Українські народні казки

Про наречену царевича

Українська народна казка Гуцульщини

Жив чоловік і жінка. У них було двоє дітей, хлопець і дівчина. Чоловік купив нові черевики. А жінка заслабла. І сказала вона чоловікови: — Як я умру, щоб дівчина ці черевики не вбувала. Вони будуть твої другі жінці.

Коли жінка це говорила, коло неї сидів лиш чоловік і син. Дівчини тоді в хаті не було, і вона того не чула.

Жінка померла, а чоловік викинув ті черевики на під. Через якийсь час — а чоловік жив собі з дітьми і другий раз не женився — дівчина полізла на під і найшла тоті мамині черевики. І вбула їх на ноги. Увійшла до хати й каже:

— Я найшла мамині черевики. А хлопець каже:

— Я чув, як мама казала, що ці черевики тобі вбувати не можна. Їх повинна вбувати друга татова жінка.

Дівчина хотіла скинути черевики, а вони прикувалися до ніг, стали, як бляхові. І вона не годна їх скинути. Дівчина перепудилася, зачала плакати. Що вона має робити?! Татова жінка має вбувати, а вона не годна скинути. А хлопець — він був старший за неї — сказав:

— Тікаймо з дому, щоби тато нас не найшов.

Брат узяв сокиру, набрали хліба, сірників і подалися. Перейшли вони пару сіл, так, аби їх тато не відшукав. Вибрали собі місце під лісом і порадилися будувати землянку і там жити. Збудували землянку. Хлопець зачав ходити селами, кому пліт порихтує, кому дах зремонтує. Майстрував і цим заробляв на життя. Та й зачав людям розказувати, що таке склалося, що не розковуються з ніг черевики. А люди сказали йому, що тоді вони розкуються, коли дівчина вийде заміж. Зачав він ї’ підшукувати якогось князя, би хтось оженився з нею. Але хлопці боялися, бо вона закована в черевики і не годна далеко ходити. І не хотіли женитися.

А один царевич не міг собі найти пари. І понаписував об’яви, щоби йому надсилали фотографії, аби він собі вибрав пару. До нього й приїхали всякі багацькі, дідицькі дівчата. Але нічого йому не вдавалося. А причина була така. В него була за кухарку циганка, і вона мала дівку. І та циганка всяким способом шукала причин, щоби перед ним обмерзити тих княгинь. Бо думала, що як вона всіх відоб’є, то царевич вжениться з її дочкою.

Коли брат цю об’яву прочитав, він привів фотографа і сфотографував свою сестру. І вирішив понести фотографію до царевича. Може би, вона йому сподобалася. Прийшов він у то місто, де жив царевич, варта його пропустила. Царевич пообзирав фотографію і сказав:

— Якщо вона така зафайна, як на фотографії, то я з нею женюся. Але якщо ти мене обдуриш, то я тебе закопаю живого на рік у землю по шию. Кілько тобі треба фір, щоб перевезти весь ваш маєток сюди до мене?

Він сказав:

— Доста три пари коней.

А циганка-кухарка це все чула, бо царевич її не остерігався. На другий день царевич посилає три фірі з кіньми, щоби привезли молоду. Вони повинні були вернутися вночі. А циганка під вечір бере ніж за пазуху і йде напроти них. А ті все зладували, щоб їхати. Брат сів з фірманом на передню фіру. А дівчина сказала:

— Я сяду на задню фіру і буду дивитися назад, аби щось не загубилося.

Циганка крутилася на однім мості, чекала їх. Під’їхали фіри, на мості зчинився тупіт, і ніхто не звертав уваги на циганку. А циганка охопила з задньої фіри дівчину, заткала їй рот катраном і потягнула під міст. А фіри поїхали і не замітили цего. Фірман не чув, що ззаду дівку схопили.

А циганка виколола живій дівчині очі. І забрала очі з собою, а дівчину лишила під мостом. Поки фіри об’їхали дорогою, циганка напоперек уже була дома.

Заїхали фіри на подвір’я, царевич вийшов стрічати свою княгиню, а її нема. І він сказав братови:

— Ти мене обдурив.

І за це його живого закопали по шию в землю.

А дівчина переночувала під мостом. Рано мостом їхали фіри, вона кричала, і ніхто не звертав уваги. Аж один дідо їхав биками у ліс по дрова. І почув крик. Зайшов під міст і увидів дівчину без очей. Дідо взяв її за руку й вивів. Дівчина почала називати його татом і сказала:

— Я від вас не лишуся, беріть мене з собою.

