Українські народні казки

Про невірну дружину

Українська народна казка Буковини

Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Шив з батьком чоботи. Що за тиждень наробили, в неділю виносили продавати.

А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:

— Відки ти, з якого села, як звати?

— Я — Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.

— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька. Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:

— Кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.

Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце; накупив на ті гроші товару та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли розкласти товар, а та дівчина вже й тут.

— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною. Приводить вона його в магазин і каже:

— Вибирай собі костюм.

Купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:

— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені страмно. Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не хотіла, та й каже її батькови:

— Ваша дочка рознесла багато грошей.

Той зразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:

— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш, то я тебе знищу.

— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван. Дав купець стілко грошей, кілко Іван міг у руку хапнути. Пішов

Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.

Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі всього, а грошей не вистачає. Іван зразу впізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванови:

— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.

На другий день бере Іван свого товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає дітей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана, та не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них того іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.

Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.

Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон. «Піду я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван. Приходить, а там сторож, не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив його та й замкнув за ним двері.

Довго стояв Іван коло труни. Аж тут з вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися відци». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. Аж тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав голосно раз, другий, а як прочитав третій раз, мертва підвелася. Підвелася та й каже:

— Як же я довго спала.

— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.

Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.

— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.

Прийшли вони на корабель, і сказав Іван своїм людям:

— Зробіть із воску дівчину та одягніть в одяг молодої, а молода одягнеться в інше.

Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну. На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.

— Ви хочете її ховати, а вона жива, — каже Іван.

А вони думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва. Приступає до Івана купець:

— Віддай дочку. А Іван каже:

— Оден пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце, а я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги — вона в мене на кораблі.

— Будемо робити весілля, — сказав батько.

Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанови і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою в тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.

А в той город приїхав на заняття полк, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру, та ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:

— Ми маємо багато кімнат, хай живе у нас. І прийшов полковник до них жити.

Іван шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкови наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й збирається в дорогу сам. Жінка й каже Іванови:

— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.

На другий день забрала їх біржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:

— Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези. Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той приказав капітанови пускати корабель в хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема — лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай в погоню! Приїжджає на місце, а полковник з його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!

Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг куфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником. Вийшов він якось у город, дивиться — дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:

— Будьте добрі, чи нема у вас якоїсь служби для мене?

— Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.

Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоби зі своєю жінкою в лице не стрітися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.

Якраз тоді полковник написав прикази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті прикази, зім’яла і викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а приказів нема. Жінка й каже:

— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й відніс на смітник. Пішли туди і знайшли ті папери. Закликали Івана. Він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.

Суд присудив Іванови розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:

— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.

— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи нема нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть.

Солдат був ласий до грошей, взяв їх, а Іван говорить:

— Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.

Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це. Коли Івана розстріляли, жінка каже:

— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте на могилі караул, бо він оживе.

Так вони й зробили. Потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горівки та й іде в караул на поле. А там ходить вартовий і не пускає його.

— Дурню, — каже Ярослав, — не видиш, що чоловік у сирій землі лежить? Втече він чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я.

Солдат випив з тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже:

— Перестаньте, це я його зняв. Сіли вони та й кінчають горівку.

Понапоював їх усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один другому руки. Воскреслий Іван каже:

— Я тебе нагороджу. Та й розійшлися.

— Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають.

— Тут уже не такі, як ти, були, — кажуть.

А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!» Зайшов Іван і каже цареви:

— Я вилікую вашу дочку.

Прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар та й каже Іванови:

— Якщо не маєш жінки, віддам доньку за тебе, а як ні — то дам тобі, що скажеш.

А Іван йому відповідає:

— Я беру вашу дочку. І дайте мені під владу ту частину вашої держави, де служить такий-то полковник.

Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу він каже:

— Хочу побачити, чим я владарюю.

— То бери з собою солдатів, — каже жінка.

Але він не хотів брати солдатів. Вбрав шинельку, на голову капело та й пішов. Приходить у город, де стоїть той полк, заходить в корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно. Зайшов Ярослав, а він каже:

— Сідай, пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство? А Ярослав:

— У нас таке начальство, що не дай Боже нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.

Пообідали вони. Тут Іван скинув з себе шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:

— Сідай. Пам’ятаєш, ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?

— Пам’ятаю.

— А ти його відкопав?

— Відкопав.

— А що він тоді сказав?

— Сказав, що нагородить мене.

— Оце я й е той чоловік. І нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скілко захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходь сюди. На другий день полк вишикувався. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло него полковник і жінка полковника на кони. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав і з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити їх, але Іван не дозволив. Підходить Ярослав з компанією ближче.

— Хто тут старший? — запитує їх Іван.

— Я! — виструнчився Ярослав.

— А карабіни ваші де, а патрони?! — крикнув Іван. Та й каже полковникови:

— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.

А жінка уздріла це і пустилася конем утікати.

— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.

