Українські народні казки

Про нерозумну жінку і хитрого чоловіка

Українська народна казка Бойківщини

Раніше на панщині робили. Чоловік з жінкою орали. Чоловік за плугом ходив. А жінка воли водила. Оруть, коли плугом щось у землі зачепило. Думали, що там камінь великий. Воли стали, чоловік розвертає глину, дивиться, а там куфер. Подивився в куфер, а там повно грошей. Засунув він то глиною і оруть до вечора. А ввечір пішов чоловік глину розсунув, куфер витяг, положив на фуру, привіз додому і сховав.

А він боявся, що його жінка порозказує про гроші всім, і пан гроші відбере. Каже він жінці так:

— Я йду до сусіди кожуха дістати, а ти би-сь воли напоїла.

Вона каже:

— Добре.

А він пішов не до сусіди. Він пішов у корчму, накупив булок, струцнів, накупив обаринців, ковбас. І забавився в корчмі. Жінка воли напоїла і лягла спати. Він приходить, тоти ковбаси і то все повісив довкола хати на плотах. Розвидняється, а він каже жінці:

— Іди напої воли, бо я такий змучений. Бери відра та йди по воду.

— Добре.

Жінка йде, дивиться, і ковбаси на плоті висять, і булки, і обаринці, і струцні. Раз-раз, побігла вона до хати, хопила плахту, визбирала то-повна плахта. Занесла до хати і каже чоловікови:

— Вставай. Знаєш, що я нись назбирала? Кілько надворі було булок, ковбас! Цілу плахту я занесла.

— Е, — каже, — тото всюди так. То була колачева туча. Такий дощ падав калачевий.

Устав він, поснідали, бо вже є що снідати. І пішли на панщину. Оруть до вечора, а ввечері приїхали, і каже до жінки:

— Ти би-сьволи покормила, бо я десь маю піти.

Пішов. Жінка воли покормила, напоїла, він приходить.

— Біда, — каже, — жінко, біда буде тої ночі.

— Що за біда?

— То буде лопотова війна.

— А де сховатися?

— Та, — каже, — я тебе сховаю. Сховаю тебе у пивницю, у склеп.

А то такий склеп, що зверху дошки були.

—…А сам буду ся дивити, що буде.

Жінка залізла в склеп, він постелив їй там соломи. Вона лягла відпочивати, а він нагнав на ту підлогу з дощок доста овець. І вівці там через ніч ходили, лопотіли. І жінка в пивниці перепудилася, а він пішой до хати й спав. А до дня встав, вівці випустив, пішов тоти дошки забрав.

— Вставай і виходь, жінко. Вже по війні.

Жінка вилізла із склепу і каже:

— Ну й то біда була. Цілу ніч так гриміло, лопотіло, що я никус не спала.

— Так, так, то була лопотова війна.

Рано повставали, покормили воли і пішли на панщину. І там були до вечора. А ввечері приїхали з панщини, і каже чоловік:

— Я йду, мені десь треба вийти. А ти би-сь воли покормила.

Жінка каже:

— Добре, я покормлю воли.

А в нього була така дерев’яна ліхтарня з шибами. Він положив у ту ліхтарню лямпу, налляв нафти. І пішов узяв довгу жердину і коліща з мотузком. Лямпу засвітив, почепив на жердку, а жердку забив у землю, підтяг лямпу мотузком дороги і пішов додому. Прийшов та й каже:

— Жінко, ану йди до стайні, подивися до волів, чи попоїли.

Жінка втворила двері і дивиться. А напроти був панський лан. За річкою напроти їхньої хати.

— Йо-йой, чоловіче, — каже, — вставай.

— Чого?

— Диви, яка ясність на панськім лану. Там чогось ясно так.

— Ой жоно, — каже, — та то чорт панською матір’ю оре лан. Та й так світять.

Добре. Жінка повірила, що панською матір’ю чорт оре лан, і пішла.

Ходять вони далі на панщину. А він уже має гроші та й уже трохи ходить випивати. Та й жінка щось завинила, а він узяв та й ударив її пару раз. А вона пішла до пана та й каже:

— Слухайте, пане, мій човлоік виорав на вашім лану куфер грошей. Тепер він має гроші, ходить по інших жінках, а мене б’є.

Пан каже:

— Направду виорав куфер грошей?

— Направду, — каже.

Каже пан окоманови свому:

— Іди приведи до мене Ївана.

Прийшов окоман до Ївана.

— Їване, пан потребує, би-сь ти прийшов до нього.

— Чого?

— Я не знаю.

Прийшов Їван до пана.

— Їване, ти виорав на моїм лану куфер грошей. Віддай. А то я тебе в суд дам, і будуть тя судити.

— Пане, ніякі гроші я не виорав. Я грошей не маю ніяких.

— Та твоя жінка свідчить на тебе, що ти виорав.

— Як вона свідчить, то давайте в суд. І будете видіти, як суд присудить.

Подав пан Ївана на суд. Прийшли вони на той суд. Питається суддя жінки:

— Що ти знаєш про цю справу?

— О, я все знаю.

— То розказуй усе, як було.

— Орали-сьми на панськім лану, виорав мій чоловік куфер грошей. Ввечері він привіз тоти гроші і сховав. Я вам розкажу все, як було. На другий день після тої ночі була колачева туча. Ви, пане, тямите?

Пан видивився.

— Яка ж то колачева туча?

— Я, каже, назбирала довкола хати по плотах багато ковбас, булочок, струцнів, обаринців. Цілу плахту я занесла.

— Далі, далі, — прокурор пише. — Розказуй, жінко, далі.

— А на другу ніч, — каже жінка, — була лопотова війна. Ви не тямите?

— Ну-ну, далі що було?

— А на третю ніч, — каже, так ясно було на панськім лану. Не пам’ятаєте, як чорт вашою матір’ю лан орав?

А пан відвів руку та трах її в лице.

— Ти, собако брехлива! Марш!

І гроші лишилися Їванови, а судова справа пропала.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

62 (1937). Про нерозумну жінку і хитрого чоловіка. СУС 1381. 20 листопада 1988 р. Ляхман Павло Іванович (1904). Львівська область, Турківський район, село Верхнє Висоцьке