Про нерозумну жінку Українська народна казка Гуцульщини
Був один багач. Стрітив він бідного парубка. Та й питає його:
— Чи ти хотів би бути у мене за зятя.
— Хотів бих, — каже. Тоді багач сказав:
— Люди кажуть, що моя дівка на дві пасмі недоснована. Як ти хоч’ мою дівку, то я хочу тебе, але щоби ти її до великого антересу не допускав, бо вона може дещо стратити.
І повінчалися вони, і дав їм багач усього, що треба для життя.
Одного разу прийшлося так, що треба було їм грошей. І вони хотіли продати корову з телям. Треба було йти на ярмарок і не було на кого діти лишити. Чоловік післав жінку до сусіда, аби від него хтось прийшов д’дітям, бо чоловік з жінкою поїдуть на ярмарок. А вона вийшла, постояла за хатою, вернулася та й сказала чоловікови:
— Там нема нікого дома. Я йду сама на ярмарок, а ти лишайся з дітьми.
Пішла вона з коровою на ярмарок. Питаються купці:
— Що хочете за корову? А вона каже:
— То, що ярмарок платить.
(Чоловік казав їй удома: «Будеш дивитися. Що ярмарок платить, то бери»). Багато купців підходили, а вона всім казала:
— То, що ярмарок платить.
Перевелося пару годин. Той купець, що рано питав за корову перший, вернувся і сказав:
— Я вже був тут рано. Я не знаю, як з вами ся годити, та й пішов помежи худобу подивитися, як ярмарок платить. Ярмарок так платить, що я маю вам за теля заплатити, а ви корову маєте додати.
І він заплатив то, що теля коштує, бо він уздрів, що вона справді на дві пасмі недоснована. За теля заплатив, а корову вона додала. Прийшла вона т’хаті, питає чоловік:
— Продала корову? Скричала жінка:
— А що би я не продала?! То лиш ти би продав, а я ні?
— То давай гроші.
Подала вона гроші, чоловік порахував.
— Жінко, та це ж лиш гроші за теля. А де за корову?
— Прийшов, — каже, — купець, казав, що «ярмарок так платить: я плачу за теля, а корову ти маєш додати».
Чоловік зачудувався і сказав:
— Я з тобою не буду жити. Іди до свого тата. Привела вона тата. Тато сказав:
— Я маю корову та й телицю в стайні. Іди бери собі та й не нарікай на мою доньку. Я ж тобі казав: до великого антересу мою доньку не допускати.
Про нерозумну жінку Українська народна казка Гуцульщини
Був чоловік та й жінка. Жінка була не дуже розумна, а чоловік мудрий. Ішов він одного разу дуже раненько дорогою і найшов сумку з грішми. Якийсь пан їхав, і з брички випала сумка. Приходить чоловік до хати, але жінці гроші не показує. Накупив він булочок та й приніс додому. Жінка замітає поперед хати, а він кидає з-за хати булки поверх даху, а булки котяться з даху на жінку. Вона питає:
— Що це таке, чоловіче?
— А то, — каже, — бубликова туча.
— Та добре.
Позбирали вони ті булочки. А чоловік пішов до річки, зловив велику рибу-пструга *, поклав його в сітку на зайця і приносить додому. Та й каже:
— Дивися, жінко, я ходив у поле, поклав сітку на зайця, а в сітку впала риба.
Потому пішов чоловік до лісу, поклав сильце, зловив зайця, забив його в вешку * і приніс додому.
— Дивися, жінко, я поклав вешку на рибу, а в вешку заєць заліз.
Та й того дня приїхали в село цигани. Залізо кують, кричать, голос циганський пішов по всьому селі. Жінка питає в чоловіка:
— Що то такі ґвавти в селі?
— То, — каже, — пана б’ють у селі, та він так ґвавтує.
А тоді відкриває чоловік ту сумку з грішми, висипає гроші на стіл та й каже:
— Жінко, я знайшов ці гроші, маємо з чого жити.
— Добре, чоловіче, — каже жінка. — Тепер зажиємо, як самі схочемо.
