Про найменшу царську дочку і її чоловіка-рака
Українська народна казка Покуття
Був цар і мав три доньці. Урядував він, керував державою. Але нараз щось ся стало, і він втратив зір — осліп. Дівчата, його доньки, вийшли надвір та й журяться. А дорогою іде баба стара.
— Що, дівчата, вам є, що ви так позажурювалися?
— Ей, бабо, що ви нам поможете?
— Та, може, поможу — ви скажіть.
— Таке діло, бабо. Наш тато є царем та урядує державою. Але нараз щось сталося, і тато наш осліп. А нам — гризота. Тато з хати не може вийти.
Вона каже:
— Я вам, дівчата, пораджу, що робити. Є така керниця. Дуже в ній вода помічна. Аби-сте пішли і принесли з тої керниці татови води. Тато вмиється тою водою і вздрить на очі.
Каже старша:
— Я піду й тої води принесу.
Взяла вона якусь посудину і пішла до тої керниці, аби тато вмився і вздрів на очі. Напитала ту керницю, приходить до неї, живенько набирає води і хоче йти, бо тато чекає. А щось з керниці обзивається:
— Підеш за мене, то озмеш води, а не підеш — то виливай воду. Дивиться вона — ніде нікого не видко. А то з керниці говорить до неї. Подумала вона сама собі: «Я ні за кого не йду. Я знаю, за кого йти?» Та й вилила воду в керницю і пішла ні з чим. Іде друга дівчина по воду. Каже:
— А я принесу.
Прийшла до керниці, набирає води, а то знов звідкись голос обзивається:
— Підеш за мене, то можеш брати воду, а не підеш — виливай. Вона подивилася — нікого не видко, лишень голос чути. Думає: «Та хто знає, за кого йти?» Вилила воду назад у керницю й пішла. Іде по воду третя, наймолодша. Каже:
— Ті обі не принесли, а я принесу.
Прийшла вона до керниці, набирає воду, аж знов обзивається хтось з керниці:
— Підеш за мене — озмеш води, а не підеш — виливай воду.
А дівчині дуже шкода тата, жаль їй, що він не видить. Стала, подумала: «Що буде, то й буде». Та й відповідає на той голос:
— Піду за тебе.
І воду не вилила, а понесла татови. Принесла воду, тато вмився і вздрів на очі. І став такий файний, як був. Видить і здоровий.
А ввечір сіла дівчина й чекає: має прийти той, хто казав, би за него пішла. Чекає, чекає, вже дванадцята година ночі. Дивиться вона, а через поріг до хати лізе рак. І має він з нею жити, з цею дівчиною. Сказала, що піде за него, та й мусить іти. Цар робить весілля і віддає дівчину за рака.
Вже по весіллю забирає її рак з собою. Прийшли до тої керниці. Він втрутив її в керницю і сам скочив туди. А там, під водою, другий світ: є хата, є обора, все так, як тут. Але людей там багато нема.
Той рак був царів син і був заклятий. Він у днину — рак і пантрує керницю. А ввечір приходить додому, розгортається з ракового кожушка і кладе його на клинок. І такий він файний чоловік, як усі люди. Вона зварить їсти, повечеряють, файно побалакають, пожартують. Увечері і вночі він не рак, а людина. А рано встає, вмився, в той кожушок вгорнувся — і пішов пантрувати керницю. І скучно їй, прикро, хотіла би, щоби він був чоловіком і був з нею цілу днину.
Вийшла вона до воріт та й зажурилася. А дорогою йде баба, стара-стара і з одним зубом. Ще старіша, як я. Та й питається її:
— Чо’ ти, жінко, так зажурилася, що з тобою є? Чи не слаба ти?
— Е, бабо, що ви мені поможете?
— Та, може, поможу. Скажи, яку маєш прикрість, що так засумувала?
— Адіть, бабо, віддаламся недавно. А мій чоловік ввечір і вночі є чоловіком, а в днину вгорнеться в раковий кожушок та й іде керниці пантрувати. Та й нема його дома цілий день, а я сама коло хати.