Дідо жив з бабкою, і були вони бездітні. Взяв він дівчину на фіру і поїхав у ліс. А в лісі нарубав дров, наладував на фіру, висадив дівчину на дрова і поїхав додому. Приїхав увечір, баба вийшла і видить, що хтось є на фірі. І питає:

— Хто там є? А дідо каже:

— Найшов сліпу дівчину та й забрав. А баба в сварку:

— Ми старі, нас самих треба буде обходити, а ти привів сліпу. Хто її буде дозирати?

А дівчина в плач.

— Мамко, не виганяйте мене, я вам ще стану в пригоді. Баба пожалувала дівчину, завела в хату. Дівчина каже:

— Дайте мені води помитися. Дали води, помилася вона та й каже:

— Дайте гребінь розчесатися.

Баба дала гребінь, дівчина стала чесатися. І що гребенем чесоне, а в подолок гроші сиплються, золоті монети. Начесала дівчина тих грошей з голови і на другий день каже дідови:

— Беріть гроші, ідіть у місто і купіть собі коня й легенький віз. Бо бики треба водити, а ви вже старі. І купіть мені волічки всяких кольорів. Ми обі з мамою будемо робити килими.

Баба каже:

— Я ж не вмію. А дівчина:

— Мені треба тільки кольори казати, а я буду робити сама.

Баба говорила кольори, а дівчина робила. І виробили килим. Коли він був готовий, сказала дівчина дідови:

— Беріть цей килим і йдіть у то місце, де живе царевич, і продавайте килим. Але ні за які гроші не продавайте. Кажіть: «Хто дасть око, тому дам килим, бо моя баба вибила собі око».

Дідо пішов з килимом. Такого файного килима люди там ще не виділи. Купців було дуже багато. Але ока ніхто не важився давати. Була на тім ярмарку і циганка з своєю донькою. Вздріли килим і тоже хотіли купити. Дівка каже:

— Мамо, купуй.

А стара відповідає:

— Дідо хоче око.

— Та в тебе ж є очі, дай йому одно.

Циганка посягає в кишеню, розвиває очі і дає одно дідови.

Приносить циганка килим додому, такого килима і в царевича не було. Циганка сказала, що за цей килим заплатила дуже дорого. Але килим був файний, і царевич їй гроші повернув, кілко вона сказала. А дідо приніс око додому, дівчина помила його в теплі воді, заложила собі, і воно приймилося. І увиділа вона на одно око.

Старі дуже втішилися, що вже дівчина видить. Тоді вона сказала:

— Тепер я буду робити другий килим, такий, який я вже буду видіти. Передивилася всю волічку та й каже:

— Ще треба докупити кольорів. Ідіть купіть мені ще такої й такої волічки.

Почала дівчина робити другий килим і зробила його ще набагато кращого, як був перший. І каже дідови:

— Обголіть собі бороду, вуса, купіть міське вбрання, аби вас не пізнала та циганка. І йдіть у місто, і продавайте цей килим.

Дід перебрався на панка і пішов на ярмарок. Став там з килимом і каже:

— Син був при війську, втратив око, і він дає килим тілко за око. Того разу знов була на ярмарку циганка з дівкою. Побачила вона той килим і побоялася, що його купить хто-небудь інший. А килим кращий від попереднього. Як його купить хтось інший, то вони втратять у царевича авторитет. Дівка зачала юдити:

— Віддай, мамо, друге око, а килим не пустім.

І віддала циганка друге око. Дідо приніс око додому, помили його, заложили, і дівчина стала видіти на двоє очей.

Коли принесли килим до царевича, циганка здогадалася, що двоє очей можуть вернутися дівчині. І порадилася з донькою піти і ту дівчину відшукати. І пішла в то село, де вона вибрала їй очі. Ходила від хати до хати, ніби жебрачка. І придивлялася, чи десь не пізнає її. Попала якраз на цего діда. І почала розпитувати в баби, хто в неї є, з ким вона жиє. А баба розказала все поправді. Що є в них дівчина, якій циганка вибрала очі. Але очі вернулися, і дівчина жиє в них уже з очима.

Циганка пішла далі, а увечір приходить знов і проситься на ніч.

Плаче, що замерзає. А то вже була зима. Хатчина була мала, спати не було де, а циганка попросилася, що буде ночувати на ґанку. І її приймили. Дівчина спала собі в другій хаті. Дідо й баба її ніколи не будили, спала, кілко хотіла. І циганка її й не виділа.

А того вечора мала в них корова вположитися. І дідо більше сидів коло корови. Потому закликав на поміч і бабу. Коли корова вположилася, занесли теля до хати. А дідо вернувся до корови. А про циганку так і забули. Коли вони були обоє в стайни, циганка зайшла до другої хати, де спала дівчина, зарізала дівчину і забрала з неї серце. І втекла. А дід прийшов до хати, і полягали вони з бабою спати.

