Українські народні казки

Про німу царівну

Українська народна казка Буковини

Був колись бідний чоловік. Дуже вони з жінкою бідували. Пішов той чоловік у ліс по гриби. І підійшла до него в лісі баба.

— Що ви тут робите? — питає баба.

— Збираю гриби. Баба каже:

— Ти бідний чоловік. Даю тобі ці три горіхи. Як прийдеш додому, розбий їх і не будеш більше бідний. Але даси за ці горіхи те, чого в тебе нема.

Погодився чоловік. Приходить додому і не каже жінці нічого, а пробує, що з тих горіхів буде. Розбив їден горіх — купа золота з’явилася. Б’є другий горіх — друга купа золота! Б’є третій — третя купа!

— Жінко, тепер ми будем жити, бо маємо багато грошей. Але за ці гроші я маю дати те, чого в нас нема. Так я з бабою договорився, котра горіхи дала.

Жінка каже:

— То добре. Як нічого в нас нема, то нічого й не дамо бабі.

А через кілька років народилася в них дівчинка, і така красива, що на світі такої більше нема. Аж тепер вони здогадалися, що мають дати бабі.

Пройшло літ десять. Чоловік той став великим багачем. Дівчинка виросла велика. А тут і баба прийшла. За дівчиною.

— Згодилися ви дати те, чого тоді не було, то я те й беру. Беру вашу дівчину.

Чоловік не має що казати. Взяла баба дівчину і пішла.

А та баба була чарівниця. Це вона вже дванадцяту дівчину від людей узяла. Ці дванадцять дівчат нічого в неї не робили. А баба добу вдома, а добу нема її. Каже вона дівчатам:

— Тут є багато кімнат, і ви можете дивитися в усі кімнати, лиш у таку-то кімнату не заглядайте.

Їдного разу баба пішла, а ця дівчина думає: «Подивлюся я і до тої кімнати». Відчинила двері, а там лежить та сама баба. Дівчина закрила двері і нікому не каже ні слова. А баба прокинулася. Вона знала, що та дівчина бачила її вмершу. Та й питає дівчину:

— Що ти бачила в тій кімнаті, як дивилася туди?

— Я не дивилася і нічого не бачила.

Баба добре знає, що дівчина дивилася, а дівчина ніяк не хоче признаватися. Баба боялася, щоб дівчина нікому нічого не розказувала.

Як баба на добу вмирала, то її легко було зробити вмершою на рік. Треба було тілко переставити свічки: ту, що стояла в баби в ногах, поставити в головах, а від голови поставити свічку в ноги. І баба уже не встане. Баба боялася, щоб дівчина не розказала про неї. То щоб дівчина нікому не сказала, що вона бачила, баба зробила її німою, відвела її в ліс і там лишила.

А в той час їхав лісом цар та й побачив її.

— Ану, йди подивись, що там за дівчина сидить, — каже цар до кучера.

Підійшов той до неї й питає:

— Чого ти тут сидиш? Тихо.

— Чого мовчиш?

Тихо. Кучер прийшов і каже цареви:

— Вона нічого не говори. Німа чи що? І така красива, що в світі такої я ще не бачив.

— Іди, приведи її сюди, — каже цар.

Кучер пішов, узяв її за руку і привів. Як побачив цар таку красу, то не міг очей відвести.

— Най вона й німа, але я возьму її за жінку, — каже цар.

Узяв її цар додому, вженився і жиє з нею. А через рік такого хлопчика гарного вона мала, що в світі такого більше не було.

А баба-упириця прийшла вночі до царського дому, зарубала хлопчика, а мамі його помастила кров’ю писок. Далі взяла хлопчика і пішла. Встає рано цар, а хлопчика нема і жінка в крови. Зібралися міністри і рішили, що то вона з’їла дитину. Цариця думала, що вони її вб’ють. А цар каже:

— Нічого їй не зроблю, бо я її люблю. І попрощали їй.

Через рік знов мала вона хлопчика. І знов прийшла баба-упириця, намастила мамі кров’ю писок, забрала хлопчика і пішла. Встає рано цар — дитини нема, а жінка знов змащена кров’ю. «Ну, — думає він, — це вона знов з’їла дитину». Але знов прощає їй.

На третій рік найшовся в них знов хлопець. І до того красивий, що далі нема куди. А баба-чарівниця прийшла третій раз і знов зробила те саме: мастить кров’ю писки і мамі, і цареви. Встав цар рано — дитини нема, а жінка вмащена кров’ю. Люди й кажуть йому:

— І ви вмащені кров’ю.

Тут уже цар розсердився. Не доста того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!

Суд присудив спалити жінку в смолі. А баба-упириця приходи й питає її:

— Що ти бачила тоді в кімнаті? Кажи, бо зварять тебе в смолі.

— Нічого не бачила, — каже вона.

А баба зробила так, що з нею жінка говорила, хоча для всіх була німа.

Ведуть її до ями зі смолою. А чарівниця йде з нею, і ніхто не бачить чарівниці, лиш вона.

— Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі.

— Нічого не бачила, — знов каже жінка.

Коло тої ями читають їй присуд:

— Таку й таку вкинути в яму з смолою за таку-то провину. А баба знов питає її:

— Кажи, що бачила?

— Нічого не бачила.

І баба повірила їй. Крикнула, щоб усі чули:

— Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала діти і я мастила їй писок кров’ю!

Ніхто не бачив бабу, лиш усі чули її голос. І засуджену не вкинули в яму.

З того часу вона почала говорити. Та й розказала людям усе.

—...Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в їдну кімнату. А я подивилася і нічого не побачила там. Баба думала, що я щось бачила, і за те онімила мене.

А баба це чула. Та й лишила царицю, бо повірила, що та нікому нічого не скаже.

Після того молода цариця гарно жила з чоловіком. І мали вони багато дітей. Може, й тепер жиють.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
31 травня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.