Баба каже:
— Я тебе пораджу. Як він прийде ввечір, розгорнеться з того ракового кожушка і поставить його на клинок, ти звариш їсти, повечеряєте ви, побалакаєте. І ти постелиш йому, аби лягав спати. А він буде казати: «Та йди лягай і ти спати». А ти би сказала: «Я зараз іду, я ще не маю коли. Помию миски, позамітаю та й зараз лягаю. Ти спи, а я ще маю роботу». І будеш дивитися за ним. Як він задрімає, би-с підпалила в печи і той кожушок би-с узяла з клинка і кинула в піч. Аби-с його спалила. І він уже буде все чоловіком, вже не буде раком.
Так вона й зробила. Прийшов увечір чоловік, розгорнувся, вона зварила вечерю. Повечеряли, побалакали. Вона файно постелила та й каже:
— Лягай, відпочивай.
Ляг він на лужко та й каже їй:
— Що ти там ще робиш? Лягай спати. А вона каже:
— Я не маю коли. Хату позамітаю та й зараз лягаю.
Чоловік задрімав. А вона дивиться, що він задрімав, напалила в печи і хоче спалити той кожушок. Зачав кожушок горіти, а чоловіка зачало печи, і він збудився.
— Жінко, що ти робиш?!
— Кинула кожушок у піч, аби ти все був чоловіком, а не раком. Він каже:
— Я вже не довго мав у цім бути, лиш трохи.
А він був царів син, тілко заклятий. Таку покуту мав.
— ...Я був би спокутував і був би вже чоловіком щоднини. А ти спалила кожушок — і тепер будеш за мене покутувати.
Взяв він залізний обруч, набив на ню і в залізні постоли вбув її. Дав їй залізну паличку і прив’язав їй на грудях залізну берівочку. Та й каже:
— Як ти ці залізні постоли сходиш, а залізний обруч у боки в’їсться, як паличка залізна до рук приросте, а ту залізну берівочку повну сліз наплачеш, — аж тоді ти мене найдеш.
Так він її укував і пішов собі геть. А вона пішла світом. Іде, йде, плаче, аби наплакати берівочку сліз. І так вона ходила, ходила, аж зайшла в ліс. І не має де ночувати. Бачить — стоїть в лісі хатчина. Постукала, їй утворили; вона проситься, аби її приймили на ніч. А в тій хатчині не було нікого, лишень старий дід, святий Понеділок.
— Діду, прийміть мене на ніч, — каже, — аби мене вовки не з’їли в лісі.
Дід каже:
— Добре.
І приймив її на ніч. Та й каже їй:
— Ти найдеш свого чоловіка, але не зараз.
Дав їй дід трохи вечеряти, і вона сіла на лаві та й пересиділа, бо не мала де лягати. Сиділа на лаві цілу ніч та й плакала. А рано, лиш ся розвиднило, дав їй дід їсти, вона подякувала та й пішла далі лісом.
І знов ходила вона цілий день. І знов блудила, а ввечір знов прийшла до якоїсь хатчини в лісі. І в тій хатчині був дід, святий Вівторок. І проситься вона на ніч до цего другого діда. І приймив він її, дав вечеряти. Повечеряла вона; сиділа цілу ніч на лаві і плакала.
А рано встала, дав їй дід Вівторок щось їсти і вона знов пішла світом. І ходить, і плаче, і плаче. Ходила вона так і знов прийшла в ліс. І найшла хатчину, а в тій хатчині була баба, свята Середа.
— Бабо, прийміть мене на ніч, аби мене вовки не з’їли. Баба каже:
— Прийму.
Дала баба їй вечеряти трохи, вона з’їла, сіла на лаву та й плаче. Переночувала, а рано дала їй баба трошки їсти. Та й каже:
— Зле-с зробила, але ти найдеш свого чоловіка. Вже незадовго найдеш.
Подякувала жінка бабі і вже хоче йти. А баба каже:
— Чекай. Я тобі дам дарунок, щоб було тобі нескучно йти. І дала їй золоту куделю.
— Куделя буде йти наперед тебе та й буде прясти, а ти будеш за нею йти та й не буде тобі прикро самій.
Ходить вона, ходить та й знов зайшла в ліс. І не перестає плакати, би берівка була повна сліз. Найшла хатчину в лісі, а там знов дід старий, сивий. Святий Четвер.
