під великим дубом. Дивиться, у траві щось блищить. Піднімає — годинник кишеньковий. Хлопець не знав, як його завести, бо він ніколи його не мав і навіть не бачив. Покрутив він ключик, годинник відчинився, і з нього вийшов чоловік.

— Чого хочеш, Іване? — спитав той чоловік.

— Мені дуже хочеться їсти.

— Все буде.

І чоловіка не стало. А перед хлопцем з’явилася яка хочете їжа. Наївся він, сидить і дивиться на годинник. Та й знов почав його покручувати. Відчинився годинник, і знов з’явився той чоловік.

— Чого хочеш, Іване?

— Мені треба одягтися.

Чоловіка не стало, а перед хлопцем з’явилася дорога одежа. Одягся він у ту одежу, поклав годинник у кишеню і пішов у столичне місто.

У столичному місті цареві треба було садівника для догляду за квітами. Прийшов хлопець до царя та й просить, щоб узяти його.

— Добре, — каже цар. — Але щоб ти був такий, як мій старий садівник. Він помер, а другого такого я знайти не можу.

— Я буду кращий від того, що помер, — сказав хлопець.

— А як тебе звати?

— Мене звати Іваном.

Цар повів його в сад і показав квіти.

— Як будеш їх так доглядати, щоб моїй дочці сподобалося, то я тобі велику нагороду дам.

Коли цар ліг спати, хлопець покрутив ключик. Годинник відчинився, і з’явився той самий чоловік. — Чого хочеш, Іване?

— Мені треба, щоб квіти в царя були такі пахучі, яких ще ніколи не було.

— Лягай спати, а на ранок усе буде.

Зайшла рано в сад царева дочка, подивилася на квіти, зірвала кілька і побігла до царя.

— Тату, ми знайшли доброго садівника. Дивіться, які файні та пахучі квіти.

І полюбила царева дочка того хлопця. На другий вечір Іван покрутив годинник. З’явився чоловік. Іван йому каже:

— Мені треба, щоб квіти були такі блискучі, як золото.

— Все буде, як ти хочеш, — сказав чоловік.

На другий день вийшла царева дочка в сад, подивилася на квіти і ще більше полюбила Івана. А на третій день Іван знову покрутив годинник. І знову з’явився чоловік,

— Чого хочеш, Іване?

— Треба, щоб за ніч дерево зацвіло різним цвітом, щоб квіти на дереві гарний запах мали і як сонце сіяли.

— Все буде, лягай спати.

На ранок цар прокинувся, глянув у вікно, а від квітів на дереві зоря б’є. Цар подумав, що палац горить. Вибіг надвір, глянув, а то дерево так сіяє. А царська дочка вийшла в сад, взяла Івана за руку й каже:

_ Тату, я ні за кого заміж не піду, тільки за Івана.

А вона була вже заручена з міністровим сином. Той міністр був віщуном. Що де робилося на світі, він усе знав.

Цар запитує міністра:

— Що будемо робити? Дочка сказала, що лиш за Івана піде заміж.

А міністр каже:

— Я все знаю, що де на світі робиться, а звідки цей хлопець, не знаю. Але ми дамо йому такий наказ, що він його не виконає. Скажемо йому, щоб ця гора була до дня розрівняна, зорана і щоб була посіяна на ній пшениця. І щоб була вона в ріст чоловіка і вже зріла. А як не виконає він цього, то ми його знищимо.

Іван покрутив ключик, годинник відчинився, з’явився чоловік. А Іван каже:

— Біда. Дуже важке завдання дав цар. Не годні ми виконати його.

Та й розказав, що треба зробити.

— Ти лягай спати, а на ранок усе буде готове, — сказав чоловік.

Встає рано цар. Гори нема, а там, де була гора, стоїть зріла пшениця в людський ріст. Цар викликав міністра і сказав:

— Все виконано. Що будемо далі робити?

— Дамо йому друге завдання. Ця пшениця має бути зжата, змолочена, а на стерні — збудовані пекарня й млин. І щоб до завтра намолотити муки і напекти хліба. Стільки, щоб прогодувати все місто.

Іван покрутив ключик, з’явився чоловік, і сказав Іван, яке завдання дав цар.

