Українські народні казки

Про нерозумного банджюру

Українська народна казка Буковини

Був собі дурний Банджюра. Пішов він сватати Марину. А вона дала йому голочку на знак. Він ніс ту голочку в руках, а люди везли сіно. І поклав ту голочку людям у сіно. Почав глядіти тої голочки, перевернув людям усе сіно, а вони його піймили та й били. Він прийшов додому і плаче. Питає мама:

— Чого ти, дурний Банджюро, плачеш?

— Мені Марина дала голочку на знак. А люди везли сіно. Я запхав голочку людям у сіно, а вони мене піймили та й били.

— Дурний Банджюро, як тобі Марина дала голочку, то було покласти її в шапочку, принести додому, і був би-с мав голочку.

— Гай-гай, мамо, я так буду робити, — отвічає Банджюра та й іде знов до Марини.

А Марина дала йому собачку на знак. А він ту собачку тиснув у шапочку, тиснув та й задушив. Іде додому та й плаче.

— Дурний Банджюро, чого ти плачеш?

— Марина дала мені собачку на знак. А я ту собачку тиснув у шапочку та й задушив.

А мама йому:

— Дурний Банджюро. Як Марина дала тобі собачку, було взяти її на мотузок, вести додому та й казати «кутю-кутю». Та й був би-с мав собачку.

Пішов він знов до Марини. А Марина дала йому кусок сала на знак. А він то сало взяв на мотузочок, тягне по землі і каже:

— Кутю-кутю!

Збіглися пси і з’їли то сало. Прийшов він додому та й знов плаче.

— Чого ти, дурний Банджюро, плачеш? — питає мати.

— Марина дала кусок сала на знак, а я почепив на мотузочок і тягнув по дорозі. І казав «кутю-кутю». Збіглися пси і то сало з’їли.

А мама йому:

— Дурний Банджюро, як тобі дала Марина сала, то було замотати його в папір та принести додому. Та покришив би його, пожарив і мав би шкварки.

Пішов він знов до Марини. Дала йому Марина куфайку на знак. Він ту куфайку приніс додому. Мами дома не було. Він куфайку порізав

і поклав жарити. А та куфайка піймалася і згоріла. Сів Банджюра й плаче. Мама приходи та й питає його, чого він плаче. А він розказує про куфайку.

— Дурний Банджюро, як тобі Марина дала куфайку, то було б тобі в неї вдягнутися. Та й був би-с мав куфайку.

— Гай-гай, мамо, я буду так робити.

Пішов він до Марини, а вона дала йому теличку на знак. Він ту теличку зачав натягати на плечі. Задушив та й приніс додому. Та й плаче. А мати каже:

— Дурний Банджюро, як тобі Марина дала теля, то було прив’язати, його на мотузок та й казати: «Маня, маня, маня». Привів би-с додому, прив’язав до ясел, дав кукурудзиння і мав би-с теличку.

— Гай-гай, мамо, я буду так робити.

Взяв він мотузочок та й пішов знов до Марини. А вона взяла та й пішла з ним. Він взяв її на мотузочок і веде. Привів додому, прив’язав до ясел і кинув їй кукурудзиння. Прийшов до хати і сміється.

— Ти що смієшся, дурний Банджюро? — питає його мати.

— Мамо, прийшла зо мною сама Марина. Я прив’язав її до ясел і кинув кукурудзиння.

— Дурний Банджюро, як Марина прийшла з тобою, було б ввести її до хати. Веди її сюди, будем варити вареники, будем її вгощати та й будеш мати жінку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
31 грудня 1985 року
Оповідач: Чабан Мотрина Семенівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.