— Діду, прийміть мене на ніч.
Дід приймив її, дав їй їсти. Сіла вона на лавку, пересиділа до ранку, і все. А рано подякувала дідови і пішла далі. Ходи, ходи то полем, то лісом — поневіряється світом. І плаче. Зайшла в ліс і знов знайшла там ввечері хатчину. А там баба, свята П’ятниця. Проситься жінка:
— Бабо, прийміть мене на ніч, аби мене вовки не з’їли в лісі. Баба приймила, дала їй вечеряти. Сіла вона на лаву й сидить. А рано подякувала бабі, що приймила на ніч, та й хоче йти. А баба каже:
— Зачекай, я тобі дам дарунок. І дала їй баба золоту самотоку.
— Буде куделя наперед тебе прясти, а самотока звивати. І вже тобі буде відрадніше, бо самій прикро.
Подякувала вона бабі й пішла. І знов ходить світом. Іде наперед неї куделя, пряде, а самотока звиває.
Зробився вечір, вона зайшла знову в ліс (тих лісів було до псової мами), найшла в лісі хатчину, а в хатчині була баба, свята Субота.
— Бабо, прийміть мене на ніч, аби мене вовки не з’їли. Приймила баба її на ніч, дала вечеряти, побалакали, сіла вона на лаву й сидить. Розвиднилося, баба дала їй поснідати трохи, та й уже хоче вона йти. А баба каже:
— Зачекай, я тобі дам дарунок.
І дала їй золоту квочку з золотими курятами.
— ...Куделя буде йти наперед тебе і прясти, самотока буде звивати, квочка з курятами буде йти за самотокою, а ти будеш іти за ними. Тепер послухай, жіночко, що я тобі скажу. Найдеш свого чоловіка, скоро вже найдеш. Будеш іти дорогою, а нижче тої дороги буде прачка. Там будуть жінки прати, служниці панині. А коло них буде стояти пані. Одна з жінок підойметься, глипне на дорогу, тебе заздрить, і скаже: «Пані, дивіться, що генде на дорозі пішло?». Пані заздрить тебе, вибіжить на дорогу і скаже: «Продай мені цю золоту куделю». А ти би-с їй сказала: «Я не продаю її за ніякі гроші. Я дам вам цю куделю, аби-с переночувала з вашим чоловіком одну ніч». А пані скаже: «Та най буде». І озме тебе до себе. І будеш так ночувати в тої пані три ночі, і всі свої дарунки їй віддаси, але гроші би-с не брала ніякі, а лиш ночувала з паном її три ночі. Аби-с не забула.
— Добре, буду пам’ятати.
Подякувала вона бабі за нічліг, сніданок і пораду та й пішла.
Іде вона дорогою, як баба казала. А там надолині є прачка. Перуть жінки, і коло них стоїть пані, як баба казала. Котрась підоймилася та й каже:
— Пані, дивіться, яке пішло генди-о по дорозі.
Пані вибігла на дорогу до тої жінки. А там куделя, самотока і квочка з курятами. Куделя пряде, самотока звиває, курята цяпкають. Пані каже:
— Жіночко, продай мені цю куделю.
— Я вам, пані, дам куделю, але не за гроші. Як з вашим паном переночую одну ніч, тоді куделя ваша.
Пані каже:
— Най буде, переночуєш.
Взяла вона ту жінку до себе до двору, дала їй їсти. Та й ходить вона в дворі тої пані, та й плаче, аби берівочка була повна сліз. А ввечір пані постелила там, де пан спить, закликала пана, він ляг спати, і пані накрила його мертвим простиралом, а тоді кличе ту жінку.
— Ходи, — каже, — будеш ночувати з паном.
Та й заперла пані двері і пішла з хати, а жінку лишила, аби ночувала з паном. А той пан — то її чоловік. Жінка сіла коло пана і плаче.
— Паночку мій, паночку, я вже залізні постоли сходила. Паночку мій, паночку, залізна паличка до рук ся в’їла. Паночку мій, паночку, залізний обручик у боки в’ївся. Паночку мій, паночку, я вже залізну берівку сліз наплакала.