— Лягай спати, — сказав чоловік з годинника, — все буде, як ти сказав. Раненько прийдеш і понесеш цареві найкращу хлібину.

Рано поніс Іван цареві хліб. А коло тої пекарні не можна було пройти, стільки людей стояло за хлібом. Смачний був хліб.

Цар викликав міністра і сказав:

— Виконано і цей наказ.

— То дамо третє завдання, — сказав міністр. — Як виконає, то більше нам робити нічого. Най він коло цього млина поставить п’ятдесятиповерховий палац. І від того палацу до вашого має бути скляна соша, обсаджена деревами.

Родючими і різними. А не зробить цього Іван — голову зняти.

Іван покрутив ключик, з’явився чоловік.

— Біда, ще трудніше маємо завдання. І розказав Іван, яке то завдання.

— Не журись. Лягай спати, на ранок усе буде гаразд. Встав Іван рано. Палац готовий, скляна соша готова, по боках соші — дерева, і всі родючі. Іван узяв мітлу та й підмітає ту сошу. Цар вийшов, пройшов скляною сошею, підійшов до Івана і сказав:

— Іване, ти будеш моїм зятем. Будемо робити весілля.

Оженився Іван з царевою дочкою. Прожили вони з місяць. А міністрів син побачив, що вони так добре живуть, і, коли Іван пішов на полювання, підходить до його жінки.

— Ти знаєш, за кого вийшла заміж?

— Знаю, я вийшла за бідняка.

— Це не простий бідняк, це нечиста сила. Ти ж бачиш, у світі таке не годен ніхто зробити, як він робить. Тільки нечиста сила усе може. Як він прийде з полювання, спитай його: «Звідки ти?»

Іван прийшов з полювання, жінка й питає:

— Звідки ти?

— Я — син одного бідняка.

— А як же ти можеш творити такі чудеса? Він і розказує їй усю правду:

— Це не я творю. У мене є такий годинник. Як покручу ключик, з’являється переді мною чоловік. Що лиш попрошу, він усе зробить.

Витягнув Іван годинник, покрутив ключик — і з’явився чоловік.

— Чого тобі треба?

— Щоб тут зараз був стіл, і на ньому все, що я хочу їсти.

Годинник закрився, а чоловік щез. Перед ними з’явився стіл і їсти — що хто хоче.

— Отак усе робить мій вірний слуга, — сказав Іван.

На другий день пішов Іван на полювання. А міністрів син прийшов до царевої дочки, і вона розказала йому всю правду. Міністрів син каже:

— Замов такий самий годинник і підміни йому: той забери, а другий поклади.

Прийшов царський зять з полювання, а годинник уже підмінений. А справжній годинник забрав міністрів син, покрутив ключик, і перед ним з’явився чоловік.

— Чого хочеш? — запитує.

— Я хочу, щоб цей п’ятдесятиповерховий дім, скляну сошу і все дерево занесло туди, де місяць не світить і сонце не гріє.

— Все буде зроблено, — сказав чоловік із годинника.

І той дім, і скляну сошу, і міністрового сина з Івановою жінкою занесло на найвищу гору, в таку печеру, де місяць не світить і сонце не гріє. А Іван лишився на стерні, такий обірваний бідняк, як і був.

Цар вийшов, подивився: і скляної соші нема, і того палацу нема. Дивиться цар, спить Іван на стерні обірваний. Розбудив цар Івана та й питає:

— Що сталося?

— Я сам не знаю.

Витягає Іван з кишені годинник, крутить ключик, а годинник не відчиняється, і ніхто не з’являється.

— Ваша, — каже, — дочка, моя жінка, обманула мене, підмінила годинник: чарівний взяла, а простий поклала.

— Моя дочка повелася погано. Вона втікла з міністровим сином. Але ти не журися. Йди вибирай собі найкрасивішу з моїх дочок і таки будеш моїм зятем.

— Нічо’ я не хочу, тільки йду світом шукати їх.

І пішов Іван світом. Ішов він горами, долинами. І знайшов у однім лісі хатку. Заходить у хатку, а там сидить бабуся.

— Добрий день, бабусю, хто ви?

— Доброго здоров’я. Я — сестра Місяця.

— А чи не знає ваш брат, де знаходяться п’ятдесятиповерховий палац і скляна соша? В тім палаці живе царева дочка з міністровим сином.