На другий день рано дівчина не встає, а вони не йдуть будити. Коли вже стало в полудни, каже баба:

— Щось дівчина не встає. Іду будити.

Входить до хати, а дівчина лежить розрізана, серце забране. Старі зачали плакати. І тоді здогадалися, що була тут циганка. Порадилися дід з бабою і вирішили ховати дівчину не на цвинтари, а на своїм поли під лісом. І то в склянні трунві. Як підуть на поле щось робити, щоби могли на ню подивитися. Так і зробили.

Царевичеви в той час було дуже прикро, і він зчаста брав рушницю і йшов на польовання. Одного рання вийшов він з лісу на то поле. Зійшло сонце і до склянної трунви віддало блиск. Він пішов дивитися, що то блиснуло. Підходить, дивиться, аж там знайома йому дівка. Він видів її на фотографії. Лежить у трунві, груди розрізані, нема серця. І коло неї літає маленька пташка. Він здивувався. Відки пташка там зробилася. А пташка сіла йому на плече. Він ту пташку імив рукою (вона й не тікала) і поклав собі в кишеню. І зрозумів, що це та дівка, якої брат закопаний по шию в землю.

Приходить він додому, виймає пташку з кишені, а з тої пташки зробилася маленька дитина. І дуже плаче. Заносить він дитину до хати і подав циганці. І говорить:

— Загутай мені цю дитину, би не плакала.

А сам пішов і дав команду відкопувати брата дівчини. Циганка давала дитині в руки все, що було в царевича в кімнаті. А молода циганка сказала мамі:

— Може, дитина хоче м’яса? То дай їй то серце воняче, що носиш у кишени.

Циганка подала дитині серце, дитина взяла його в руки, і в той же час зробилася з дитини пташка. А вікно було відкрите, і пташка полетіла. Царевич учув, що вже не чути дитини, забігає до хати й питає:

— Де ти діла дитину?

Циганка перепудилася і сказала по правді:

— Я не могла загутати дитину нічим, аж дала їй серце, а то зробилася пташка і полетіла в вікно.

— Звідки взяла серце? — питає.

— Як зарізали теля, та я, — каже, — відклала серце і думала його вжарити, як будуть гості.

Царевич здогадався. Бере того парубка, який був закопаний, і веде в ліс. Цей подумав, що він його веде розстрілювати. А вони вийшли на то поле, царевич приводить його до тої трунви і говорить:

— Пізнавай. Парубок сказав:

— Та це ж моя сестра, яку я мав до вас привезти. Придивилися, а сестра жива, і вже б’ється в неї серце. Розбивають трунву, підоймають дівчину і питають:

— Чого ти тут? А вона каже:

— Я не знаю. Питає брат:

— А де ти була дотепер? Вона розказує:

— Коли ми їхали, на мості стягнула мене з фіри циганка і виколола мені очі. І мене підобрав один дідо. Відтак очі мені вернулися, і я жила в діда.

— А чи знаєш, де той дідо?

— Знаю.

І пішли втрьох до того діда. Дідо та й баба здивувалися, втішилися і розказали, як вони її найшли і як циганка вибрала серце, а вони її поховали.

Тоді царевич сказав:

— Я вас тут не лишаю. Збирайтеся, забирайте, що в вас ліпше, і їдемо до мене.

Дідо запряг в одну фіру коня, а в другу бики. Заладували, що мали кращого, і поїхали до царевича. Коли приїхали, циганка зразу пізнала, що це та дівка. Царевич завів її до хати, скликав циганок, і стару, й молоду, і сказав старій циганці:

— Яку собі кару судиш за те, що ти тілко крови пролляла з цеї дівчини?

А циганка каже:

— Вибирайте пару верхових коней. І присилюйте до одного коня мене за руку, а до другого мою доньку. І щоб жовніри їхали верхи й не оглядалися, поки не порозсипаються наші кістки.

А донька циганки каже:

— Ой ні, мамо. Ти заслужила, а я ні. Віддати очі за килими тебе заставила я, і подати серце дитині тоже я тебе заставила. Ти мене рихтувала за царевича, а я не рихтувалася.

Тоді царевич так і зробив. Стару циганку прив’язали коневи до хвоста, щоб порозсипалися її кости. А молода лишилася при цареви за кухарку. А царевич оженився на дівчині, і тоді впали з неї мамині черевики. І жиють вони й досі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Уторопи, Косівського району, Івано-Франківської області
9 травня 1987 року
Оповідач: Цимбалюк Василь Дмитрович (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.