Небагато часу перейшло, почалася сварка в хаті, чоловік жінку вибив, і вона пішла до пана і замельдувала, що чоловік найшов сумку грошей. Пан подав чоловіка до суду, а жінку записав за свідка. Приходять вони на суд, суддя питає:
— Ти находив гроші того й того дня?
— Я не находив, — каже, — нічого. Питають у свідка, в жінки:
— Находив чоловік гроші? Приносив додому?
— Находив і приносив.
— Коли?
— Пане, тоді, як бубликова туча була. А вони питають:
— Та коли та бубликова туча була?
— Та тоді, — каже, — як чоловік пішов до лісу та в сітці рибу приніс.
А вони здивувалися та й кажуть:
— Як це може бути, щоб риба впала в лісі в сітку? Допитують вони далі чоловіка й жінку. А вона каже:
— Чоловік пішов рибу ловити та приніс зайця в вешці.
— Та, — каже, — це не може бути. А вона каже:
— Це тоді було, пане, як ви приїхали в село та вас так у селі били, що ви кричали на ціле село.
Суддя сказав:
— Ця жінка, прошу пана, дурна. Вона те все видумала. Тут нема з ким говорити.
Чоловік пішов додому і жінку забрав з собою. Та побудувався файно, купив собі за ті гроші ґрунту, купив коні. І файно вони собі жили. Може, й тепер ще жиють. Не знаю, бо то не в нашім селі було.
Про нерозумну жінку Українська народна казка Покуття
Були чоловік і жінка. А жінка була трошки нерозумна. Чоловік пішов і вкрав у пана гроші. Хоче щось купувати, бо гроші має. А жінка питає: — Ти відки маєш гроші?
— Вкрав у пана.
— Ой, я піду й скажу панови.
Чоловік пішов у місто, накупив боханців і колачиків. Вночі розсипав їх по подвір’ю, поза хату, на дорогу та й каже:
— Жінко, вставай, бо колачева й боханцева туча йде! Іди збирай.
— А ти назбирав?
— Назбирав.
Вона вийшла, назбирала. А рано встає й каже:
— Іду до пана казати, що ти гроші вкрав. Приходить до пана.
— Мій у вас гроші вкрав.
— Та коли?
— А ви що, не знаєте? Коли боханцева й колачева туча була! Що, не виділи-сте? Я тілько назбирала.
Пан каже:
— Ти, брехо. Я не пам’ятаю зроду, аби колачева й боханцева туча була. Ти дурна.
Прийшла вона додому та й каже:
— Я тілько боханців назбирала, а пан не вірить мені.
Чоловік купує за ті гроші дерево, хоче хату класти. А вона й каже:
— Я піду панови казати, що ти таки вкрав гроші.
Він уночі, як вона спала, почав гримати в хату та й каже:
— Жінко, ховайся! Пан сказився і в двері гримає. Вона сховалася, а рано встає та й каже:
— Ей, ти тілько дерева накупив. За що ти його накупив?
— Не знаєш, за що? Вкрав гроші в пана.
Іде вона до пана мельдувати. Прийшла, а пан їй каже:
— Та коли ж він украв гроші?
— Не знаєте, коли? Та коли-сте були сказилися. Та гримали-сте в хату, мало-сте не повалили.
Пан каже:
— Дайте їй п’ять буків і наженіть з хати. Най іде дурна.
— Я вам добре кажу, а ви кажете, що я дурна. Прийшла додому. А чоловік далі будується.
— Ти відки маєш гроші?
— У пана вкрав.
Пішов у місто, купив сопівку, сідає ввечір та й грає. І каже:
— Жінко, кому я буду грати? Бери стягай сорочку, іди гола в іґрас і гуляй. Бо сорочку підреш та й замастиш.
Гуляла вона там та й пообдиралася. І знов пішла жінка до пана, і знов каже:
— Мій украв у вас гроші. Пан питає:
— Коли?
— А ви що, не гуляли голі, так як я? — каже панови. — Та всі люди гуляли. Адіть, — каже, — як я пообдиралася. Ви не пообдиралися? Мій чоловік грав, а всі голі гуляли, і ви гуляли.
Пан каже:
— Та хто таке видів? Де я гуляв?
І наказав дати їй п’ять арапників, і вже вона більше до него не ходила. Чоловік побудувався, а жінці пан не мав віри.