Зловили її, і наказав Іван порубати невірну дружину шаблями.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Рукшин, Хотинського району, Чернівецької області
28 серпня 1975 року
Оповідач: Білівський Ілля Васильович (1897)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про невірну дружину

Українська народна казка Буковини

Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.

А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:

— Відки ти, з якого села, як звати?

— Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.

— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька.

Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:

— Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.

Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.

— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною. Приводить вона його в магазин та й каже:

— Вибирай собі костюм.

Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:

— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.

Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:

— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.

— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван.

І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.

Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.

Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:

— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.

На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.

Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.

Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися па похорон.

«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван.

Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.

Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос:- «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:

— Як же я довго спала.

— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.

Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.

— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.

Прийшли вони на корабель, і наказав Іван своїм людям: «Зробіть із воску дівчину і одягніть у одяг молодої, а молода одягнеться в інше».

Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну.

На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.

— Ви йдете ховати, а вона жива, — каже Іван.

А люди думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, а Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва? Приступає до Івана купець: «Віддай дочку». А Іван каже:

— Один пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце. Я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги. Вона у мене на кораблі.

— Будемо робити весілля, — сказав батько.

Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанові і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою у тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.

А в той город приїхав полк на заняття, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру та й ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:

— Ми маємо кімнат багато, хай він живе у нас. І прийшов полковник до них жити.

Іван усе шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкові наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й сам збирається в дорогу. Жінка й каже Іванові:

— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.

На другий день забрала їх біржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:

— Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези.

Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той наказав капітанові пускати корабель у хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема, лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай у погоню! Приїжджає на місце, а полковник із його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!

Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг фуфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником.

Вийшов він якось у город, дивиться, дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:

— Будьте добрі, чи нема тут якоїсь служби для мене?

— Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.

Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоб зі своєю жінкою в лице не стрітитися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.

Якраз тоді полковник написав накази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті накази, зім’яла та й викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а наказів нема. Жінка каже:

— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й заніс на смітник.

Пішли туди та й знайшли ті папери. Закликали Івана, він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.

Суд присудив Іванові розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:

— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.

— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи немає нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть. — Солдат був ласий до грошей і взяв їх, а Іван говорить: — Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.

Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це.

Коли Івана розстріляли, жінка сказала:

— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте над могилою караул, бо він оживе.

Так вони й зробили. І потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горілки та й іде в караул на поле, а там вартовий ходить та й не пускає його.

— Дурню ти, — каже Ярослав, — чи не видиш, що чоловік у Сирій землі лежить? Втече він, чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я, — солдат випив із тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже: — Перестаньте, це я його зняв.

Сіли вони та й кінчають горілку.

Понапоював усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один одному руки. Воскреслий Іван сказав:

— Я тебе нагороджу. Та й розійшлися.

Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають. «Тут уже не такі, як ти, були», — кажуть. А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!»

Зайшов Іван та й каже цареві:

— Я вашу дочку вилікую.

Та прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар і каже Іванові:

— Якщо не маєш жінки, то віддам доньку за тебе, а як ні, то дам тобі, що скажеш.

А Іван йому відповідає:

— Я беру вашу дочку. І давайте мені під владу ту часть держави, де служить такий-то полковник.

Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу Іван каже:

— Хочу побачити, чим я владарюю.

— То бери з собою солдатів, — каже жінка.

Але він не схотів солдатів брати. Вбрав шинельку, на голову капелюх та й пішов.

Приходить він у город, де стоїть той полк, заходить у корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно.

— Сідай, — каже, — пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство?

А Ярослав:

— У нас таке начальство, що не дай, боже, нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.

Пообідали вони. Тут Іван скинув із плечей шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:

— Сідай. Пам’ятаєш, як ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?

— Пам’ятаю.

— А ти його відкопав?

— Відкопав.

— А що він сказав?

— Сказав, що нагородить мене.

— Оце я й є той чоловік. І я нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скільки захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходьте сюди.

На другий день вишикувався полк. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло нього полковник і жінка полковника на коні. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав, а з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити, та Іван не дозволив.

Підходить Ярослав з командою ближче.

— Хто тут старший? — запитує Іван.

— Я! — виструнчився Ярослав.

— А гвинтівки ваші де, а патрони? — крикнув Іван. Та й каже полковникові:

— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану, злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.

А жінка уздріла це та й пустилася конем утікати.

— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.

Зловили її, і наказав Іван порубати шаблями невірну дружину.

Походження та примітки

Про невірну дружину. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 465* + 612А*. Записано 28 серпня 1975 року в селі Рукшині Хотинського району Чернівецької області від Іллі Васильовича Білівського (1898 року народження, колишній емігрант у Канаду і США, учасник двох світових воєн і Хотинського повстання, пенсіонер). Варіант запису 17 квітня 1977 року в селі Орличанах Хотинського району Чернівецької області від Петра Івановича Паламаря (1912 року народження).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.