— Запитаю брата. Як знає, то скаже. Запитала вона Місяця, а той каже:

— Не знаю.

Попрощався Іван з бабусею і пішов далі. Ішов, ішов та й знов знайшов хатку в лісі. Заходить у хатку, а там бабуся.

— Добрий день, бабусю, хто ви будете?

— Я — сестра Сонця.

— А чи не знає ваш брат Сонце, де п’ятдесятиповерховий палац і скляна соша? Там живе міністрів син з моєю жінкою.

— Мій брат цього не знає, — сказала бабуся, коли запитала у Місяця.

Не могли Місяць і Сонце знати, де той палац, бо не світили вони туди.

Попрощався Іван з бабусею, вийшов та й іде далі. Не знаємо, довго чи коротко він ішов. І знов з’являється перед ним у лісі хатка. Заходить у хатку, а там бабуся,

— Добрий день, бабусю, чи не знаєте ви, де знаходиться п’ятдесятиповерховий дім і скляна соша? Там живе міністрів син з моєю жінкою.

— Я не знаю, але запитаю своїх братів. Мої брати — штири Вітри.

Коли прилетіли додому Вітри, бабуся розпитала їх, де знаходяться п’ятдесятиповерховий будинок і скляна соша. Північний Вітер сказав:

— Я знаю, де, але то дуже далеко.

А Іван каже:

— Я з трудом не рахуюсь, бо я бідняцький син і звичний до всього. Буду йти, скільки треба.

І розказав йому Північний Вітер, як туди йти. Браття Вітри і бабуся побажали Іванові щасливої дороги, і він пішов.

Довго йшов Іван, і не стало ні грошей, ні їди. Трапився йому по дорозі дім. Заходить він у той дім, а там Баба Яга. А в неї — три дочки. І дуже гарні. Іван питається:

— Бабусю, у вас нема для мене якоїсь роботи?

— У мене тільки одна робота, — сказала баба, — пасти мою кобилу. Пасти треба три ночі. Як ніхто не вкраде її, то дам тобі, що захочеш.

І він погодився.

Іде Іван першу ніч пасти кобилу. А бабині дочки полюбили Івана і хотіли допомогти йому. Вони підійшли і сказали Іванові: «Добре стережи, бо наша мама сама вкраде в тебе кобилу».

Першу ніч не заснув Іван ні на волосинку. На ранок прийшла баба, подякувала Іванові і взяла кобилу.

На другу ніч знов жене Іван кобилу. А дочки кажуть: «Дивись, Іване, цієї ночі тобі буде тяжче». І знов не спав Іван нічогіч. Та пропас щасливо і другу ніч. Прийшла баба рано, подякувала Іванові і знов забрала кобилу.

На третій вечір дочки сказали Іванові: «Ця ніч буде для тебе найтяжча, бо буде наша мама насилати на тебе сон. Не спи, Іване». Тяжко прийшлося Іванові. Дуже хотілося спати. Але він не заснув і так стеріг кобилу, що ніхто її не вкрав. Прийшла баба, подякувала Іванові, забрала кобилу і сказала:

— Зараз буде плата.

А бабина старша дочка підбігла до Івана і тихо сказала:

— Іване, не бери ні золота, ні грошей, тільки скажи, най вона тобі плюне в писок. Баба закликала Івана.

— Що хочеш за роботу? Золото, гроші — все, що хочеш, даю.

— Бабусю, я нічого від вас не хочу, тільки плюньте мені в писок.

— Ти що, дурний? — крикнула баба. — Вийди з хати й подумай.

Іван вийшов з хати, а середня дочка підбігла й сказала:

— Не слухай, Іване, нічого, тільки хай наша мама плюне тобі в писок.

Закликає баба Івана.

— Ну, що, Іване, подумав? Скільки тобі грошей дати?

— Я вам сказав: нічого від вас не хочу, тільки плюньте мені в писок.

Баба знов прогнала його з хати.

— Іди подумай!

Вийшов він, а найменша дочка підбігла та й каже:

— Не погоджуйся ні на які гроші, тільки най вона тобі плюне в писок. А як не схоче плюнути, то ти заклени її. Скажи так: «Най бог звидить і вам заплатить, що я так пас вам три ночі кобилу, а ви мені не хочете заплатити».