Скінчить і знов то саме зачинає, скінчить і знов зачинає. І так плакала цілу ніч, а пан не чув, бо був накритий мертвим простиралом. А як рано розвиднилося, прийшла пані, двері утворила і її відпустила, ту жінку. З пана то простирало стягнула, і він устав і ходить собі. А як жінка плакала, то він не чув, бо був накритий мертвим простиралом.
В днину каже ті жінці пані:
— Продай мені цю самотоку.
— Я вам не дам самотоку за ніякі гроші. Знов най переночую з вашим паном одну ніч.
Пані каже:
— Най буде, будеш ночувати. Сночі ночувала і ниньки будеш.
І дала їй жінка самотоку, а пані їй їсти. Вона вже не ходить по лісах, а в тої пані цілий день, бо має ночувати в пана.
Вже й вечір. Пані, як і той раз, накрила пана мертвим простиралом та й впустила жінку.
— Гай, іди, будеш ночувати з паном.
Жінка ввійшла, подивилася — знов накритий пан. Сідає вона коло него та й плаче, як сночі.
— Паночку мій, вже-м залізну берівку сліз наплакала. Паночку мій, паночку, вже залізна паличка до рук в’їлася. Паночку мій, паночку, залізний обручик вже в боки в’ївся. Паночку мій, паночку, вже я залізні постоли сходила.
І знов зачинає те саме. І так собі плаче цілу ніч, і так приповідає до ранку, а пан не чує, бо накритий мертвим простиралом.
Та й вже ся розвиднило, вже й рано. Пані приходить, двері утворила, випустила її надвір. А пана розкрила, пан устав, вийшов надвір і ходи по хазяйстві.
Але в пана на подвір’ю є сторож. Каже він:
— Пане, я вам щось скажу. Пан питає:
— Що?
— Хто то так плаче дві ночі коло вас, не перестає плакати? Пан каже:
— Я не чув. Та як плакало?
— Так, — каже, — плакало: «Паночку мій, паночку, я вже-м берівочку сліз наплакала. Паночку мій, паночку, залізна паличка до рук ся в’їла. Паночку мій, паночку, я залізні постоли сходила». Скінчить і знов тої самої зачинає. І так воно плакало коло вас дві ночі до самого ранку.
Пан каже:
— Я не чув. Знаєш що, Василю? Сеї ночі вона, певно, буде знов коло мене плакати, та жінка. Ти зроби мені так, як я тобі кажу, — каже пан сторожеви, — а я тобі за це заплачу.
Сторож каже:
— Зроблю, пане.
— Понад вечір аби-с подивився, де моя пані. І аби вона того не помітила. Аби ти зайшов до того покою, де я сплю, і заліз під лужко. А як та жінка буде й третю ніч коло мене плакати, аби ти з-під лужка виліз і живо стягнув з мене простирало.
Каже сторож:
— Добре, пане, я зроблю так.
А жінка в дворі тої пані по хазяйству ходить, вже не йде ніде від неї. А пані каже їй:
— Ти мені продай цю квочку з курятами золотими.
— Дам вам, пані, але не за гроші, лишень най з вашим паном переночую.
— Добре, будеш ночувати.
Вона знає, що накриє пана, та й не має страху.
Та й вже вечір, знов пані постелила панови. Пан лягає спати, а вона накрила його тим простиралом мертвим. А той сторож, лишень смерклося, подивився, де пані, аби не виділа його, забіг до того покою і заховався під лужко. Пані пустила жінку до пана і пішла. Жінка сіла коло него і знов зачинає своє, плаче:
— Паночку мій, паночку...
А сторож вилазить з-під лужка і простирало — сіп, і стягнув його з пана. Та й пан збудився і встав. І залізна берівочка з неї впала, сльози розіллялися, залізний обручик на ні тріс, залізна паличка відскочила від рук, залізні постоли злетіли з неї — все, же вона вільна. Пан дивиться — так, це його жінка. Вже вона ту покуту спокутувала, що мала за него.
Тепер він ту пані лишає і зі своєю жінкою йде. Прийшов він з нею додому, і вже вони разом жили — він не був раком, а чоловіком був. І файно, в злагоді жили, і дуже добре їм було. І може, вони ще й ниньки жиють.