Про обмін бичків і передачу на той світ

Українська народна казка Бойківщини

Один був оженився. І нічого не мав, тільки два бички. Жінка говорить йому: — Жени ті бички на ярмарок, продай і купи хліба. Іде він з тими бичками на ярмарок, дивиться, а там один продає вози. Зайшов він туди і оглядає віз. А той майстер питає:

— Що, хочеш віз купити? А він говорить:

— Хотів би-м, але не маю грошей. А продавець воза говорить:

— То поміняйме. Ти мені бички, а я тобі віз. Будеш мати віз і самотяж натягнеш дров.

Він подумав: «Треба поміняти». Взяв і поміняв. І тягне той віз. Зайшов туди, де продавали сокири. Взяв він до рук одну сокиру, оглянув її. Продавець сокир говорить:

— Хочеш купити?

— Та хотів би.

— То купуй.

— Я грошей не маю. А той каже:

— То поміняйме. Ти мені віз, а я тобі сокиру. Та будеш мати сокиру. Якесь дерево підрубаєш і на плечах принесеш.

Він подумав, що це добра справа. Поміняли. Взяв він сокиру і йде. Коли пробує, а сокира тупа. Треба би погострити. А один стоїть коло дороги і продає камені для гострення. Цей став з сокирою, взяв у руки камінь та й дивиться на нього. А той питає:

— Хочеш купити камінь?

— Хочу.

— То купуй.

— Та я не маю грошей.

— Давай поміняємось.

Той узяв камінь, а той сокиру. Іде він з каменем додому. Коли дивиться, на ставку плавають качки. Він собі думає: «Бички втратив і нічого не купив, то хоч качку заб’ю і додому принесу». Прицілився він і кинув камінь. Камінь втопився, а качка полетіла. І він з нічим повернувся додому. Приходить, а жінка питає:

— Продав бички?

— Та я заміняв їх за віз.

— А де віз?

— Заміняв за сокиру.

— А де сокира?

— Заміняв за камінь.

— А де камінь?

— Та я хотів убити качку. Качка полетіла, а камінь пропав у воді. Жінка говорить до нього:

— Іди собі, в світ. Як знайдеш дурнішого за себе, то можеш приходити додому, а не знайдеш — не приходи.

І він пішов. Ішов, ішов і зіпрів. Та й думає собі: «Піду я в холодок. Трохи відпочину». Обперся на дерево і стоїть. Коли під’їжджає якийсь пан і питає його:

— Чого ти, чоловіче, тут стоїш? А він говорить:

— Я зліз із неба, з тамтого світу, і мене один чоловік попросив, щоб я взяв для його родичів передачу. Я чекаю на нього, заки він принесе.

А той пан говорить до нього:

— Йой, та в мене теж є родичі там. І я би хотів щось їм передати. Прошу тебе, возьми й передай.

Він каже:

— Та добре, давайте. Пан говорить:

— Ти зачекай трохи. Я поїду додому, спакую то все і привезу, би ти взяв.

Пан вернувся додому, набрав там грошей, убрання, хліба, сала, ковбаси — всього понабирав багато. Привіз і дав йому. А він говорить до пана, щоби йому дав коня. Щоби поїхав до того, що мав привезти передачу.

— А ви за той час потримайте це дерево, щоби не впало.

Сів він на коня і поїхав додому. Д той лишився тримати дерево. Чоловік приїхав додому і дав усе добро жінці:

— На. Маєш гроші, маєш хліб. І маєш гарного коня. Вона його питає:

— Відки ти то взяв?

— Я знайшов дурнішого від себе. Він там тримає дерево, щоби не впало.

І жінка втішилася, і вже вони добре жили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Турківського району, Львівської області
3 січня 1989 року
Оповідач: Малетич Ярослав Романович (1903)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.