Закликає баба Івана.

— Ну, подумав ти вже? Скільки грошей дати?

— Нічого я не хочу, тільки плюньте мені в писок.

— Не плюну.

— Як не хочете плюнути, то най бог звидить і вам заплатить, що я так тяжко три ночі пас вашу кобилу, а ви мені не хочете заплатити.

Відтворив Іван двері і хотів виходити.

— Іване, вернися! — крикнула баба. — На заклинай мене так тяжко. Відкривай писок.

Та й плюнула йому в писок і сказала:

— Щаслива путь, Іване! Бабині дочки підійшли й сказали:

— Тепер ти щасливий, Іване. Чим схочеш стати, тим і зробишся. Схочеш стати собакою, станеш собакою, схочеш птахом, то й птахом станеш.

Вийшов Іван на дорогу і подумав собі: «Спробую, що то буде. Хочу стати орлом». І став він орлом. І полетів.

Летів він, летів, і знайшов, що шукав: і п’ятдесятиповерховий дім, і міністрового сина та свою жінку.

А міністровому синові якраз тоді поїли миші костюм. Почув про це Іван і перекинувся з орла на кота. Вікно в міністрового сина було відтворене. Котик скочив на підвіконня і зачав нявкати. Міністрового сина не було дома, лиш Іванова жінка. Намазала вона маслом шматок хліба і поклала котові. Полизав котик той хліб, скочив з вікна і пішов у ліс.

Прийшов міністрів син, а жінка й розповідає про котика.

— Чого ж ти його не зловила та не заперла в кімнаті? Хіба не знаєш, що в нас миші костюм поїли?

— Може, він ще прийде.

Сідають вони обоє вечеряти. Та й їдять картоплю зі сметаною. А котик раз! — та й на вікно скочив.

— Ади, знов котик, — каже царева дочка. Та закликала котика в кімнату, дала йому їсти. Котик сів на стільчик і муркоче собі. А миша якраз вийшла з-під шафи. Котик скочив та й зловив ту мишу. І забіг з нею під шафу. Та й не задушив її, а пустив під шафою і знов скочив на стільчик. Міністрів син аж у долоні плеще, що такий котик гарний прийшов. А та сама миша знов вибігла. Котик скочив І знов зловив. І знову пустив під шафою.

— Хороший котик, — каже міністрів син. — Будемо його годувати, щоб він від нас нікуди не йшов.

Котик заліз на піч, муркоче і на міністрового сина поглядає. Де він годинник покладе?

Міністрів син роздягається, лягає спати, а годинник кладе собі в писок. І світло каже не гасити. ( «Може, котик ще зловить мишу»). Котик задумався. Як же взяти годинник? А миша вилізла з-під шафи та й каже йому тихенько: «Не журися, я тобі допоможу. Ти будь напоготові». Та вилізла на стіл, вмочила хвостик у сметану, підлізла до міністрового сина і помастила йому хвостиком губи. Пробудився він, та як глянув, що то миша йому писок помастила, то забув про годинник і плюнув на підлогу. А годинник і вилетів з писка. Котик ухопив годинник та й у вікно. Міністрів син був сонний. Він зразу заснув і не подумав про годинник.

А Іван перекинувся з котика на бідняцького сина. Та покрутив ключик, з’явився перед ним чоловік. Чого хочеш? — запитує.

— Я хочу, щоб цей дім і ця соша були перенесені туди, де вони були.

— Все буде виконано.

І за одну хвилину все опинилося коло царського палацу. Цар вийшов, побачив це і дуже врадувався. А Іван проходжається по скляній соші. Цар підійшов до Івана.

— Любий зятю мій! Де той пес, міністрів син?

Та вивів молодого коня, котрий мав три роки, наказав прив’язати міністрового сина до хвоста і пустити того коня в поле.

А Іван простив своїй жінці, і стали вони жити дружно й весело. Вони повинні жити й тепер, як ще не повмирали. А хто хоче знати, чи вони ще живуть, може поїхати й подивитися.

Вам казка, а нам бубликів в’язка.

Походження та примітки

Про мужицького сина. Невказані сюжети. Записано 4 липня 1976 року в селі Орличанах Хотинського району Чернівецької області від Петра Івановича Митківського (1913 року народження, освіта — 3 класи, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.